Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 103


103
Изменить размер шрифта:

Бічним зором я оглянула екран.

Дж. Дженкса не було, проте був Джейсон Дженкс, правник. Я торкнулася клавіатури, наче несамохіть погладила кота на колінах, про якого цілком забула. Для свої фірми Джейсон Дженкс створив елегантний вебсайт, але на головній сторінці була вказана зовсім інша адреса. Теж у Сієтлі, але поштовий індекс не той. Я запам’ятала номер телефону і знову ритмічно пробіглася по клавіатурі. Цього разу я шукала за адресою, але не знайшла нічого, наче така адреса взагалі не існувала. Кортіло зазирнути в карту, проте я вирішила, що й так занадто привертаю увагу. Ще один рух — знищити сліди своїх пошуків…

Я й далі дивилася у вікно, кілька разів потарабанивши по дерев’яній рамі. За спиною почулися легкі кроки, і я озирнулася, сподіваючись, що втримала той сам вираз обличчя, як і раніше.

Ренесма потягнулася до мене, і я розкрила їй обійми. Вона застрибнула мені на руки (від неї міцно пахло вовкулакою) і притулилася щокою мені до шиї.

Я не була певна, що витримаю це. Хоч як би я не боялася за своє життя, за Едвардове, за всю родину, це був і близько не той жах, від якого стискається все в нутрі і який я почувала за свою дочку. Має бути можливість урятувати її, навіть якщо це буде останнім моїм учинком.

І зненацька я збагнула, що це єдине, чого я прагну. Я витримаю все, що випаде мені на долю, але не загрозу її життю. Тільки не це.

Вона була єдиним, що я мусила вберегти.

Чи Аліса відала, як я почуватимуся?

Ренесма легенько торкнулася долонькою моєї щоки.

Вона показала мені моє власне обличчя, потім обличчя Едварда, Джейкоба, Розалії, Есме, Карлайла, Аліси, Джаспера — обличчя всієї моєї родини миготіли дедалі швидше. Сет і Лі. Чарлі, Сью, Біллі. Знову і знову. Вона була схвильована, як і всі ми. Проте вона була просто схвильована. Наскільки я бачила, головне Джейкоб від неї приховав. Приховав те, що в нас немає надії, що за місяць ми всі помремо.

Вона зупинилася на Алісиному обличчі — була збентежена й сумувала. Де Аліса?

— Я не знаю, — прошепотіла я. — Але ж це Аліса. Вона все робить правильно, як завжди.

Правильно для Аліси принаймні. Мені було боляче так про неї думати, але як іще можна було пояснити її поведінку?

Ренесма зітхнула — вона ще більше засумувала.

— Я теж скучила за нею.

Я відчула, як кривиться моє обличчя — шукає вираз, який би відповідав жалобі, що панувала всередині. Очі були дивно сухі; я кліпнула, відганяючи неприємне відчуття. І закусила губу. Коли зробила наступний вдих, повітря застрягло в мене в горлі, ніби я от-от задихнуся.

Ренесма відхилилася, щоб поглянути на мене, і я побачила віддзеркалення власного обличчя в її думках і зіницях. Я мала такий точно вигляд, як і Есме сьогодні зранку.

То ось воно як — коли кортить заплакати.

Очі Ренесми наповнилися вологим блиском, поки вона спостерігала за мною. Вона погладила мене по щоці — нічого не показувала, просто хотіла підбадьорити.

Я ніколи не уявляла, що зв’язок матері й дочки між нами перевернеться догори дриґом — так, як це завжди було між мною та Рене. Але я ж ніколи й не могла загадувати на майбутнє.

Сльоза набубнявіла в кутику Ренесминого ока. Я стерла її поцілунком. Вона вражено діткнулася ока й витріщилася на вологий слід, що лишився на пучках.

— Не плач, — мовила я до неї. — Все буде гаразд. З тобою все буде чудово. Я знайду вихід.

Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю, я врятую Ренесму. Тепер я була цілком переконана, що саме це для мене залишила Аліса. Вона знала напевне. І вона залишила для мене вихід.

РОЗДІЛ 30. НЕВІДПОРНА

Стільки всього треба було передумати!

Як мені знайти час, щоб самій-одній розшукати Дж. Дженкса, і чому Аліса так хотіла, щоб я про нього дізналася?

А якщо Алісина підказка не мала нічого спільного з Ренесмою, що мені зробити, аби врятувати дочку?

Як ми з Едвардом зранку зможемо пояснити все, що відбувається, Тані та її родині? А що як вони зреагують так само, як Ірина? Що як виникне сутичка?

