20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 76

Нед мав рацію. Хто може визначити час, потрібний для нашого звільнення? Чи не подушимося ми перше, як «Наутілус» вийде на поверхню моря? Чи не приречений він разом з усією командою та скарбами на загибель у цій крижаній могилі? Становище було жахливе. Проте всі відважно дивилися у вічі небезпеці, і всі бралися виконати свій обов'язок до останку!

Як я й думав, за ніч вибрали ще метр криги з величезної ями. Але вранці, надягнувши скафандра й увійшовши у воду, — температура її була шість-сім ступнів нижче нуля, — я помітив: бічні стіни мало-помалу сходяться. Далі від ями вода, що її не збурювали льодоруби, почала братися кригою. Нова неминуча небезпека! Як тепер важити на порятунок? Як перешкодити замерзанню — бо ж вода, перетворившись на кригу, роздавить «Наутілуса», мов скло?

Я не сказав товаришам про нову загрозу. Навіщо руйнувати надію людей, що трудилися для загального порятунку? Проте, вернувшись на борт, я тут же повідомив капітана Немо про цю нову скруту.

— Знаю, — відповів він спокійним тоном, якого не могли змінити найстрашніші обставини. — Так, це ще одна небезпека, але проти неї я безсилий. Єдина можливість порятунку — пробитися швидше, ніж вода візьметься кригою. І тільки.

Пробитися швидше! Та, зрештою, пора вже мені звикнути до його манери розмовляти!

Того дня я кілька годин добряче помахав кайлом. Праця мене заспокоювала. Та й лупати кригу — це означало покидати «Наутілус», дихати свіжим повітрям із Рукейролевих апаратів. Це означало вирватися із задушливої атмосфери корабля.

До вечора вибрали ще один метровий шар криги. Вернувшись на борт, я мало не задихнувся від вуглекислого газу, що ним було насичене повітря. О, чом не мали ми хімічних засобів до поглинання цього згубного газу! Кисню нам не бракувало. Його доволі в навколишній воді, і, вилучений за допомогою потужних батарей, він відновив би повітря в «Наутілусі». Але мрій не мрій — лихові тим не зарадиш, бо ж ми, видихаючи, заповнюємо вуглекислим газом увесь корабель. Щоб поглинути цей газ, треба було б наповнити посудини їдким калієм і безнастанно його мішати. Та їдкого калію на судні нема, а замінити його нічим.

Увечері капітанові Немо довелося відкрутити крани резервуарів і впустити в судно кілька струменів чистого повітря. А то б ми вже й не прокинулися.

Наступного дня, двадцять шостого березня, ми взялися вирубувати п'ятий метр. На стелі й стінах тунелю помітно побільшало криги. Було вже видно: вони зійдуться перше, ніж «Наутілус» звільниться. На мить мене пойняв розпач. Кайло мало не випало з рук. Навіщо рубати цю кригу, коли все одно я рокований на смерть? Хай навіть не задихнуся — вода, скам'янівши, конче мене розчавить. До такої кари не додумалися б і найжорстокіші дикуни! Мені здавалося, ніби я — у щелепах якоїсь почвари і щелепи ці невблаганно зціплюються. Тут саме повз мене пройшов капітан Немо. Я торкнувся його руки й показав на мури нашої тюрми. Стіна з правого борту була вже не далі чотирьох метрів од «Наутілуса».

Капітан зрозумів мене й кивнув, щоб я простував за ним. Ми вернулися на борт і, скинувши скафандри, пішли до салону.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — треба зважитися на якийсь героїчний захід, бо нас вмурує в кригу, мов у цемент.

— Так, але що ж робити?

— О! Якби мій «Наутілус» був такий міцний, щоб устояти, щоб не розплющитись під цим тиском!

— Ну й що? — спитав я, не похопивши капітанової думки.

— Хіба ж ви не розумієте? Замерзання допомогло б нам! Чи ви не знаєте, що вода, взявшися льодом, розірвала б крижані мури так само, як вона рве найміцніше каміння? Отже, зледенівши, вода, замість знищити, врятувала б нас!

— Можливо, капітане. Та хоч би яка була сила «Наутілусового» опору, він не вистоїть проти такого страшенного тиску — розплющиться на залізний лист.

