Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 80

У 20-і роки В. І. Вернадський записав у щоденнику: «Сила російської культури така велика, що їй анітрошки не страшна одночасна робота українізації. Тут повинно бути спільне дружнє спілкування. І воно можливе...» Те, що це запис для себе, в особистому щоденнику, а не витяг з якоїсь урочистої промови (в офіційній обстановці бажане можна видати за дійсне), робить це свідчення мудрого вченого особливо цінним. Сьогодні воно ще справедливіше, ніж сім чи вісім десятиліть тому.

Як багато представників інженерного корпусу, я досить довго недооцінював значення мовної проблеми. Але восени 1989 року у Верховній Раді Української РСР почалося обговорення Закону «Про мови в Українській РСР», і в зв’язку з цим по телебаченню показували, як на вулиці російськомовні люди відповідають на питання: «Як ви ставитеся до того, що знання української мови стане обов’язковим?» Деякі відповіді різонули якоюсь безжалісною відсутністю такту. Хтось сказав: «Вивчу українську, якщо від цього стане більше ковбаси». Я відчув, що мені немов плюнули в душу. В той день стало ясно, що двом мовним громадам України порозумітися буде важкувато. Але в них немає іншого виходу.

Тепер доводиться постійно читати адресовані мені звернення і відозви різних суспільних і академічних груп, резолюції з’їздів, зібрань і наукових конференцій з приводу мовної ситуації в країні. Вони поділяються на дві прямо протилежні групи, і обидві шалено звинувачують одна одну в дискримінації. Культурно-мовна ситуація зображається ними настільки відмінно, що хочеться запитати, чи не в різних країнах живуть автори цих текстів. Кожна з двох сторін впевнена в істинності тільки своєї точки зору і навіть не намагається зрозуміти якусь іншу, хоча всі давно і напам’ять знають кожен доказ своїх опонентів і на кожен мають готову відповідь. Один із семінарів на тему діалогу української і російської культур хтось із його учасників назвав «діалогом глухих». Є, щоправда, одне питання, яке «російські» учасники дискусії звичайно не знаходять сил відбити. Воно звучить так: «Чи нормально, що багато поколінь росіян в будь-якім місті України, а часом навіть і в селі, могли прожити життя, так і не вивчивши азів української мови?»

Один із найталановитіших українських письменників нового покоління Юрій Андрухович описав існуючий стан справ так: «Хоча російська мова в Галичині звучить відчутно менше, ніж українська, але ні в кого з носіїв немає жодних проблем з її використанням. Можна цілком спокійно жити у Львові, щодня розмовляючи тільки по-російськи. Важко уявити собі дзеркальне відбиття подібного явища в Донецьку, наприклад, чи в Криму. Сміливець, який наважився б там говорити принципово по-українськи, змушений був би жити в постійному стресі. “Галицькі націоналісти” виявляються куди толерантнішими (а скорше за все, просто байдужішими) “інтернаціоналістів” Сходу чи Півдня». Художники слова часом згущають фарби, але це, як на мене, не той випадок. Якщо якому-небудь іноземцю, незнайомому з нашою ситуацією, розповісти, як ми радіємо з того, що «вже сьогодні на київських вулицях діти шкільного віку розмовляють між собою по-українськи» (це я знову цитую Андруховича), він напевно вирішить, що почув щось не те або йому зробили неправильний переклад. А що, до цього зовсім не розмовляли? В столиці України?

На мій погляд, можуть бути лише два критерії оцінок тих пропозицій, що вносяться по мовному питанню. Перший — чи сприяють вони міжетнічному миру, який у нашій країні ще нікому не вдалося порушити, хоча спроби були. Другий — чи сприяють вони формуванню єдиної української громадянської нації. А політичний курс мені нема потреби обирати, він записаний у нашій Конституції, прийнятій 28 червня 1996 року. Відповідно до статті 10, «державною мовою в Україні є українська мова». Відповідно до цього «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України».

