Диваки - Комар Борис Афанасьевич - Страница 3

Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.

Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого «Москвича», щоб не трясло в дорозі.

— Тпр-р-ру, — спинив Буланого біля хлопців. — Сідайте!

Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.

— Но! — цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші,— Їжте, — простягнув Миколі і Сашкові.

— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко. — У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.

— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, — пояснив Сергій. — Ви беріть, їжте…

— Не треба. Попробували й досить, — сказав Микола. — Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?

— Я? Коли?

— Сашко, коли це було?

— Позавчора. Ні, позапозавчора.

— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?

— Ми… ми… — зам’явся Микола. — Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…

— Що ж вона вам іще казала?

— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?

— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував — не хоче, каже: «У нас із вами танців не вийде». А в мене з усіма получається. І краков’яка ніхто краще не танцює.

«Як добре, що вона більше не бачилася з цим прицюцькуватим Сергієм, — думав Микола. — А то могла б розповісти йому про них із Сашком. Знали б тоді і він, і його батько, і всі знали б, хто рвав у саду яблука, хто гілку відчахнув».

— На, правуй, а ми покуримо, — Сергій передав віжки Сашкові.

Витяг з кишені сигарети, простягнув пачку Миколі.

— Не хочу, — закрутив головою той.

— А-а, забув: ти — школяр. Нічого, бери, тепер канікули.

— Жарко, не хочу, — скривився Микола.

— Ну й дурний. Бачиш, які сигарети — «Запашні», ще й із фільтром. На станції виміняв в одного корешка за груші. В наш сільмаг таких не привозять.

Сергій запалив сигарету, попахкав нею, доки розкурив, затягнувся, випустив носом дим, замріявсь:

— І чого це в голови колгоспу є свій заступник, в усяких директорів та начальників є, а в їздових нема? Дали б мені помічника, хоча б такого, як ти, Миколо, або ось Сашко, ото була б житуха! Натомився, ліг відпочивати, а помічник тебе підміняє…

— Таке скажеш! — усміхнувся Микола. — Тоді, по-твоєму, і учням треба помічників? Не захотів іти до школи — посилай свого помічника.

— От дурний! Так учні ж нетрудовий елемент..

— Як це нетрудовий? А уроки хто вчить? Хто на ділянках, у столярній майстерні працює?.. І школа наша називається «загальноосвітня трудова».

— А ще дома скільки роботи, — підказав Сашко.

— Сашко на ставку інколи підміняє батька. Я теж майже щодня допомагаю мамі в огородній бригаді. Це тільки ви прив’язали Олега до своїх помідорів та огірків.

Сергій нічого не відповів. Саме в цей час під’їхали до величезної скирти свіжої пшеничної соломи, і він, поглянувши на неї, голосно позіхнув.

«Зараз буде просити, щоб поїхали на станцію без нього», — подумав Микола.

Так і вийшло.

— Слухайте, хлопці,— почухав потилицю Сергій, аж кепочка сповзла йому на очі,— може, ви самі здасте груші, а я трохи того… подрімаю? Загулявся вчора, спати хочеться.

— Чого ж, можемо й самі,— погодився одразу Микола.

Зупинили коня, Сергій зліз із воза.

— Ви ж дивіться, квитанцію не забудьте взяти, як здасте, — наставляв хлопців. — Тут вісімнадцять ящиків і в кожному по двадцять кілограмів. Всього… Ану, математики, скільки всього буде?

— Триста шістдесят, — перший вирахував Сашко.

— Правильно. Та з гори тихенько з’їжджайте, бо перекинетесь. Назад їхатимете, свисніть.

— Добре.

Сергій знову гучно позіхнув і, не оглядаючись, посунув до скирти, в якій уже раніше облад-нав собі для спання невелику, але зручну «печеру».

Миколі і Сашкові вже доводилося бувати на заготівельному пункті «Плодоовоч», що біля залізничної станції, за п’ять кілометрів од їхнього села. Сергій охоче їх брав з собою, коли возив туди з колгоспного саду черешні, абрикоси, яблука. По дорозі майже завжди, як оце й сьогодні, злізав із воза, ішов або спати в скирту, або десь тинявся, а вони вже самі їхали далі. Повертали назад, зупинялися в домовленому місці, і він знову сідав на воза й брав віжки.

Це тільки бригадир дядько Василь боїться довіряти хлопцям коней. Скільки разів просили, щоб поставив їздовими… «Підождіть, — каже, — нехай у вас чуби повідростають, як у Сергія, тоді й коні слухатимуться. А зараз, поки канікули, купайтеся, рибу ловіть, ганяйте духопела (це він так називає футбольного м’яча), батькам дома допомагайте».

Бригадир, мабуть, як ото й Сергій, думає, що Миколі і Сашкові кортить покататися. Ну й даремно так думає! Хіба це катання… на возі?! Хіба мало для цього в колгоспі всяких машин? Сідай і катайся скільки хочеш. Ні, не тому вони просяться. Хлопцям припали до серця оті поїздки на станцію. Це ж мовби подарунки везеш людям. Набереш у саду повен віз акуратних ящиків з яблуками, або грушами, або сливами, та ще такими красивими, запашними, добрими, що всю дорогу летить слідом цілий рій настирливих ос і бджіл. Здаси на пункт, і помчать вони поїздом чи й літаком кудись далеко-далеко, де, може, й літом свище хуртовина, тиснуть пекучі морози. Смакують там люди чудові плоди, хвалять і дякують тим, хто виростив їх, і тим, звісно, хто привіз.

Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з’їхали з гори.

Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка. Звернули у широкий двір приймального пункту.

— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! — прицмокнув язиком вагар. — Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, — показав на величезні ваги.

Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.

І ось вони вже повертаються додому.

Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.

Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. 1 коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.

Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.

Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і катки.

На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрів-кою. На дорозі ні машин, ні підвід.

Микола і Сашко знову повлягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.

Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:

повторив двічі.

підхопив Микола,—

Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.

— Диви, я й не знав, що ви такі співучі,— промовив раптом хтось у них над головами.

Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.