Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 110

110

Изменить размер шрифта:

Гзак біжить сірим вовком.

Кончак йому услід править

до Дону великого!

Другого дня вельми рано

криваві зорі світ провіщають.

Чорні тучі з моря ідуть —

хочуть прикрити чотири сонця.

А в них мигочуть сині блискавиці!

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут списам надломитись,

отут шаблям пощербитись

об шоломи половецькі

на ріці на Каялі,

близ Дону великого!

О Руська земле,

уже за горою єси!

Се вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами

на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

ріки каламутно течуть,

пил поля покриває...

Стяги глаголять —

половці йдуть!

Від Дону,

і від моря,

і з усіх сторін

руські полки обступили.

Діти бісові

галасом поля перегородили,

а хоробрі русичі

перегородили черленими щитами!

Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

прискаєш на ворогів стрілами,

гримиш об шоломи

мечами харалужними!

Куди тур поскаче,

своїм золотим шоломом

поблискуючи,

там лежать поганські

голови половецькі!

Порубані шаблями гартованими

шоломи оварські

тобою, яр-туре Всеволоде!

Що йому рани, дорогі братове,

коли забув він

і почесті, і пожитки,

і города Чернігова

отчий золотий стіл,

і своєї милої жони,

красної Глібівни,

звичаї та обичаї!

Були віки Троянові,

минули літа Ярославові,

були походи Олегові,

Олега Святославича.

Той-бо Олег

мечем крамолу кував

і стріли по землі розсівав.

Лиш вступає він

у золоте стремено

в городі Тмуторокані,

а вже той дзвін чув

давній великий Всеволод,

син Ярославів,

а Володимир (Мономах) щоранку

вуха (воріт) закладав у Чернігові.

Бориса ж В’ячеславича

погроза на суд привела

і на Канині

зелену паполому постелила

за образу Олегову,

хороброго і молодого князя.

Із тієї ж Канини

повіз Ярополк вітця свойого

між угорськими інохідцями

до Святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялися і росли усобиці,

гинуло добро Дажбожого внука,

в княжих крамолах

вік людський скорочувався.

Тоді по Руській землі

рідко ратаї погукували,

зате часто ворони граяли,

трупи собі ділячи,

а галки і свою мову заводили,

поспішаючи на покорм...

То було в ті раті і в ті походи,

а такої раті — і не чувано!

Від досвіту

до вечора,

від вечора

до розсвіту

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужні

у тім полі незнаному,

серед землі Половецької...

Чорна земля

під копитьми кістьми

була засіяна,

а кровію сполощена...

Тугою зійшли вони

по Руській землі!

Що мі шумить,

що мі дзвенить

вдалині —

рано перед зорями?

Ігор полки завертає:

жаль-бо йому

милого брата Всеволода!

Билися день,

билися другий,

а на третій, під полудень,

упали стяги Ігореві.

Тут брати розлучилися

на березі бистрої Каяли,

тут кривавого вина не стачило,

тут пир докінчили

хоробрі русичі: сватів напоїли,

а самі полягли

за землю Руську...

Никне трава від жалоби,

а дерево з тугою

до землі нахилилося.

Уже-бо, братіє,

невесела година настала:

уже ковила-трава

загиблих прикрила.

Постала обида

у війську Дажбожого внука,

ступила Дівою

на землю Троянову,

сплеснула крильми лебединими

на синьому морі, близ Дону,

тим плескотом прогнавши

щасливі часи...