Дотримуючись конституційного курсу, керівництво України не форсує події. Є завдання, які можна вирішити лише протягом тривалого терміну, і не рахуватися з цим було б нерозумно. Візьмемо армію — один із найважчих об’єктів, коли йдеться про мовне реформування. Усі 90-і роки мовою статутного спілкування в армії незалежної України залишалася російська. Хлопчик з гуцульської глибинки потрапляв до армії незалежної України і повинен був, як у колишній Радянській армії, звикати до російської мови!

Кілька років велася досить складна підготовка. Принципово важливим було прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Тепер наша армія поступово звикає до нових умов і вимог. Нові статути дозволили перевести на державну мову документацію і команди, а це основа для створення мовного середовища в армії, для повсякденного спілкування на українській мові. Є складнощі в переході на українську мову військових навчальних закладів і Військово-морських сил, а також військкоматів, особливо на сході і півдні. Але для рішення виникаючих проблем наше Міністерство оборони розробило цілу низку заохочувальних заходів. Як казав останній генсек, процес пішов.

Одним з Божих подарунків Україні стала терпимість її людей. Як мені відомо, у багатьох посткомуністичних країнах міжнаціональні відносини прямо позначаються на відносинах між окремими людьми цих національностей. Мається на увазі, що кожна людина — в першу чергу національна. Тобто, вона повинна кожну мить свого життя бути представником своєї національної громади і відповідати за неї. Таке сприйняття особистості притаманне войовничим націоналістам, воно входить у поняття «войовничий націоналізм». На щастя, в Україні цього явища практично немає. У нас міжлюдські — це і є відносини людини з людиною. Звичайно, і в нас є свої несамовиті. Їхні витівки кожен раз роздуваються — я не виключаю, що робиться це навмисно, для того, щоб зганьбити нашу країну в очах цивілізованого світу, створити за кордоном образ України як націоналістичної держави. А може, і взагалі для того, щоб розколоти нас.

Багатьом людям російської культури ще треба буде зжити в собі імперський комплекс і усвідомити, що російський народ — рівний серед інших народів, які і складають людство. Не думаю, щоб у цьому звертанні було щось образливе, адже таке усвідомлення лише приводить речі до їх істинного масштабу. Зокрема, воно допоможе деяким людям зрозуміти, що українська мова була близька до катастрофи. Зараз її можна порівняти з людиною, яку ослабила довга хвороба. Якби існувала така практика, їй можна було б присвоїти статус «потерпілої». Вона заслуговує вашої дружньої участі. Нехай не тільки державні, але і мовні відносини будуть у нас особливі, позбавлені шаблону.

Сучасні видатні автори в Україні наполягають на існуванні могутнього проміжного російсько-українського культурного простору. Член-кореспондент НАН України Мирослав Попович вважає, що він (простір) виник тому, що «Україна брала величезну участь у розвитку загальноімперської культури» і був наслідком «включення українців як у процеси колонізації приєднаних територій, особливо на сході, так і в пронеси імперського культурно-політичного будівництва». Цей простір повинен бути визнаний проміжним (є й інші назви — наприклад, «загальноімперська культура», «культурний кондомініум» і так далі) через «неможливість точно визначити національну належність цієї культури». Мирослав Попович дійшов важливого висновку: «Якщо російська мова стане для України однією з іноземних мов, буде втрачена також і величезна частина нашої власної культури». Що мається на увазі? У першу чергу те, що багато творів українських письменників і праць українських вчених були написані російською мовою. Навіть у класичному чотиритомному словнику української мови Бориса Грінченка тлумачення слів подане по-російськи.

«Історія русів або Малої Росії», яка майже 200 років тому почала розходитися в безлічі списків, термосячи українську свідомість, що дрімала до того часу, була написана російською мовою, причому чудовою і незрівнянною. Пушкін назвав невідомого автора цієї книги «великим живописцем». «Історія русів» — один з головних пам’ятників української волелюбності, і цей пам’ятник чудовий у тому вигляді, в якому він був прочитаний на початку позаминулого століття допитливими нащадками козаків. «Історію русів» можна перекласти на українську мову (і це прекрасно зробив у 1991 році Іван Драч), але для тих, хто володіє російською, вивчати і перечитувати її краще в оригіналі.[80]