Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 99

— Добродію, зробіть мені велику-велику приємність. Дозвольте вам подарувати цю річ на спогад про жінку, яка безмежно шанує вас і яку ви бачили всього десять хвилин.

Він відмовився. Вона наполягала. Він, проте, опирався, від щирого серця сміючись.

Тоді вона затято мовила:

— Гаразд. Я сама віднесу до вас статуетку! Де ви мешкаєте?

Він не хотів сказати своєї адреси, та вона спитала в крамаря, заплатила скільки треба було за свою покупку і метнулась наймати фіакр. Письменник кинувся їй навздогін. Він ніращо не хотів прийняти подарунок, не знаючи навіть, кому його можна повернути. Він догнав її, коли вона сідала вже в екіпаж, плигнув і собі і — ледве не впавши, бо коні саме рушили, сів поруч неї, роздратований уже цією пригодою.

Він просив і вимагав облишити вигадку, та вона не піддавалась на жодні вмовляння. Доїхали до його дверей, і лише тоді дивачка оголосила йому свої умови.

— Я погоджуюсь, — сказала вона, — не залишати вам цієї речі, якщо тільки ви пообіцяєте виконувати сьогодні всі мої бажання.

Пропозиція здалася йому такою забавною, що він погодився.

— Що ви звичайно робите о цій годині? — запитала вона.

— Виїжджаю на прогулянку, — відповів він після деякого вагання.

Тоді вона рішучим голосом звеліла візникові:

— До Булонського Лісу!

Візник рушив.

Він мусив називати їй імена всіх відомих жінок, особливо тих, що вславилися своєю розбещеністю, і втаємничувати її в найінтимніші дрібниці їхнього життя, їхніх звичок, домашньої обстановки та пороків.

Надійшов вечір.

— А що ви робите о цій годині? — було нове питання.

Він, сміючись, відказав:

— Перехиляю чарочку абсенту.

Тоді вона поважно:

— Що ж, пане, давайте пити абсент.

І вони ввійшли до його улюбленої великої кав'ярні на бульварі. Там він зустрів своїх товаришів письменників і познайомив їх усіх з нашою провінціалкою. Вона втратила тяму з радощів. «Нарешті, нарешті», — дзвеніло у неї в голові.

Час минав, і вона звернулась до Варена:

— Певне, тепер ви звичайно обідаєте?

— Так, пані,— відповів літератор.

— Ну, то рушаймо на обід.

По обіді у кафе Біньон пролунало нове запитання:

— А що ви робите вечорами?

Він пильно глянув на неї:

— Як коли. Іноді буваю в театрі.

— Гаразд, пане, їдьмо до театру!

У Водевілі, завдяки йому, їм дали безплатні місця, а вона

зажила вищої слави — сиділа з ним поруч на балконі так, що весь зал їх бачив.

Коли вистава скінчилась, він поцілував їй галантно руку і промовив:

— Мені зостається тепер, пані, подякувати вам за чарівний для мене день…

Вона перебила:

— А що ви робите вночі о цій годині, що робите ви ночами?

— Я… я вертаюсь додому.

Вона нервово засміялась:

— Ну… то… їдьмо до вас…

І вони замовкли. Вона тремтіла всім тілом, і в ній боролося бажання втекти з бажанням залишитись, але в глибині серця панувало тверде рішення дійти в цій пригоді до краю.

На сходах вона мусила спинитись, придержуючись за поручні, таке сильне хвилювання охопило її, а він пройшов уперед, важко дихаючи, з восковим сірником у руці.

Тільки-но зайшли до кімнати, вона хапливо роздяглась, мовчки заховалась під ковдру і притулилась у чеканні до стінки.

Та була вона недосвідчена й наївна, як справжня законна жінка провінціального нотаріуса, а він вибагливіший за турецького пашу. Тому вони не могли ніяк порозумітися.

Потім він заснув. Ніч пропливала, і тільки монотонне цокання годинника порушувало тишу. Лежачи нерухомо, жінка згадувала про свої подружні ночі і в жовтому світлі китайського ліхтаря розглядала, прикро вражена, цього товстого, череватого чоловіка, що спав поруч неї горілиць, — його круглий живіт випинався під ковдрою, як надута повітряна куля. Він хропів, наче грав на органі, з протягом, комічно, задихаючись. Десятків зо два волосин, що зостались у нього на голові, скористувалися зі сну свого господаря, щоб наїжитись і настовбурчитись у всі боки: їм набридло фальшивою зачіскою прикривати лисину. І слина тоненькою цівкою текла в нього в куточку напіврозкритого рота.

