Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 15

Чекати, нудитися дві години, поки дійдуть до нього? Ні, нехай вже одразу!

— Чому потім? Кажіть зараз! — сказав Юра.

— Устигнеш! Отож продовжую, — Генка вийняв із сумки зошит у коленкоровій обкладинці. — Зараз я прочитаю вірші, які пишуть учні шостого класу — до речі, піонери. — Генка погортав зошит. — Ось: «Розы тогда расцветали и пели тогда соловьи, когда мы друг друга узнали, то были счастливые дни». Далі! «Пускай другую ты ласкаешь, такую гордую, как я, но, может, счастье потеряешь и вспомнишь обо мне тогда». Це пише учениця радянської школи і піонерка… — Генка погортав ще кілька сторінок. — «Ты не знаешь, что я тайно страдаю, ты не знаешь, что я тайно люблю, к тебе подойти я не смею, люблю, но сказать не могу»… А ось іще: «Вспомни минувшие годы, вспомни минувшие дни, вспомни денек тот веселый, когда познакомились мы». Мало? Будь ласка: «Не плачь, когда крылом могучим твой горизонт тоска затмит, не верь ты этим грозным тучам, за ними солнышко блестит». І малюнок.

У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.

— Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?

— Я їх не писала, а переписала, — відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.

— У кого?

— Не скажу.

— Як так не скажеш?

— Так, не скажу.

— Ми хочемо знати, хто в школі поширює цю вульгарність.

— А я все одно не скажу.

— Отже, ти приховуєш паскудників і міщан і сама міщанка.

— Я не міщанка, просто в мене був поганий настрій, і я переписала.

— Поганий настрій? — здивувався Генка. — Адже ти піонерка! Хіба в тебе може бути поганий настрій?

— А як тобі поставлять «ензе», в тебе гарний настрій? — запитала Зіна Круглова.

— Я комсомолець, і в мене завжди гарний настрій.

— Годі губами шльопати! — сказав Яша Полонський.

— Генку, звідки в тебе цей зошит? — запитав Миша.

— Це не має значення.

— Зою, ти давала Генці зошит?

— Ні! Його витягли з моєї клітки. Хто витяг, не знаю, хоч і підозрюю.

Юрі на мить відлягло од серця — ось, виявляється, про що йдеться!

— Кого підозрюєм? — запитав Миша.

— Не скажу, — відказала Зоя Новикова.

— Але ти стверджуєш, що зошит витягли з клітки. Наполягаєш на цьому?

— Стверджую й наполягаю.

— Подумай, згадай, може, ти комусь його давала?

— Нікому не давала, його в мене витягли з клітки.

Щоразу, коли вимовляли слово «клітка», Юру мовби обдавало жаром, наче йшлося про нього самого… Може, ще скажуть. Напевно скажуть. Їхня манера! Спершу розпечуть атмосферу цим випадком, а потім перейдуть до нього. Якщо за те, що витягли віршики, оголосять догану, то за ключі…

Тут вони розіграються.

Справа чимдалі повертала на гірше.

Генка сказав:

— Зошит мені дала Лара Усова.

— Так я й знала! — тріумфуюче оголосила Зоя.

Усі дивилися на Лару, чорняву дівчинку з вузько поставленими очима.

— Як до тебе потрапив цей зошит?

Потупивши очі, Лара мовчала.

— Ти мені сказала, що тобі дала Зоя, так? — запитав Генка.

Лара мовчала.

— Украла?

— Я випадково, помилково, — прошепотіла Лара, — наші клітки поряд.

— Чому назад не поклала?

Лара мовчала.

— Навіщо Генці віддала?

Лара кинула на Генку меткий погляд, але нічого не відповіла.

— Ні, скажи! — наполягав Генка. — Я що, просив тебе? Відповідай!.. Адже ти сама підійшла до мене й сказала: ось Зоя написала вірші, почитай, для стінгазети… Так ти сказала чи не так? Відповідай!

Лара мовчала.

Генка спалахнув:

— Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!

Лара почала схлипувати.

— Реви, реви голосніше! — сказав Генка. — Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.

«Чорт забирай, — сумовито подумав Юра, — швидше б вони кінчали з цим».

— Як вирішимо? — запитав Миша.

— Ларі бойкот на сім днів, — запропонувала Зіна.

— А Генці?

— А мені за що? — схопився Генка.

— Читаєш чужі щоденники.

— Ні, зачекай, — захвилювався Генка, — не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?

— Повторюю: читаєш чужі щоденники.

— Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що його викрали. Гадав: Зоя всім дає читати свої вірші, дала Ларі, Лара дала мені.

— Перш ніж виносити вірші на обговорення, ти мав спитати дозволу в Зої: це її власний, особистий щоденник.

— Що значить особистий? — заперечив Генка. — А якби там було написано, що Зоя знає про якогось злочинця, то і в такому разі я повинен мовчки повернути їй щоденник і по всьому? Ні, я це розумію інакше.

— Демагогія! — розсердився Миша. — Вірші погані, але в них нема нічого злочинного. А ось викрасти з чужої клітки — злочин. Винести їх на учком — сприяти злочину.

— Я ж не знав, що їх викрали! — заволав нещасний Генка. — Я хотів як краще. Повинні ми боротися з міщанством чи ні?

— Генка припустився помилки, вчинив неетично, але все-таки його нема за що карати, — зауважила Зіна Круглова.

Звертаючись до Зої, Яша Полонський продекламував:

— Гаразд, — сказав Миша, — я не наполягаю на стягненні Генці, але нехай буде обачливішим. Що в тебе ще, Генко?

— Ще… Ось випадок, не далі як сьогодні…

Юра напружився — це, певна річ, про нього.

— Не далі як сьогодні, за обідом, Юра не став їсти пиріг — більше того, назвав його «казна-що, загорнуте в гидоту». І це в той час, коли країна тільки-но виходить з голоду й розрухи, коли мільйонам людей у Поволжі та інших місцях не вистачає шматка хліба. Така заява — обурливе панство, нетерпиме в нашому середовищі!

Тепер усі дивились на Юру.

— І задля цього ви мене викликали? — запитав Юра, ще не вірячи, що все виявилося такою мізерією.

— Тебе не викликали, а порадили прийти.

— І більше вам нема чого сказати?

— Кому це вам? — запитав Миша. — Ти що, відокремлюєш себе від нас?

— Знаєш, Миша, можу відповісти тобі твоїми ж словами: не треба демагогії! Генка, більше ти нічого не хочеш мені сказати?

— Цього тобі мало?!

— У такому разі загальний привіт!

Юра махнув рукою і вийшов.

— Ось, будь ласка, — сказав Генка, — демонстративно покинув засідання учкому. Так залишати це не можна.

Зіна Круглова запропонувала:

— Догану йому за панство, за ігнорування учкому.

— Голосуємо, — сказав Миша.

Усі піднесли руки.

Підбадьорений тим, що в даному разі він виявився правий, Генка діловито спитав:

— Як бути з Вітькою Буровим і його компанією? Може, передати в СПОН[2]?

— Давайте поки що нічого не вирішувати, я спробую з ним поговорити, — запропонував Миша.

— Ти вже намагався поговорити з Вітькою. Що вийшло? — заперечив Генка.

— Спробую ще раз.

16

Розмова з Вітькою справді не вийшла. Але те, що побачив тоді Миша, внесло в його уяву істотну поправку: Вітька захищав матір від п'яного батька.

Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.

Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.

Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.

Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.