Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 100

Вони рушили поруч, сумні й задумані.

— А риболовля? — озвався Моріссо. — Пригадати й то приємно!

— Коли ми знову туди повернемося? — сказав пан Соваж.

Вони зайшли до якоїсь маленької пивнички й випили абсенту, потім знов побрели вулицями.

Аж ось Моріссо зупинився.

— А чи не випити нам ще, га?

Пан Соваж згодився:

— До ваших послуг.

Вони зайшли до іншої пивнички.

Приятелі вийшли звідти очманілі й запаморочені, як буває з людьми, що натщесерце перебрали хмільного. Було тепло. Ніжний вітерець приємно лоскотав їм обличчя.

Пан Соваж, що зовсім сп’янів на теплому повітрі, спинився:

— А якби піти туди?

— Куди це?

— Та повудити риби.

— Куди саме?

— На наш острів. Французькі аванпости стоять біля Коломба. Я знаю полковника Дюмулена, нас пропустять без перешкоди.

Моріссо весь аж стрепенувся, так шалено захотілося йому повудити риби.

— Гаразд. Згода, — сказав він. І вони розлучилися, щоб узяти рибальські снасті.

Через годину вони вже йшли поруч битим шляхом. Дісталися до вілли, яку займав полковник. Він посміхнувся, заслухавши обох приятелів, але задовольнив їхню примху. Одержавши перепустку, вони рушили далі.

Незабаром вони проминули аванпости, перейшли покинуте містечко Коломб і опинилася край виноградників, що спускаються до Сени. Було близько одинадцятої години ранку.

Село Аржантейль напроти них, здавалося, вимерло. Горби Оржемон та Сануа височіли над усіма околицями. А велика рівнина, що слалася аж до Нантера, з голими вишняками та сірою землею, була безлюдна, зовсім безлюдна.

— Он там, нагорі, пруссаки! — промурмотів пан Соваж, показуючи на вершини.

І приятелі аж заклякли з тривоги, втупившись очима в цю широку пустелю.

«Пруссаки!» Вони ще ні разу не бачили пруссаків, але кілька місяців відчували навкруг Парижа присутність ворогів що, невидимі і всемогутні, пустошили Францію, грабували, забивали й морили людей голодом. І, крім ненависті, яку вони вже відчували до цього невідомого, непереможного народу, їх раптово обійняв якийсь надприродних жах.

— Га! А що, як ми їх надибаємо? — пробелькотав Моріссо.

— То почастуємо їх смаженою рибою, — відповів пан Соваж із суто паризьким нахилом до глузування.

Проте, занепокоєні незвичною тишею, вони все ж не насмілювалися йти далі в поле.

Нарешті пан Соваж таки зважився:

— Ходімо, тільки обережно.

Вони спустилися у виноградники, зігнувшись удвоє, а де й поповзом, ховаючись за кущі, до всього придивляючись та прислухаючись. До берега їм лишалося пройти тільки смужку голої землі. Вони кинулися бігти і, ледве діставшись до води, затаїлися в сухому очереті. Моріссо припав вухом до землі, щоб послухати, чи не йде хтось часом у полі. Не чути було нічого. Приятелі були самі, зовсім самі.

Заспокоївшись, вони взялися вудити.

Безлюдний острів Марант ховав од них протилежний берег. Маленький будинок ресторану стояв замкнений і, здавалося, був покинутий вже багато років.

Пан Соваж зловив першого пічкура, Моріссо — другого, і вони почали раз у раз витягати з води вудки, де на кінці волосіні трепетала срібляста рибка. То була справді чудова риболовля.

Вони обережно клали рибу в густий сітчастий мішечок, що мокнув коло їхніх ніг у воді. А душу їм поймала якась утіха, та втіха, що її зазнаєш знов після довгої перерви, взявшись до своєї улюбленої розваги.

Тепле сонце припікало їм спини; приятелі вже ні до чого не прислухалися, ні про що не думали, їм байдуже було до всього світу; вони вудили.

Коли це вся земля навкруг раптом здригнулася від якогось глухого стугону, що немов долинав з її надр. Це почала бухкати гармата.

Моріссо озирнувся — і ліворуч, над берегом, помітив оддалік великий обрис гори Мон-Валер’єн, над якою білою китицею висів пороховий дим.

Аж ось на вершку фортеці з’явився другий димок — і трохи згодом розлігся новий вибух.

Потім залунали інші вибухи, і вся гора почала дихати смертю, випускаючи з себе білясту пару, що поволі підносилась у спокійне небо і хмарою висла над фортецею.