Нарешті крізь фіранки заглянуло ранішнє світло. Вона встала, тихенько одяглась і вже прочинила була двері, та від несподіваного скрипу В арен прокинувся, протираючи собі очі.

Спочатку він нічого не міг збагнути спросоння, та незабаром згадав усю пригоду і запитав:

— Ви вже йдете?

Вона спинилась, зніяковіла.

— Так, уже ранок, — пролепетала вона.

Тоді він сказав, підвівшись:

— Дозвольте ж мені тепер вас про щось запитати.

Вона мовчала, а він провадив далі:

— Ви дуже мене вчора здивували. Будьте відверті, поясніть, що все це має означати? Я нічого не доберу.

Молода жінка несміливо підступила ближче і відказала, зашарівшись, як дівчина:

— Я хотіла спізнати… спізнати порок… і… тепер бачу, що… що тут нема нічого веселого…

І вибігла, ніби втікаючи, на вулицю.

Ціла армія замітальників працювала на брукові та на тротуарах, змітаючи різний бруд та непотріб до рівчаків. Одноманітними рухами, вишикувавшись півколом, наче ті косарі серед степу, гнали вони перед себе сміття; воца зустрічала їх, подібних до заведених ляльок-автоматів, на кожній вулиці.

І от їй почало здаватись, ніби у неї також щось виметено з голови, ніби до якогось рівчака, до ями якоїсь викинуто її шалені мрії.

Стомлена, змерзла, вернулась вона до свого готелю, а в очах усе рухались мітли, що очищають ранками Париж.

Увійшла до кімнати — і гірко заридала.

Два приятелі

Обложений Париж голодував і задихався. На дахах майже не видно було горобців, навіть стічні канави спустошились. Люди їли будь-що.

Пан Моріссо, з фаху годинникар, солдат за обставинами, сумно брів голодний одного ясного січневого ранку бульваром на околиці, засунувши руки в кишені військових штанів, коли раптом спинився перед іншим солдатом, упізнавши в ньому свого давнього приятеля. То був пан Соваж', з яким він познайомився на річці.

Перед війною, щонеділі, Моріссо вирушав ще вдосвіта залізницею до Аржантейля з бамбуковою вудкою в руці та бляшаною скринькою за плечима. Він висідав у Коломбі, звідти пішки діставався до острова Марант. Ледве прибувши до свого улюбленого місця, він розмотував волосінь і вудив аж до самої ночі.

Щонеділі він зустрічав там ще одного затятого рибалку, пана Соважа — маленького, гладкого та веселого чоловічка, що мав галантерейну крамничку на вулиці Нотр-Дам-де-Лорет. Не раз вони сиділи там по півдня поряд, з вудками в руках, спустивши над водою ноги, і кінець кінцем заприятелювали.

Бували дні, коли вони зовсім не розмовляли між собою. Іноді про щось балакали; але вони чудово розуміли один одного й без слів, бо мали схожі уподобання й однакові почуття.

Навесні, годині о десятій ранку, коли оновлене сонце вкривало тиху річку тим прозорим серпанком, що наче пливе за водою, і добряче припікало спини обом завзятим рибалкам, Моріссо казав своєму сусідові: «Бач, яка розкіш!» А пан Соваж відповідав: «Краще над усе в світі». І цього було досить, щоб вони цілком розуміли й шанували один одного.

Восени, надвечір, коли криваве від призахідного сонця небо, відбиваючи у воді багряні хмари, заливало пурпуром усю річку, запалювало обрій, осявало двох приятелів ніби вогнем пожежі і золотило дерева, що вже пожовкли й тремтіли від холоду, пан Соваж, усміхаючись, позирав на МорісСо і промовляв: «Ну й краса!» А зачарований Моріссо, не відриваючи очей від поплавця, відповідав: «Куди краще, ніж на бульварі, чи не так?»

Впізнавши тепер один одного, вони зараз же енергійно потиснули один одному руки, щиро зворушені зустріччю за таких несхожих обставин.

— Отак-то! — зітхнувши, промимрив пан Соваж.

— А яка погода! — поскаржився похмурий Моріссо. — Сьогодні перший гарний день з початку року.

А небо справді сяяло ясною блакиттю.