Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 101

Едвардове обличчя було напруженим — мабуть, Семові воно здавалося лютим або зверхнім, але я бачила у різких зморшках сліди болю.

— Ми не знаємо, що вона побачила, — мовив Едвард. — Аліса не тільки не безсердечна — вона й не боягузлива. Просто в неї більше інформації, ніж у нас.

— Але ми б ніколи… — почав був Сем.

— У нас не такі тісні родинні зв’язки, як у вас, — рявкнув Едвард. — Ми всі маємо свободу волі.

Семове підборіддя задерлося вгору, а очі зненацька зробилися цілковито чорними.

— Але вам слід зважити на застереження, — вів далі Едвард. — Вам не варто втручатися в цю справу. Ви можете уникнути того, що бачила Аліса.

Сем похмуро всміхнувся.

— Ми ніколи не тікаємо.

Позаду нього фиркнув Пол.

— Не слід через гордощі наражати свою родину на смерть, — тихо втрутився Карлайл.

Сем подивився на Карлайла, і вираз його обличчя пом’якшився:

— Як вірно зауважив Едвард, у нас немає такої свободи волі, я у вас. Ренесма зараз — такий самий член нашої родини, як і вашої. Джейкоб не може полишити її, а ми не можемо полишити його, — очі його метнулися до Алісиної записки, а вуста стиснулися в тоненьку ниточку.

— Ви її не знаєте, — сказав Едвард.

— А ви знаєте? — сухо запитав Сем.

Карлайл поклав Едварду руку на плече.

— Синку, в нас багато справ. Яким би не було Алісине рішення, ми пошиємося в дурні, якщо не послухаємося її поради. Вертаймося додому й берімося до роботи.

Едвард кивнув, але його обличчя й досі лишалося напруженим від болю. Позаду мене лунали тихі безслізні схлипування Есме.

Я не уявляла, як у цьому тілі можна заплакати; я могла хіба що безживно витріщатися. Ніяких почуттів. Усе здавалося нереальним, наче знову, по всіх цих місяцях, я марила. Мені снився кошмар.

— Дякую, Семе, — мовив Карлайл.

— Вибачте, — відповів Сем. — Ми не мали б дозволяти їй перетинати нашу територію.

— Ви правильно вчинили, — заперечив Карлайл. — Аліса вільна робити, як їй заманеться. Ми не можемо заперечити її свободу вибору.

Я завжди вважала Калленів одним цілим, нероздільною спілкою. Зненацька я пригадала, що так було не завжди. Карлайл перетворив Едварда, Есме, Розалію та Еммета; Едвард перетворив мене. Ми були фізично пов’язані через кров і отруту. Я ніколи не ставила під сумнів, що Аліса та Джаспер теж були частиною родини — наче прийомними дітьми. Насправді Аліса була-таки прийомною дитиною у родині Калленів. Вона з’явилася нізвідки, без минулого, привівши з собою Джаспера, і приєдналася до вже існуючої родини. І вона, і Джаспер пізнали інше буття — поза родиною Калленів. Чи насправді вона вирішила розпочати нове життя, потому як побачила, що життя Калленів завершується?

Отож, ми приречені, правда ж? Нема жодної надії. Ні промінчика, ні тіні, яка б переконала Алісу, що на нашому боці в неї є шанс.

Зненацька ясне ранішнє повітря поважчало, потемніло, наче його фізично затьмарив наш відчай.

— Я не здамся без бою, — тихо прогарчав Еммет собі під ніс. — Аліса сказала нам, як учинити. Отож так ми і зробимо.

Решта всі рішучо кивнули, і я збагнула, що вони ставлять своє життя на той маленький шанс, який нам залишила Аліса. Вони не збираються піддаватися безнадії й чекати смерті.

Так, ми всі боротимемося. А що ще нам лишається? І безперечно, до нас приєднаються інші, бо так сказала Аліса, перш ніж подалася геть. Як ми можемо знехтувати Алісиним останнім попередженням? І вовкулаки також битимуться з нами за Ренесму.

Ми битимемося, і вони битимуться, і всі ми помремо.

Здається, я не відчувала такої рішучості, як решта. Аліса знала наші шанси й давала нам єдину надію, яку бачила, проте надія ця була заслабкою, щоб вона сама зробила на неї ставку.

Я вже почувалася переможеною, коли обернулася спиною під сердитим поглядом Сема й попростувала за Карлайлом додому.