Пан Соваж знизав плечима.

— Знов починають, — сказав він.

Моріссо, неспокійно стежачи за своїм поплавцем, що раз у раз поринав у воду, раптом закипів гнівом мирної людини на цих шаленців, котрі б’ються між собою.

— Тільки ідіоти можуть отак убивати один одного, — пробурчав він.

— Гірші від звірів, — відповів пан Соваж.

— І уявити собі тільки, що так буде завжди, аж доки існуватимуть уряди, — промовив Моріссо, витягши з води верховодку.

— Республіка не оголосила б війни… — почав було пан Соваж.

Та Моріссо перебив його:

— За королів війна йде з зовнішнім ворогом, за Республіки — в середині країни.

І вони заходилися спокійно сперечатися, обмірковуючи складні політичні питання, як лагідні й розважливі, але обмежені люди, й погодилися врешті на тому, що світ ніколи не зазнає волі. А Мон-Валер’єн усе гримав собі без упину, руйнуючи гарматними ядрами французькі будинки, плюндруючи життя, чавлячи людей, нищачи стільки мрій, стільки сподіваних радощів, стільки втішних надій і воднораз десь там, по інших краях, повік засуджуючи на муку безліч жіночих, дівочих та материнських сердець.

— Таке життя, — промовив пан Соваж.

— Скажіть краще — така смерть, — сміючись, відказав Моріссо.

Але вони аж здригнулися з жаху, почувши ззаду тупотіння. Озирнувшись, вони побачили в себе за спиною чотирьох високих озброєних бороданів, одягнених у щось подібне до лакейської лівреї і з пласкими кашкетами на голові; вони цілились у них із рушниць.

Вудлища випорснули у рибалок із рук і попливли за водою.

А ще за якусь хвилину їх схопили, зв’язали, потягли й, кинувши в човен, приставили на острів.

Там, поза будиночком, який вони вважали покинутим, рибалки побачили щось із двадцятеро німецьких солдатів.

Якийсь волохатий велетень, що, сидячи верхи на стільці, палив велику порцелянову люльку, спитав у них чудовою французькою мовою:

— Ну, як, панове, чи багато наловили рибки?

Один із солдатів поклав офіцерові коло ніг повну сіточку, яку не забув прихопити з собою.

— Еге, бачу, порибалили на славу, — усміхнувшись, сказав пруссак. — Але річ не в тому. Слухайте мене й не хвилюйтеся. Для мене ви двоє шпигунів, підісланих стежити за мною. Я вас піймав і розстріляю. Ви тільки вдавали, нібито вудите, щоб краще замаскувати свої заміри. Ви потрапили мені до рук, і тим гірше для вас; адже зараз війна. Але оскільки ви перейшли аванпости, то знаєте пароль, щоб повернутися назад. Скажіть мені цей пароль, і я вас помилую.

Обидва приятелі, страшенно бліді, стояли поруч і, нервово сіпаючи руками, мовчали.

А офіцер вів далі:

— Ніхто ніколи не дізнається, і ви спокійнісінько повернетесь собі додому. Таємниця зникне разом з вами. Коли ж ви відмовитесь — смерть, і то негайна. Вибирайте.

Вони стояли непорушно, не розтуляючи рота.

— Подумайте лишень, що за якихось п’ять хвилин ви будете вже там, на дні,— показуючи рукою на річку, так само спокійно промовив пруссак. — За п’ять хвилин! У вас, напевно, є батьки?

А гора Мон-Валер’єн усе гримала та гримала.

Рибалки мовчали. Німець зробив якесь розпорядження рідною мовою. Потім відсунувся зі своїм стільцем, щоб не бути надто близько від полонених, і дванадцять солдатів стали від них за двадцять кроків із рушницями коло ноги.

— Даю вам одну хвилину, — провадив далі офіцер, — ані секунди більше.

Аж ось він рвучко підвівся, підійшов до французів, узяв Моріссо під руку і, відвівши трохи вбік, пошепки сказав йому*.

— Ну, то який пароль? Ваш товариш не знатиме нічого, я удам, ніби пожалів вас.

Моріссо мовчав.

Тоді пруссак відвів пана Соважа й запитав його про те саме.

Пан Соваж мовчав.

Вони знов опинилися поруч.

Офіцер скомандував. Солдати звели рушниці.

Тим часом Моріссо випадково скинув очима на повну пічкурів сіточку, що лежала в траві, за кілька кроків од нього.