Я не вміла битися. І чи встигну я цього навчитися за місяць? Чи є хоч найменший шанс, що я спроможуся навчитися настільки, аби являти собою загрозу хоч для одного члена клану Волтурі? Чи, може, з мене не буде жодної користі? Просто ще один вампір-перволіток, якого зовсім легко позбутися?

Мені потрібні були відповіді, але не було навіть нагоди поставити запитання.

Мені хотілося хоч якось підтримувати для Ренесми нормальний ритм життя, тож я наполягла, щоб вона поверталася спати у наш будиночок. Джейкобові було зараз комфортніше в його вовчій подобі — легше було зносити напругу, коли він знав, що готовий до бою щомиті. Хотіла б і я так почуватися — почуватися готовою до бою! Зараз він знову відновив чатування в лісі.

Коли Ренесма глибоко заснула, я поклала її в ліжечко, а тоді повернулася у вітальню, щоб нарешті поставити свої запитання Едвардові. Принаймні ті, які могла йому поставити; найважчим було уявити, як мені щось від нього приховати, навіть якщо він не здатен читати мої думки.

Він стояв спиною до мене, втупившись у вогонь.

— Едварде, я…

Він розвернувся й перетнув кімнату за невловиму мить — навіть не за частку секунди. Я тільки встигла запримітити лютий вираз його обличчя, перш ніж вуста його врізалися в мої, а руки обвили мене, як сталеві балки.

Тієї ночі я не згадувала своїх запитань. Я дуже швидко збагнула, чому сталася така переміна в його настрої, — мною теж оволоділи ті самі почуття.

Я гадала, що в мене попереду роки й роки, аби хоч якось стишити ту всепоглинаючу пристрасть, яку я відчувала фізично. А далі століття, щоб насолоджуватися нею спокійно. Але якщо в нас разом лишився заледве місяць… Я не уявляла, що все це може закінчитися. На якийсь момент мене заполонило звичайне себелюбство. Мені просто кортіло кохатися з ним стільки, скільки це взагалі можливо за такий короткий проміжок часу.

Коли сонечко зійшло, я насилу відірвалася від нього, але нам треба було робити справу — справу, яка може виявитися складнішою, ніж пошуки усієї нашої родини, разом узятої. Тільки-но я пригадала, щo в нас попереду, як миттю напружилася; враження було, наче мої нерви натягують на дибі, і вони тоншають і тоншають.

— Як би це нам дізнатися в Єлизара те, що слід, перш ніж ми покажемо йому Ренесму! — пробурмотів Едвард, поки ми квапливо вдягалися у величезній гардеробній, яка в цю мить нагадувала про Алісу більше, ніж мені б хотілося. — Так, про всяк випадок.

— Але він не зрозуміє питання, на яке слід відповідати, — зауважила я. — Гадаєш, вони хоч дадуть нам усе пояснити?

— Не знаю.

Я витягнула досі сплячу Ренесму з ліжечка й притисла її до грудей, і її кучерики торкнулися моєї щоки; її солодкий дух, такий близький, перебив усі запахи.

Сьогодні не можна було гаяти ні секунди. Мені потрібні були відповіді, а я не знала, скільки часу нам із Едвардом сьогодні випаде побути наодинці. Якщо з Таниною родиною все піде гаразд (а я на це сподівалася), то на довший час у нас буде компанія.

— Едварде, ти навчиш мене битися? — запитала я, напружившись в очікуванні його реакції, коли він притримував для мене двері.

Цього я й боялася. Він завмер, а тоді окинув мене допитливим поглядом, наче бачив мене вперше а чи востаннє. Очі його затрималися на нашій дочці, яка спала в мене на руках.

— Коли дійде до бійки, ніхто з нас особливо нічого не зможе вдіяти, — ухильно мовив він.

Я силкувалася говорити рівним голосом.

— То ти хочеш полишити все, як є: щоб я була нездатна захистити себе?

Він судомно ковтнув, і двері затремтіли, а завіси застогнали, коли його рука напружилася. Потім він кивнув.

— Якщо ти так ставиш питання… гадаю, нам слід почати якомога швидше.

Я теж кивнула, і ми рушили до великого будинку. Ми не поспішали.

Цікаво, чого такого я зможу навчитися, щоб мати змогу хоч якось впливати на ситуацію? Я була трошки особливою — якщо вважати особливістю наявність неймовірно непроникного черепа. Чи зможе він мені для чогось згодитися?