Диваки - Комар Борис Афанасьевич - Страница 4

— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?

— Сідайте, — посунулись хлопці в передок.

Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.

— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився.

Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа!

Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.

Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:

— Но! Но!..

Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.

— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.

— Та ні,— буркнув Микола. — Він те… як його… захворів.

— Захворів? — звів брови дядько Василь.

— Угу, — кивнув Микола. — Живіт розболівся.

— Де ж він?

— Коло скирти зостався.

— Чого ж до лікаря не пішов?

— Не міг.

— Та-ак, — примружив бригадир очі,— справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?

— Самі.

— Знаєте, куди там здавати фрукти?

— Знаємо, — тепер уже і Сашко обізвався. — Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.

— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.

Сашко стьобнув Буланого, і віл покотився путівцем.

Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.

Нарешті показалася скирта.

— Кличте, — звелів бригадир, коли віз спинився.

Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.

— Мабуть, таки потюпав до лікаря, — сказав Микола.

— Ага, видно, потюпав, — і собі поспішив додати Сашко.

Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.

Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:

— Ану, подивимось. Може, дуба врізав.

Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похнюпленими носами.

— Сєргі-ію! — погукав бригадир.

Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.

— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. — Чого горланите? — побачив хлопців.

— Вилазь. Уже приїхали, — сказав Микола.

— Квитанцію не забули?

— Не забули, — буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба.

Сергій неквапливо виліз, потягнувся.

— Ух, і завдав хропака. Красота-а!

— А живіт як твій? — спитав Микола.

— Який живіт? — здивувався Сергій.

— Ну, той, що болів. Забув хіба? — заморгав Сашко.

— Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?

Хлопці ладні були крізь землю провалитися.

— От артисти, от комедіанти! — вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки. — Треба було раніше прорепетирувати… То кажеш, Сергію, «красота»? Гм, я думаю — робота робиться, і хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати тобі. Законного…

Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.

— Ну що ж, — вів далі дядько Василь, — нашій знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А завтра приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов’язково приходьте.

Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька гонів од скирти.

Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами — чим тільки він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен…

Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить їх до Сергія за помічників?

Та сталося несподіване.

Після вчорашньої пригоди бригадир зняв Сергія з їздового.

— Іди, голубе, на конюшню, стайні чиститимеш, — сказав йому. — Добрі вила й шуп — ото найкращі твої помічники! А ще там буде кому дрімоту розгонити. Конюх дід Михайло добре вміє це робити. То як, згода?

Сергій аж скривився. Не дуже, видно, припала до вподоби ота нова робота, але що вдієш — доведеться підкоритися.

— Де тільки знайти тобі заміну? — сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. — Всі при ділі…

Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові,— хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…

— Були в мене на приміті одні хлопці.— вів далі своє дядько Василь. — Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали"

Микола і Сашко переглянулися, почали пробиратися наперед.

— Хто ж це такі? — зацікавилися колгоспники. — Часом не Микола з Сашком?

— А то ж хто, — відповів бригадир. — Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені її шукати.

— Та ось вони! — випхнули з натовпу хлопців.

— Ти дивись, а я клопочуся! — удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. — Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! — придивлявся, наче вперше бачив хлопців. — Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..

Розділ третій

МИКОЛИНІ ВИНАХОДИ

Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував.

Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме.

Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його одразу починає гавкати.

Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок.

Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.

Одного дня зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — "мліївчанки".

В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.

— Хто крайній?

— За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?

— З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.

— По коню пізнав. А Сергій де?

— Ми самі…

— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?

Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти на станцію. А так — не варто й балачку затівати.

Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.

— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору.

Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.

Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.

"Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? — подумав. — Саме он формується состав. Ач як паровоз висвистує!.."

Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки. Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла води, а решта з вереском намагалася оволодіти колонкою.