Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 79

Тому що воно досить часто буває щиросердим, я змушений повторювати найбільш важливі аргументи знову і знову. В умовах СРСР захист і збереження української культури не були забезпечені. Більше того, вона опинилася у відверто скрутному становищі, у смертельній небезпеці. Спонукальні мотиви незалежної української держави, яка намагається поліпшити ситуацію, повинні, мені здається, з повагою сприйматися людьми інших культур. Кожен може поставити себе на наше місце і зрозуміти тривогу українців, які не мають у світі іншої землі, де вони могли б зберегти і розвивати свої мову і культуру.

Без вагань повторю ще раз: українська мова і сьогодні не в кращому стані. Мова — це ж не тільки діловодство, урядові видання, перша програма радіо і телебачення. Мова — це ще і повсякденна мовна практика, газети, «массоліт», телеканали, FM-радіостанції, книги, компакт-диски, відео- і аудіоринок. Але все це сьогодні у нас в основному російськомовне.

Нас заспокоюють, кажучи: почекайте, все змінять випускники українських шкіл. Щороку україномовна аудиторія збільшується за рахунок молодіжного поповнення, і цей процес буде йти по наростаючій. Що ж, без сумніву, це правильний і надійний шлях. Тільки занадто вже довгий, і не вживати додаткових заходів держава просто не має права. Але, допомагаючи українській мові, ми не утискуємо жодної іншої мови. Підійшовши до кіоску, кожен може переконатися, що великі газети України майже завжди виходять у двох версіях — українській і російській. Навіть у кіосках Львова (а Львів, як я вже говорив, деякі російські ЗМІ зробили страховиськом) не менше половини газет — російськомовні. Чи стикується з твердженнями про дискримінацію російської мови той факт, що в кожному великому українському місті є державний російський драматичний театр (загальне число таких театрів 14), не кажучи вже про театри-студії? За даними, які надав мені Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, зараз у нашій країні працює майже 2,4 тис. шкіл з російською мовою викладання, у яких навчається 2,1 млн учнів (31,7% від загальної кількості). Крім того, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою навчання і виховання у 17,6 тис. дошкільних установ. Вищу освіту російською мовою в Україні одержують 35% студентів. В Україні видається майже 1,2 тис. російськомовних газет (49,7% від загальної кількості періодичних видань).

Останнє десятиліття полегшило доступ до найрізноманітніших каналів інформації, мистецтва, навчання і розваги, що, з одного боку, дає національним культурам більше можливостей співіснувати, не заважаючи одна одній, а з іншого — зменшує вплив на людей будь-якої культурної політики держави. Я маю на увазі кабельне і супутникове телебачення і таке чудо нашого часу, як Інтернет. Не будемо обманювати себе: на цьому полі в Україні вплив російської мови поки що відверто сильніший в порівнянні з українською. Технічні засоби, з причин своєї специфіки, намагаються зробити людину космополітом — громадянином світу. Але якщо всі народи стануть однаковими, вони не будуть цікаві один одному. Краса світу — в його різномаїтті.

Сучасна Україна, як і Росія, безумовно є спадкоємицею могутньої російсько-радянської наукової і освітньої традиції, яка дозволила СРСР двічі після винищувальних громадянської і Вітчизняної воєн швидко відтворити інтелектуальний потенціал і по багатьох позиціях вийти на провідні місця у світі, і ми пишаємося цією спадщиною. Це відчуття «єдиної утроби» в науці, як і постійна співпраця по безлічі тем, напрямки зв’язувало багато наших наукових шкіл з російськими. Значна частина з них є спільними російсько-українськими та україно-російськими. Ці школи і напрямки — російськомовні, і з цієї причини ставлення до них у нас сьогодні різне. У радянській Україні наука (гуманітарна в меншій мірі) була мимовільним провідником русифікації. Деякі наші люди навіть відчувають тепер наївну радість з приводу того, що через теперішню бідність ці зв’язки перетворилися з могутнього каналу на тонкий струмочок.

Протягом останніх 80 років ще більш усталеним був російськомовний простір нашої науково-технічної співпраці. Після ослаблення в 90-х роках вона, сподіваюся, тепер знову піде вгору, поступово інтернаціоналізуючись, адже ми виходимо на світові технічні і військово-технічні ринки. Ця співпраця, як і прийнята в СРСР система підвищення кваліфікації, також об’єктивно сприяла експансії російської мови, але злий намір за цим не стояв.

