20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 75

Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.

Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.

— «Заселений людьми світ»! — передражнив він, хитаючи головою. — Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.

Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування — адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, — вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.

— Невже ми задкуємо? — запитався Консель.

— Еге ж, — відповів я. — Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Ну, й що тепер?

— А нічого. Вернемося назад і вийдемо південним отвором тунелю. Та й по всьому.

Отак говорячи, я намагався показувати себе впевненішим, аніж був насправді. А тим часом «Наутілус» дедалі швидше мчав назад.

— Марнуємо час, — сказав Нед.

— Година туди чи сюди — байдуже! Аби ж то вийти!

— Воно-то так, — відповів Нед. — Аби ж то вийти!

Хвилин кілька походжав я з салону до бібліотеки і з бібліотеки до салону. Потім сів на канапу, взяв книжку й почав механічно пробігати очима сторінки. Минуло чверть години. Підійшов Консель і запитався:

— Пан професор читає щось цікаве?

— Дуже цікаве.

— Ще б пак! Це ж книга пана професора.

— Хіба?

То й справді була моя книга «Таємниці морських глибин». Оце так! Я згорнув книгу і знову взявся ходити. Нед і Консель звелися, аби піти до себе.

— Зостаньтеся, — сказав я. — Побудемо разом, доки виберемося із цього тунелю.

— Як ваша ласка, пане професоре, — відповів Консель.

Минуло кілька годин. Я часто поглядав на прилади. Манометр показував: «Наутілус» йде на глибині триста метрів; компас визначав південний напрям, а лаг крутився зі швидкістю двадцять миль на годину — надмірна швидкість у такому тісному тунелі. Але капітан Немо знав, що за цих умов найбільша швидкість не буде зайва, що тепер хвилини мали вагу віків.

О восьмій годині двадцять п'ять хвилин судно вдруге на щось наштовхнулося, цього разу кормою. Я зблід. Товариші підійшли до мене. Я стиснув Конселеві руку. Ми перезирнулися — і тільки. Та ці погляди були промовистіші за будь-які слова.

Аж тут до салону ввійшов капітан. Я спитав у нього:

— Шлях на південь також закрито?

— Так. Айсберг перевернувся і загородив вихід.

— Ми в пастці?

— Так.

XVI

БРАК ПОВІТРЯ

Отже «Наутілуса» згори, знизу і з боків обступали непроникні крижані мури. Ми стали в'язнями торосів! Канадець гримнув об стіл кулачиськом. Консель сидів мовчки. Я подивився на капітана. Лице його знову прибрало свого звичного спокійного виразу. Склавши на грудях руки, він щось обмірковував. «Наутілус» не рухався.

— Панове, — промовив капітан спокійно, — у становищі, в якому ми опинилися, є два способи померти.

Цей незбагненний чоловік скидався на професора математики, котрий доводить учням теорему.

— Перший, — правив він далі,— бути розчавленими, другий — загинути від задухи. Голодна смерть нам не загрожує — продовольчі запаси «Наутілуса» напевне переживуть нас. Тож обміркуйте тільки дві небезпеки — бути розчавленими або задихнутися.

— Як на мене, — зауважив я, — задухи боятися нічого — резервуари повні повітря.

— Це правда, але його стане лише на два дні. Ми вже тридцять шість годин під водою, повітря в «Наутілусі» важчає і потребує поновлення. За дві доби наші запаси вичерпаються.

— Ну що ж, капітане, звільнімося раніше, ніж за дві доби!

— Принаймні спробуємо пробити цей мур.

— З якого боку?

— Треба промацати зондом. Я посаджу корабля на крижану долівку, і матроси, надягнувши скафандри, лупатимуть айсберг у найтоншому місці.

Матроси взялися свердлити кригу.

— А можна одчинити віконниці салону?

— Чому ж ні? Адже судно не рухається.

Капітан Немо вийшов. Почувся шум, і я догадався, що в резервуари пішла вода. «Наутілус» почав повільно опускатися і на глибині триста п'ятдесят метрів сів на крижану підошву нашої в'язниці.