— Знаю, пане професоре. Значить, ми мусимо покладатися не на допомогу природи, а тільки на самих себе. Треба запобігти дальшому замерзанню. Треба його зупинити. Сходяться не самі лише стіни: і перед «Наутілусом», і позаду нього вже залишається ледве по десять футів води. Нас затягає звідусіль.

— Чи надовго ще стане повітря в резервуарах?

Капітан глянув мені у вічі й відповів:

— Післязавтра резервуари спорожніють.

Холодний піт зросив мені чоло. А проте чого дивуватися? Двадцять другого березня на полюсі наше судно пішло під воду. Нині двадцять шосте березня. П'ять діб ми жили повітрям з резервуарів «Наутілуса». Залишки його треба було берегти для льодорубів.

Зараз, коли я пишу ці спомини, все моє єство мимохіть проймається жахом — і досі здається, ніби легеням бракує повітря…

Тим часом капітан Немо, мовчазний і непорушний, щось розмірковував. Видно, йому сяйнула якась думка. Але, здавалось, він її відкинув. Сам до себе похитав заперечливо головою. Нарешті з уст йому вихопилось:

— Окріп!

— Окріп! — вигукнув я.

— Так, пане професоре! Ми ув'язнені в порівняно невеликому просторі. Якщо «Наутілусові» помпи будуть безугавно гнати назовні окріп, вода напевне потеплішає і замерзання загальмується.

— Треба спробувати! — рішуче сказав я.

— Спробуймо, пане професоре!

Термометр показував сім ступнів нижче нуля. Капітан Немо провів мене до камбуза, де працювали потужні дистиляційні апарати. В них залили воду, і все тепло електричних батарей пішло до занурених у воду змійовиків. За кілька хвилин вода закипіла, її зразу перемкнули в помпи, і апарати наповнили знов.

По трьох годинах помпування окропу в навколишні води термометр показував шість ступнів нижче нуля. Отже, вода потеплішала на один ступінь. Ще за дві години термометр показав чотири ступні.

— Удача! — сказав я капітанові, простеживши за показниками термометра.

— І я так думаю, — відповів капітан. — Нас не розчавить. Лишається єдина небезпека — задуха.

За ніч температура води піднялась до одного ступня нижче нуля. Ми випомповували окріп і далі, але намарне — вода більше не теплішала. Але що вона замерзає тільки за температури мінус два ступні, то я нарешті заспокоївся — ця загроза минула.

Наступного дня, двадцять сьомого березня, яма поглибшала до шести метрів. Треба прорубати ще чотири метри криги, себто попрацювати ще дві доби. Отже, зовсім не залишалося запасів повітря, аби поновлювати атмосферу «Наутілуса». А вона щодалі гіршала.

Мене гнітив нестерпний тягар. Це почуття десь біля третьої години пополудні дійшло краю. Я безперестанку позіхав. Легені жадібно шукали живодійного струменю, а повітря важчало й важчало. Я впав у заціпеніння. Лежав знеможений, майже непритомний. Мій любий Консель, зазнаючи тих самих мук, не одходив від мене. Брав за руку, підбадьорював; я чув, як він шепотів:

— О, якби я міг не дихати, щоб залишити більше повітря панові професору!

Коли я слухав той шепіт, на очі наверталися сльози.

Що важче ставало дихати в судні, то з більшою втіхою, мерщій вдягали ми скафандри і йшли працювати, коли наставала наша черга. Лунко гупали кайла по кризі. Стомлювалися плечі, обдиралися руки, та що та втома, що ті садна! Цілюще повітря вливалося в легені! Ми дихали! Дихали!

Однак ніхто не працював більше визначеного часу. Виходив термін, і кожен передавав товаришеві свого резервуара, що з нього лилося в груди саме життя. Капітан подавав тому приклад і перший дотримував суворої дисципліни. Наставав час, і він, вернувшися в отруєну атмосферу судна, передавав апарата іншому, незмінно спокійний; жодного попуску, жодної скарги!

Цього дня працювали як ніколи напружено. Залишалося вибрати шар два метри завгрубшки. Всього два метри відгороджували нас од моря, не скутого кригою. Але резервуари майже вичерпалися. Мізерні залишки повітря берегли льодорубам. Жодного атома «Наутілусові»!

Вернувшись на борт, я мало не задихнувся. Що за ніч! Того не описати. Таких страждань не передати словами. А на ранок — уже й зовсім не дихнути! Голова не тільки боліла — паморочилась. Я скидався на п'яного. Так само страждали й мої товариші. Хтось уже хрипів.