Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 111

111

Изменить размер шрифта:

Князівські усобиці

припинили походи на поганих.

Сказав-бо брат брату:

«Се моє, а те — моє теж!»

І почали князі про мале

«се велике» мовити

і самі на себе

крамолу кувати.

А погани з усіх сторін

приходять з перемогами

на землю Руську.

О, далеко залетів сокіл,

птиць б’ючи, — до моря!

А Ігоревого хороброго полку

не воскресити!

І гукнули по нім Карна і Жля,

поскакали по Руській землі,

смерть людям несучи

в полум’янім розі.

І заплакали жони руські,

примовляючи:

«Та вже ж нам

своїх милих лад

ні мислю змислити,

ні думою здумати,

ні очима зглянути,

а золота і срібла того

не мало потратити!»

І застогнав-бо, братіє,

Київ тугою,

а Чернігів — напастьми.

Тоска розлилася

по Руській землі,

печаль велика тече

серед землі Руської.

А князі самі на себе

крамолу кували,

а поганії самі,

переможно набігаючи

на Руську землю,

брали данину —

по білці з двору.

Тії-бо два хоробрі Святославичі —

Ігор та Всеволод —

уже чвари розбудили,

які приспав був

Святослав грізний великий київський

силою:

придушив своїми могутніми полками

і харалужними мечами,

наступив на землю Половецьку,

притоптав горби та яруги,

скаламутив ріки й озера,

висушив потоки й болота,

А поганина Коб’яка

із Лукомор’я,

від залізних великих

полків половецьких,

ніби вихор, вирвав!

І впав Коб’як

в городі Києві,

у гридниці Святославовій.

Тут німці і венеційці,

тут греки і морава

прославляють Святослава,

жаліють князя Ігоря,

що потопив добро-багатство

на дні Каяли, ріки половецької,

руського золота насипавши.

Тут Ігор-князь

пересів із сідла золотого

в сідло невольницьке.

Посмутніли-бо городські заборола

і веселощі зникли...

А Святослав мутен сон бачив

У Києві на горах...

«Сю ніч з вечора

одягали мене, — рече, —

чорною паполомою

на ліжку тисовім,

черпали мені синє вино,

з трутом змішане,

сипали мені

з порожніх тулів

язичників-толковинів

крупний жемчуг на лоно

і ніжили мене...

Уже дошки без кніса

в моїм теремі золотоверхім...

Всю ніч з вечора

сіре вороння

граяло біля Плісенська,

на оболоні, де дебрі Кисані,

і неслося до синього моря...»

І сказали бояри князю:

«Уже, княже, туга ум полонила.

Се-бо два соколи злетіли

з отчого стола золотого

пошукати города Тмутороканя

або напитися шоломом з Дону.

Уже соколам крильця підрізано

шаблями поганськими,

а самих заковано в пута залізні!»

Темно-бо було на третій день:

два сонця померкли,

оба багряні стовпи погасли

і з ними молоді місяці —

Володимир та Святослав —

тьмою заволоклися

і в морі погрузли

на буйну радість хиновцям.

На ріці на Каялі

тьма світ покрила:

по Руській землі

розпростерлися половці,

як виводок барсів.

Уже піднялася ганьба над славою,

уже вдарило насилля на волю,

вже кинувся див на землю...

Се-бо готськії красні діви

заспівали на березі синього моря:

подзвонюючи руським золотом,

прославляють часи Бусові,

радіють з помсти за Шарукана...

А нам, дружино, не до веселощів!

Тоді великий Святослав

ізронив золоте слово,

зі слізьми змішане,

і сказав:

«О мої синовці,

Ігорю та Всеволоде!

Рано почали ви

Половецьку землю

мечами вражати,

а собі слави шукати!

Та безславно ви перемогли,

безславно-бо кров поганську пролили.

Ваші хоробрі серця

з твердого харалугу сковані,

а в одвазі загартовані!

Що ж ви заподіяли

моїй срібреній сивині?

А вже ж не бачу я

влади сильного

і багатого, і многовойого

брата мого Ярослава

з чернігівськими боярами

та богатирями,

і з татранами,

і з шельбірами,

і з топчаками,

і з ревугами,

і з ольберами...

Вони ж бо без щитів,

з ножами захалявними,

криком ворогів перемагають,

дзвонячи в прадідівську славу!

Та сказали ви: «Мужаймося самі!

Колишню славу собі присвоїмо

і майбутньою самі поділимося!»

Та чи диво се, братіє,

старому помолодіти?

Коли сокіл у линьці буває,

то високо птиць побиває:

не дасть гнізда свого в обиду!

Та ось де зло —

княже мені непособництво!

Нінащо ся година обернулася!

Се ж у Римові кричить люд

під шаблями половецькими,

а Володимир — під ранами.

Туга і тоска сину Глібовому!»