20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 77

Нині, шостого дня нашого полону, капітан Немо, бачивши, що працювати плішнями й кайлами надто загайно, надумав удатися до іншого способу. Спокій його не зрадив, енергія не покинула. Силою волі тамував він фізичні страждання. Він думав, винаходив, діяв.

За капітановим наказом зменшили вагу судна, і «Наутілус» піднявся з крижаного ложа; тоді линвами підтягли його так, аби корабель став точно над ямою.

Наповнили водою резервуари — «Наутілус» осів і ввійшов у яму. Команда повернулась на борт. Зачинили люка. Корабель лежав тепер на крижаній підошві всього метр завгрубшки, до того в багатьох місцях просвердленій.

Відкрили всі крани, в резервуари швидко влилося сто кубічних метрів води, збільшивши вагу судна на сто тисяч кілограмів.

Ми наслухали, затамувавши подих і навіть забувши про свої муки. Це була остання ставка на порятунок.

Хоч у голові мені шуміло, та незабаром я почув хрускіт під корпусом «Наутілуса». Мабуть, крижана долівка прогиналася. Нарешті щось тріснуло, наче розірвали аркуш паперу, лід проламався, і «Наутілус» почав опускатися.

— Проходимо! — шепнув Консель.

Відповісти мені забракло сил. Я схопив його за руку і мимохіть конвульсійно стиснув.

Зненацька «Наутілус», тягнений своєю надзвичайною вагою, каменем пішов донизу, немов падаючи в порожнечу. Всю електричну енергію враз перемкнули на помпи, щоб випорожнити резервуари. За кілька хвилин падіння загальмувалось і манометр показав — судно пішло вгору. Гвинт закрутився так швидко, аж металевий корпус задрижав, і ми помчали на північ.

Але скільки ж нам плисти під торосами? Коли ми виринемо на поверхню моря? Ще день? Я помру перше!

Напівлежачи на канапі в бібліотеці, я задихався. Лице посиніло, губи почорніли. Нічого вже не бачив, нічого не чув. М'язи більше не скорочувалися.

Не знаю, скільки я отак пролежав. Розумів єдине — це агонія. Розумів — я вмираю…

Раптом я спам'ятався. В легені проник струмок свіжого повітря. Невже ми випливли на поверхню? Невже вибралися з-під криги?

Ні! Це мої друзі, Нед і Консель, рятуючи мене, жертвували собою. Вони віддали мені ті мізерні рештки повітря, що залишалися в якомусь апараті. Задихаючись самі, вони зберегли його й краплина по краплині вливали в мене життя. Я хотів відштовхнути апарата. Вони схопили мене за руки, і кілька хвилин я жадібно дихав.

Глянув на годинника. Одинадцята година ранку. Значить, уже двадцять восьме березня. «Наутілус» ішов на швидкості сорок миль. Не плив, а летів як стріла.

Де ж капітан? Невже загинув? Невже разом із ним загинули всі?

В цю мить манометр показав: ми за двадцять футів од поверхні. Тільки крижане поле відділяло нас од повітря! Чи не можна його пробити? Можна. В кожному разі, «Наутілус» пробував. Я відчував, як він зводиться стойма, опустивши корму і піднявши тарана. Для цього досить було впустити воду в кормовий резервуар. Потім, спонукуваний потужним гвинтом, він зі всього розгону вдарив у крижану кору. Раз ударив, удруге… Кидався й кидався на перепону, аж доки вона почала тріскатись. Ще один могутній удар — і «Наутілус» проламав кригу, вискочив на неї й роздавив своєю вагою.

Відчинили, певніше, розчахнули люка — і чисте повітря потоками ринуло у всі закутки «Наутілуса».

XVII

ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ

Як опинився я на палубі, не знаю. Може, мене переніс канадець. Та я дихав, захлинався живодайним морським повітрям. Мої товариші теж упивалися його цілющими молекулами. Нещасливцям, що довго страждали з голоду, не можна зразу накидатися на їжу. Але нам не треба стримуватися, ми могли дихати на повні легені; а тут іще морський бриз п'янив нас солодкою свіжістю.

— О, кисень! — мовив Консель. — Яка то благодать! Хай тепер пан професор дихає досхочу. Тут на всіх вистачить.

Нед Ленд мовчав, але так роззявляв рота, що навіть акула злякалася б. А як він дихав! Втягував повітря, мов розжарена пічка.

