Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 112

112

Изменить размер шрифта:

Великий княже Всеволоде!

Не думкою б тобі перелетіти здалеку

отчий золотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити

а Дон шоломами вилляти!

Коли б ти був тут,

то була б рабиня по ногаті,

а невільник — по різані.

Ти-бо можеш посуху

живими шереширами стріляти —

відважними синами Глібовими!

Ти, буй Рюрику, і Давиде!

Чи не ваші то золочені шоломи

по крові плавали?

Чи не ваші то хоробрі дружини

рикають, яко тури,

ранені шаблями гартованими

у полі незнаному?

Вступіть же, господини,

в золоті стремена —

за обиду нашого часу,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

на своїм златокованім столі!

Підпер гори Угорські

своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

мечеш каміння через хмари,

судна споряджаєш до Дунаю.

Погрози твої по землях течуть!

Відчиняєш Києву ворота,

стріляєш з отчого золотого стола

салтанів за землями!

Стріляй, господине, Кончака,

поганина-раба, —

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль

пориває ваш ум на подвиг!

Високо літаєте ви

на діла відважні,

як сокіл, що, на вітрах ширяючи,

хоче птицю у буйстві здолати!

Єсть-бо у вас залізнії парубки

під шоломами латинськими.

Як ідуть, гуде земля,

і многі племена — Хинова, Литва,

Ятвяги, Деремела і половці —

сулиці свої кидають

і голови свої склоняють

під їхні мечі харалужні!

Але вже, княже,

Ігорю померкло світло сонця,

а дерево не з добра

листву обронило:

по Росі і по Сулі

(половці) городи поділили.

А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

Дон тебе, княже, кличе

і зове князів — на перемогу!

Ольговичі ж, хоробрі князі,

уже відвоювалися!

Інгваре і Всеволоде,

і всі три Мстиславичі,

не простого гнізда шестикрильці!

Не по праву переможців

собі волості ви придбали!

Де ваші золоті шоломи

і сулиці ляські, і щити?

Загородіте полю ворота

своїми гострими стрілами —

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

Уже-бо Сула не тече

сріблястими струменями

до города Переяслава,

і Двина болотом тече

отим грізним половчанам

під крики поганські.

Один лиш Ізяслав,

син Васильків,

подзвонив

своїми гострими мечами

об шоломи литовські,

погубив славу

діда свого Всеслава,

а сам упав

від литовських мечів

на криваву траву

під черлені щити,

сходячи юною кров’ю.

А той (убивця) прорік:

«Дружину твою, княже,

крила птиць приодягли,

а звірі кров полизали!»

І не було тут

ні брата Брячислава,

ні другого — Всеволода.

Сам-один ізронив він

жемчужну душу із хороброго тіла

через золоте ожерелля.

Посмутніли голоси,

принишкли веселощі,

труби трублять городенські...

Ярославе і всі внуки Всеславові!

Опустіте вже стяги свої,

вкладіть свої мечі пощерблені,

бо вже розгубили ви

славу дідівську!

Бо своїми крамолами

почали наводити ви

поганих на землю Руську,

на надбання Всеславове.

Бо із-за усобиць ваших

почалося насильство

від землі Половецької!

На сьомім віці Трояновім

кинув Всеслав жереб

на дівчину, собі любу.

Він хитрістю заволодів кіньми

і скочив до города Києва

і доторкнувся стружієм

золотого стола київського.

Згодом скочив від киян

лютим звіром

опівночі з Білгорода —

і щез у синій млі...

Він урвав щастя з три куси:

відчинив ворота Новуграду,

розтрощив славу Святослава,

скочив вовком до Немиги

з Дудуток.

На Немизі стелять голови,

мов снопи,

молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу від тіла.

Немиги криваві береги

не добром були засіяні —

засіяні кістьми руських синів...