Тепер ми бігли, як автомати, і вже не поспішали панічно. Коли ми наблизилися до річки, Есме підвела голову.

— Там був іще один слід. І він був свіжий.

Вона кивнула вперед — туди, де намагалася привернути увагу Едварда дорогою сюди. Коли ми мчали, щоб урятувати Алісу…

— Певно, його залишили раніше. Там була сама Аліса, без Джаспера, — понуро мовив Едвард.

Обличчя Есме зморщилося, й вона кивнула.

Я збочила праворуч, трошки відставши. Я була певна, що Едвард має рацію, і все ж… Зрештою, чому це Алісина записка була на аркуші саме з моєї книжки?

— Белло? — гукнув Едвард безбарвним голосом, поки я вагалася.

— Я хочу простежити цей слід, — відповіла я, внюхуючись у легенький запах Аліси, який відвертав убік від її головного сліду. Він здавався мені таким самим свіжим, хоч я й не мала в цьому особливого досвіду; єдине, що відрізнялося, — не примішувався запах Джаспера.

Едвардові золоті очі були порожніми.

— Либонь, він веде назад до будинку.

— Тоді я наздожену вас там.

Спершу я гадала, що він дозволить мені піти самій, але щойно зробила кілька кроків убік, як його безживні очі спалахнули.

— Я піду з тобою, — тихо мовив він. — Карлайле, зустрінемося вдома.

Карлайл кивнув, і вони всі рушили вперед. Я дочекалася, коли вони зникли з виду, а тоді запитально поглянула на Едварда.

— Я не міг тобі дозволити відділитися від мене, — тихо пояснив він. — Боляче навіть уявити таке.

Я все втямила без жодних пояснень. Я уявила себе відділеною зараз від нього та збагнула, що відчувала б той сам біль, хоч якою б короткою не була розлука.

Так мало часу лишилося разом!

Я простягнула йому долоню, і він узяв мене за руку.

— Поквапмося, — мовив він. — Ренесма скоро прокинеться.

Я кивнула, і ми знову побігли.

Мабуть, то було безглуздя — витрачати час оддалік від Ренесми тільки через цікавість. Але записка не давала мені спокою. Якби Алісі бракувало письмового приладдя, вона б могла видряпати послання на камені чи викарбувати на стовбурі. Вона могла поцупити цілий стос паперу для нотаток у будь-якому будинку вздовж шосе. Чому вона обрала саме мою книжку? Коли дістала її?

І, як і можна було очікувати, слід зробив велике коло, щоб триматися подалі від домівки Калленів і не потрапити на очі вовкулакам у лісі, й вивів нас до нашого будиночка. Едвардові очі збентежено нахмурилися, коли він збагнув, куди саме привів нас слід.

Він спробував знайти причину і промовив:

— Вона полишила Джаспера чекати й повернулася сюди?

Ми вже майже дісталися будиночка, і я відчула неспокій. Я раділа, що моя долоня в Едвардовій руці, проте водночас мені здавалося, що ліпше б я прийшла сюди сама. Видерти сторінку з книжки і принести її назад до Джаспера — занадто дивна поведінка для Аліси. Мені ввижалося, що в її діях закодоване якесь послання — але я його зовсім не могла збагнути. Проте ж це була моя книжка, отож і послання мало призначатися мені. Якби це було щось таке, що вона б хотіла розповісти Едвардові, хіба вона не видерла б сторінки з його книжки?…

— Я буквально на хвилинку, — сказала я, вивільняючи руку, коли ми наблизилися до дверей.

Він наморщив чоло.

— Белло?

— Будь ласка! Тридцять секунд!

Я не чекала відповіді. Натомість метнулася в двері й зачинила їх по собі. Я помчала просто до книжкової полиці. Тут запах Аліси був зовсім свіжим — йому менше одного дня. Вогонь, якого я не запалювала, гаряче палав у коминку. Я висмикнула «Венеціанського купця» й рвучко розгорнула його на титульній сторінці.

Тут, поряд із нерівним краєм, який лишився від видертого аркуша, попід словами «Венеціанський купець» Вільяма Шекспіра була записка.

Трохи нижче написане було ім’я й адреса в Сієтлі.

Коли за тринадцять, а не за тридцять секунд Едвард увійшов у двері, я вже спостерігала, як палає книжка.

— Що тут коїться, Белло?

— Вона була тут. Вона видерла сторінку з моєї книжки, щоб написати на ній записку.

— Навіщо?