Я був далекий від партійно-ідеологічної машини і тому про приховані адміністративні важелі русифікації прочитав уперше тоді ж, коли і все наше суспільство. Але я б не став відкидати і такий фактор, як активний і природний інтерес українців, особливо в 70 — 80-і роки, до нових суспільно-політичних віянь, що виходили з Москви, до московських і ленінградських газет, журналів, книг. У Києві, та й по всій Україні ідеологічні гайки були закручені набагато тугіше, ніж у Росії. З Києва чи Дніпропетровська Москва виглядала дуже ліберальним містом. Зараз таке навіть важко собі уявити, але в радянські часи окремі російські артисти і трупи ставали «нев’їздними» до України з причини своїх занадто сміливих — за мірками товаришів із ЦК КПУ — виступів. Тому наші люди прагнули не пропустити жодного числа «Литературной газеты», «Нового мира», «Звезды», «Иностранной литературы». Навіть «Известия» і «Неделя» здавалися тоді сміливими і цікавими газетами. Інженери поважали щотижневик «За рубежом». Цензура цензурою, але в кожнім номері було два десятки перекладних статей з головних закордонних газет і журналів, інформація про різні сторони життя, і ті, хто читав ці видання постійно (у мене не було на те часу), запевняли, що безумовно відчувають себе у курсі того, що відбувається у світі. З певної точки зору цей постійний інтерес теж можна назвати русифікацією.

В Україні досить послідовно розвивалися машинобудівні комплекси, складна оборонка, аерокосмічна промисловість, електроніка і мікроелектроніка, приладобудування. Люди, природно, одержували необхідні знання і навички в рамках російських науково-технічних і технологічних шкіл. Мабуть, і це можна назвати русифікацією, але не варто твердити, що вона була метою, а не побічним ефектом. Коли мова заходить про Володимира Васильовича Щербицького, який сьогодні вважається провідником русифікації, я знову і знову утверджуюся в думці, що в першу чергу його варто згадувати за ту завзятість, з якою він впроваджував в Україні передову промисловість, передові технології, передову науку. Я іноді думаю: може, він щиро вважав, що мова і культура — справа п’ята, головне — розвиток сучасних високотехнологічних виробництв?

Зрозуміло, абсолютно ненормальним було те, що для нас підключення до світової культури йшло через Москву і її фільтри. Нехай не на сто відсотків — був той же «Всесвіт», якісь переклади випускали українські видавництва, якісь крихти доносили телебачення і театр, — але російська частка була левиною. І от що цікаво: для багатьох інтелігентних українців більш за все був важливий сам факт, що видаються українські книги, виходять газети, щось пишуть українські письменники і поети, присуджуються премії, щось чутно про прем’єри і концерти. Самі вони цих газет і цих поетів не читали, опер не слухали, їм було достатньо знати, що все це є, це їх заспокоювало. І, заспокоївшись, вони продовжували читати російську періодику, дивитися і слухати російські передачі. Винуватий в цьому був перш за все низький рівень офіційної української культури. Коли з’являлося щось дійсно цінне — у поезії, у кіно і так далі, тоді всі намагалися до нього пристати, щоб можна було згадати при нагоді: стежу, мовляв, у курсі. Начебто і совість чиста.

Вважаю, що думка про абсолютну важливість національної культури повинна бути донесена до кожного ще на шкільній лаві, щоб людина не була змушена доходити до всього своїм розумом у сорок чи п’ятдесят років. Наприклад, ця думка ще не була, здається, цілком зрозуміла нашим чудовим студентам, учасникам знаменитого студентського голодування (як летить час!) у жовтні 1990 року. Молодь вимагала тоді негайно проголосити незалежність України. На питання, навіщо їм незалежна держава, було тільки дві відповіді. Перша: незалежна держава нам потрібна тому, що за неї боролися наші діди і батьки (набагато більше дідів і батьків боролися за СРСР: і взагалі, ця теза вимагає додаткового обгрунтування). Друга відповідь така: тому, що Україна виробляє 40% союзного багатства, а одержує 17% бюджетних асигнувань (твердження не відповідало дійсності). Ніхто не сказав (чи тому, що це для них було зрозумілим, чи тому, все ж таки, що не думали про це) просту річ: незалежна держава потрібна в першу чергу для того і тому, що тільки вона спроможна гарантувати народу життя в середовищі його власної духовної і матеріальної культури, тому, що тільки в середовищі своєї культури народ може почувати себе комфортно. Незалежна держава необхідна народу для того, щоб ніхто не міг за нього вирішувати, чи бути його батьківщині «всесоюзною житницею», «всесоюзною здравницею», «всесоюзною кочегаркою» або ж зосередитися на ролі «всесоюзного кадрового резерву». Чи не час йому, наприклад, вводити поголовну двомовність. А може, готуватися до злиття в «нову історичну спільноту людей — радянський народ».