— Друзі мої,— сказав я, — становище скрутне, але я важу на вашу мужність та енергію.

— Пане професоре, — відповів Нед Ленд, — я розумію, що зараз не час сперечатися. Я ладен зробити все для загального порятунку.

— Прекрасно, Неде, — сказав я, простягаючи канадцеві руку.

— До того, — вів далі Нед, — я володію кайлом так само вправно, як і гарпуном, і коли капітанові потрібна моя допомога — я до його послуг.

— Капітан не відмовиться од вашої допомоги. Ходімо, Неде!

Ми пішли до помешкання, де матроси вдягали скафандри. Я передав капітанові канадцеву пропозицію, і він, певна річ, пристав на неї. Нед Ленд хутко вдягнув водолазне вбрання і разом з іншими був готовий до роботи. У кожного за спиною висів Рукейролів апарат із резервуарами, повними свіжого повітря. Це була відчутна, але конче необхідна витрата повітряних запасів «Наутілуса». Що ж до Румкорфових ламп, то вони зайві — воду осявав електричний прожектор.

Повернувшись до салону, де вже відчинили віконниці, я став поруч Конселя і почав роздивлятися стіни, долівку й стелю нашої тюрми.

За кілька хвилин ми побачили на крижаній підошві двадцять чоловік команди. Між ними вирізнявся своєю могутньою статурою Нед. Був там і капітан Немо.

Перш аніж довбати кригу, він звелів просвердлити її тут і там, аби знайти найтонше місце. Взялися свердлити стіни, але й через п'ятнадцять метрів довгі свердла застрягали в кризі. Лупати стелю — марна праця, бо зверху лежав суцільний шар торосів метрів чотириста завгрубшки. Капітан Немо наказав свердлити крижану підошву. Вона, виявилось, була тільки десять метрів завтовшки, отже, треба прорубати таку ополонку, щоб «Наутілус» пройшов крізь неї, себто ми мусимо видовбати десь із шість тисяч п'ятсот кубічних метрів льоду.

Матроси негайно взялися до роботи і працювали вперто, не спочиваючи. Довбати кригу навкіл «Наутілуса» було важко, тому за вказівкою капітана Немо накреслили величезну довгасту ополонку з боку судна, за вісім метрів од лівого борту. Тоді почали свердлити діри в багатьох точках по обводові. Невдовзі загупали кайла і, з розгону вгризаючись у кригу, відколювали великі брили. Цікаво, що брили ці, маючи меншу питому вагу, ніж вода, здіймалися під склепіння тунелю; отже, стеля грубшала, а долівка тоншала. Та нам до того байдуже.

По двогодинній напруженій праці Нед вернувся на судно, стомлений до краю. Його, як і решту льодорубів, змінили нові робітники, поміж ними — я з Конселем. За керівника став капітанів помічник.

Вода видалась мені холоднющою, та я швидко нагрівся, працюючи кайлом. Рухався я досить легко, хоч тиск сягав тридцяти атмосфер.

Коли я через дві години вернувся на борт перекусити й спочити, зразу відчув різницю між чистим повітрям Рукейролевого апарата та атмосферою в «Наутілусі», де зібралося багато вуглекислого газу. Повітря не поновлювалось дві доби і було вже малопридатне до дихання. А тим часом за дванадцять годин ми вирубали шар криги всього лише метр завгрубшки, тобто близько шестисот кубічних метрів. Якби кожні дванадцять годин вирубувати по стільки ж — то й тоді треба чотири дні та п'ять ночей, щоб завершити цю роботу.

— Чотири дні й п'ять ночей! — мовив я своїм товаришам. — А повітря в резервуарах — тільки на два дні.

— Не кажучи вже про те, — зауважив Нед Ленд, — що, навіть вирвавшись із цієї проклятої тюрми, ми ще будемо поховані під торосами без жодного зв'язку з відкритим повітрям!