Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 101

Сонячний промінь вигравав на купі рибин, які й досі тріпоталися. І Моріссо занепав духом. Незважаючи на всі зусилля, очі*його налилися слізьми.

— Прощавайте, пане Соваж, — прошепотів він.

— Прощавайте, пане Моріссо, — відповів пан Соваж.

І вони стиснули один одному руки, стрясаючись з голови до п’ят якимсь нестримним дрожем.

— Плі! — крикнув офіцер.

Дванадцять пострілів розітнулись, як один.

Пан Соваж одразу ж упав ницьма. Моріссо, вищий на зріст, захитався, закрутився й повалився впоперек свого товариша горілиць, і цівка крові бігла з його роздертого на грудях мундира.

Німець зробив якісь нові розпорядження.

Солдати кудись розбіглися, а потім, повернувшись із мотузками та камінням, прив’язали його до ніг забитих і віднесли трупи до берега.

А Мон-Валер’єн не переставав гримати, весь укрившись тепер величезною шапкою диму.

Два солдати взяли Моріссо за голову й за ноги; два інші так само підхопили пана Соважа. Щосили розмахнувшись, вони кинули їх далеко в річку, і мертві тіла, описавши дугу, стійма поринули в воду, бо каміння тягло ноги вниз.

Злетіли бризки, вода завирувала, затремтіла й врешті заспокоїлась, тільки дрібненькі хвильки набігали ще на берег.

Зверху плавало трохи крові.

— Тепер хай уже попрацюють риби, — півголосом промовив офіцер, що весь час залишався спокійним.

І він подався до будинку.

Аж ось він помітив у траві сіточку з пічкурами. Він підняв її, оглянув і, посміхнувшись, гукнув:

— Вільгельме!

Підбіг солдат у білому фартусі. Пруссак кинув йому вилов двох розстріляних і наказав:

— Спечи-но мені оцих рибок, поки вони ще живі. Це буде розкішна страва.

І знову запахкав своєю люлькою.

Ця свиня Морен

П. Удіно

І

— От ізнову, друже мій, — мовив я до Лабарба, — ти сказав ці слова: «Ця свиня Морен». Чому, до лиха, ніколи я не чув, щоб говорили про Морена, не називаючи його свинею!

Лабарб — тепер він депутат — глянув на мене здивовано.

— Як, ти сам з Ла-Рошелі — і не знаєш Моренової історії?

Я відповів, що таки не знаю Моренової історії. Лабарб потер руки і почав оповідати:

— Певне, ти знав Морена і пам’ятаєш його велику галантерейну крамницю в Ла-Рошелі на набережній?

— Звичайно, аякже.

— Ну от, знай же, що тисяча вісімсот шістдесят другого чи тисяча вісімсот шістдесят третього року Морен поїхав на два тижні до Парижа — для розваги чи там для розваг, як хочеш, але вдаючи про людське око, ніби їде купити деякого краму. Ти розумієш, що воно значить для провінційного крамаря — пожити два тижні в Парижі! Тут у нього просто кров загорається! Щовечора звабливі видовища, легкі жіночі приторки, ненастанне солодке хвилювання. Від цього людина, сказати, божеволіє. Напівроздягнені танцюристки, декольтовані акторки, округлі ніжки, повні плечі,— і все це близько, рукою дістати, а разом з тим не можна чи не смієш і доторкнутись. Добре, коли раз чи два пощастить скуштувати чогось там солодкого… Потім чоловік їде додому, а серце ще тремтить і б’ється, душа грає, жага поцілунків лоскоче уста.

У такому стані перебував Морен, беручи квитка до Ла-Рошелі на експрес, що відходить о восьмій сорок вечора. Він походжав, ревно жалкуючи за всіма тими принадами, по великому вокзальному вестибюлі Орлеанської залізниці — і раптом зупинився й остовпів перед молодою жінкою, що обіймала якусь стару даму. Вона підняла вуаль, і Морен у захваті промовив сам до себе: «Оце-то красуня!»

Попрощавшись із старою, вона перейшла до зали чекання. Морен за нею. Потім вона вийшла на перон — Морен і собі; вона в порожній вагон — він теж.

Поїздом тим їхало мало народу. Локомотив свиснув, рушили. Вони були самі в вагоні.

Морен як не їв свою сусідку очима. їй було, може, дев’ятнадцять-двадцять років; вона була білява, високого зросту, смілива, бачилось, на вдачу. Загорнувши собі ноги в подорожню ковдру, вона лягла на лавці.