Сили хутко повернулися до нас. Оглянувшись довкола, я помітив — ми на палубі самі. Жодної душі з команди. Навіть капітана Немо не видно! Дивні моряки «Наутілуса» вдовольнялися тим повітрям, що було в судні. Ніхто не виходив насолодитися свіжим морським вітерцем.

Перші мої слова — слова вдячності друзям. Протягом довгих годин агонії Нед і Консель підтримували в мені життя. Якими ж словами можна віддячити за їхню відданість!

— Ет, пане професоре, чи варто про те говорити! — відповів Нед Ленд. — Яка тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше, тож і треба його берегти.

— Е, ні, Неде. Ваше життя не дешевше. Нема нікого над людину шляхетну й сердечну. А ви — саме така!

— Гаразд! Гаразд! — приказував зніяковілий канадець.

— І ти, мій любий Конселю, ти також добре намучився.

— Та ні, щиро кажучи, не дуже. Щоправда, повітря бракувало, але мені до того не звикати. А коли я бачив — пан професор от-от зомліє, то вже й зовсім не хотілося дихати. Як кажуть, геть дух забивало…

Консель збентежено замовк.

— Друзі мої! — відповів я, до краю розчулений. — Тепер ми навіки зв'язані один з одним, і ви щодо мене маєте право…

— Ним я і скористаюся, — урвав канадець.

— Що? — мовив Консель.

— Еге ж, — правив далі Нед Ленд, — правом узяти вас із собою, коли тікатиму з цього диявольського «Наутілуса».

— Ай справді,— сказав Консель, — ми зараз пливемо в потрібному нам напрямі?

— Авжеж, — відповів я. — Ми йдемо в напрямі сонця, а сонце тут — це північ.

— Звичайно, — зауважив канадець, — але треба дізнатися, куди саме йдемо — в Тихий чи в Атлантичний океан, себто в море, де плавають судна, чи в пустельні води.

Що на це відповісти? Я й сам потерпав — ану ж капітан Немо поведе «Наутілуса» в безмежний океан, котрий обмиває береги і Америки, й Азії. На цьому він може завершити підводну навколосвітню плавбу й вернутися в ті води, де почуватиметься цілком незалежно. А коли ми вернемося в Тихий океан, далеко від заселених земель, що буде з Недовими планами?

Та незабаром усе виясниться. «Наутілус» ішов на великій швидкості. Ми хутко перетнули Південне полярне коло і простували до мису Горн. Тридцять першого березня, о сьомій годині вечора, судно було на траверсі південного краю Америки.

Ми вже забули свої недавні муки. Спогади про крижаний полон поволі згладжувались у пам'яті. Думали ми тільки про майбутнє. Капітан Немо не виходив ні на палубу, ні в салон. Позначки на карті, що їх робив помічник, дозволяли мені стежити за точним курсом «Наутілуса». Увечері того самого дня, на велику мою втіху, виявилось: ми пливемо на північ Атлантичним океаном. Я сказав про це канадцеві й Конселю.

— Добра новина, — обізвався канадець, — але куди саме йде «Наутілус»?

— Цього, Неде, сказати не можу.

— Чи не заманеться капітанові по відвідинах Південного полюса махнути на Північний, а тоді вернутися до Тихого океану отим знаменитим Північно-Західним проходом?

— Од нього можна всього сподіватися, — відповів Консель.

— Ну й хай, — сказав канадець, — до того часу ми встигнемо накивати звідси п'ятами.

— В кожному разі,— додав Консель, — капітан Немо — людина порядна, і нам не доводиться шкодувати, що з ним познайомилися.

— А надто, коли втечемо від нього, — посміхнувся Нед Ленд. Наступного дня, першого квітня, «Наутілус» виплив на поверхню.

Перед полуднем ми помітили на заході берег. То була Вогняна Земля — так назвали її перші мореплавці, побачивши численні смужечки диму, що здіймалися над хижками тубільців. Вогняна Земля — це скупчення островів, розкиданих на просторі тридцяти льє завширшки і вісімдесяти завдовжки, між 53° та 56° південної широти і 67°50? та 77°15? західної довготи. Берег видавався низьким, але вдалині височіли гори. Між ними я начебто вирізнив гору Сармієнто, що сягала двох тисяч сімдесяти метрів над рівнем моря. Це пірамідальна брила із кварцових порід з гострим шпилем. По ньому визначають погоду: повитий туманом — буде сльота, чистий — буде ясно. Так сказав Нед Ленд.