Морен іштав сам себе: «Хто вона така?» І тисяча різних гад (ж та планів мінилося йому в голові. Він думав: «Стільки розповідають люди про пригоди на залізниці. Може, оце якраз одна з таких пригод сама іде мені в руки? Мабуть, досить виявити сміливість… Чи не Дантон сказав колись: «Сміливість, сміливість і ще раз сміливість!» Ну, коли не Дантон, то Мірабо. Байдуже хто, зрештою. Але мені бракує сміливості, то-то й біда. О, якби можна було читати в людській душі! Я певен, що людина щодня, сама про те й не догадуючись, минає чудесні нагоди й можливості. Проте… Коли б вона хоч знак який подала, що не від того…*

І він почав роздумувати про різні випадки, які могли б стати йому в пригоді і повести до тріумфу. Йому малювалось, як він по-лицарському, гречно заговорює з нею, услуговує їй в якихось там дрібницях, провадить жваву та галантну розмову, що кінчається освідченням, а воно знову кінчається тим… тим, про що ти думаєш.

Та, на лихо, не було з чого саме почати. І він чекав принагідного випадку; серце билося шалено, голова йшла обертом.

А тим часом ніч ішла собі, і, поки Морен обмірковував справу, дівчина спокійно спала. Зайнявся день. Довгий, ясний вранішній промінь, виникнувши далеко на обрії, впав на гоже личко заснулої і освітив його.

Вона прокинулась, сіла, озирнулася навкруги, глянула на Морена й усміхнулась. То був усміх щасливої жінки, привабливої й веселої. Морен затремтів. Таж, певна річ, цей усміх призначено для нього, це, безперечно, скромний заклик, оте саме гасло, що його він так палко прагнув! Ця усмішка, очевидячки, каже: «Чи не йолоп же з тебе, не простак негодящий, що з самісінького вечора сидиш нерухомо, як пень? Глянь на мене: хіба ж я не вродлива? А ти, дурню, один зоставшись сам на сам з гарненькою жінкою, з місця не ворухнувся!»

Вона все усміхалась, поглядаючи на нього; далі й сміятись почала. А він сушив собі голову, силкуючись найти якусь підхожу фразу, якийсь комплімент, зрештою, що-не-будь, аби заговорити. Та ба — нічого не спадало на думку, нічого!

Нараз його пойняла та відвага, що виникає іноді у боягузів, і, сказавши собі: «А, що буде, те й буде!» — він зненацька, ні слова не мовивши, кинувся до неї з протягненими руками, з ласо розкритими устами, і вхопив її в обійми.

Вона зірвалася на ноги, кричачи: «Пробі! Рятуйте!» — верескливим од переляку голосом. Вона одчинила віконце, простягла в нього руки, обезуміла з жаху, намагаючись вискочити. Морен тим часом, певний, що вона кинеться з вагона, держав її за спідницю і лепетав, сам не свій:

— Пані… стривайте… пані!

Поїзд стишив хід і спинився. Два залізничні службовці прибігли на крик, і молода жінка впала їм на руки, ледве вимовивши:

— Цей чоловік хотів… хотів… мене… мене… — і зомліла.

У Мозе черговий жандарм заарештував Морена.

Коли жертва його брутальної вихватки прийшла до

пам’яті, вона розказала, що саме сталося. Склали протоко-ла. Бідолаха крамар дістався додому аж увечері; його мали віддати під суд за порушення пристойності та моральності в публічному місці.

II

Я тоді саме був редактором «Шарантського світоча», і мені щовечора доводилося стрічати Морена в Купецькій кав'ярні.

На другий день після цієї пригоди він звернувся до мене, не знаючи, що йому робити. Я не потаїв од нього своєї думки:

— Ти — свиня, та й годі! Так люди не роблять.

Він плакав; власна жінка побила його; він уявляв уже, як торгівля його занепадає, ім'я безчеститься, затопчується в болото, друзі не вітаються з ним. Мене нарешті узяв жаль, і я покликав свого співробітника Ріве, чоловіка веселого та дотепного і доброго порадника, і запитав, що він лро все це думає.

Ріве порадив мені поговорити з прокурором, як на те моїм приятелем. Морен пішов собі, а я подався до прокурора.

Там я довідався, що ображено молоду дівчину, панну Анрієтту Боннель, що тільки-но здобула в Парижі вчительський диплом і, не маючи ні батька, ні матері, відпочивала влітку у своїх дядька й тітки, чесних дрібних буржуа в Мозе.