Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 16

На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки — жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці — Білка.

Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.

Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.

Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.

— Слухай-но, Білко! — сказав Миша. — Як твоє справжнє ім'я?

— Білка! — визивно відповіла дівчинка.

Миша обернувся до старої:

— Як її звати?

— Хтозна, — прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, — приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.

— Чому в школу не ходиш? — запитав Миша.

— Не хочу й не ходжу.

— А якщо в колонію відправлять?

— Утечу.

— Брали її, — сказала стара, — втекла, хоч звідки втече, моторна.

Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.

— На що ж ви живете?

— Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!

— А ти де дістаєш? — запитав Миша в Білки.

— Де треба, там і дістаю.

— Можна попастись.

Гойдаючи ногами, Білка заспівала:

Вона урвала пісню:

— Ти чого прийшов?

— У гості.

— Погуляти зі мною хочеш? Гроші в тебе є?

— Грошей у мене немає.

— А на кіно в тебе вистачить?

— На кіно, мабуть, вистачить.

— Теж мені кавалер знайшовся!

— Чим не кавалер?

— Лягавий — ось хто ти!

— Ну вже й лягавий!

— Лягавий! — повторила Білка, не міняючи пози — сиділа спиною до Миші, підперши рукою підборіддя.

— Я не хочу, щоб тебе посадили у в'язницю.

— Мені і у в'язниці добре — там годують.

— У колонії теж годують, а ти втекла. А з в'язниці не втечеш: чотири стіни, грати.

— А за що у в'язницю, що я накоїла?

— Сама знаєш.

— Знаю, а не скажу.

— А я тобі скажу: буфет у кіно обікрала.

Білка нічого не відповіла.

— Ти думала, ніхто не знає. А я знаю.

— Ну й знай!

— Посадять у в'язницю, й тобі буде погано, й твоя бабця з голоду помре. Скільки тобі років?

— Ніскільки.

— Чотирнадцять років записано, — сказала стара.

— Записано… — всміхнулася Білка. — Де це?

— У будинкоуправлінні, а як же інакше?

— Хочеш, на фабрику влаштую? — запропонував Миша.

— Чого, чого? — насмішкувато перепитала Білка.

— На фабрику влаштую, на роботу. Здобудеш спеціальність, матимеш зарплату, одягнешся. Хіба погано?

— Усе ж краще, ніж із злодіями плентатися, — докинула стара. — Ти послухай, що людина говорить.

Білка мовчала.

— Хустку б купила, ботинки, — вела далі стара. — Взимку босоніж не побіжиш. Цукру б попоїла.

Білка знову затягла тонким голоском:

— Я поговорю на фабриці, — сказав Миша.

— Сам працюй, якщо тобі треба! — відповіла Білка.

17

Років два тому Миша був у Люди на дні народження. Людина мама трималася з гостями як товариш, співала смішні куплети, пародії, затівала шаради, потім вона й Микола Львович грали з ними в слова: з одного слова складали інші, нові слова — не менше ніж з чотирьох літер. Потім Ольга Дмитрівна пішла на кухню, насмажила там млинців, дуже смачних, гості ум'яли всю цю гору вмить. Потім Ольга Дмитрівна й Микола Львович пішли в кіно. Ольга Дмитрівна сказала, що вони йдуть, аби не заважати, й запрошувала гостей навідувати їх, сказала, що це її особисте прохання — вона любить грати в слова, а Люда з нею не грає, задається, бо завжди її обігрує. Вона щедро сміялася, і гості сміялися, і Микола Львович. У Миколи Львовича було тоді зовсім інше обличчя, Миша навіть не впізнав його, коли зустрів на фабриці. Два роки тому, на дні народження, це було легке, добре, навіть молоде і навіть красиве обличчя, хоча з цим поняттям — краса — Миша дуже плутався, взагалі вважав цю проблему перебільшеною, тим паче, що єдина думка тут неможлива: навіть щодо Аполлона і особливо Венери ще можна неабияк сперечатися. В школі, наприклад, усі вважали Люду Зиміну дуже гарненькою, найгарнішою. Миша чудувався. Її мати, на яку, до речі, Люда була дуже схожа, справді була вродлива, передусім тому, що була весела. Люда ніколи не була весела. Навпаки, вона була якась заморожена: певно, вважала, що це їй більше пасує.

Таким же трохи гордовитим і неприступним тримався на фабриці і Микола Львович.

Як Люда в школі, так і Микола Львович на фабриці був самотній, старомодний у своєму добре відпрасованому костюмі, чужий у новому світі, буржуазний спец, якого терплять через те, що немає своїх спеців. На зборах його часто лаяли. Всіх лаяли — на фабриці багато недоладностей, — але Зиміна лаяли стримано, не як свого, а як чужого. Він виходив на трибуну і відповідав надто стримано, докладно.

Миші важко було звертатися до нього — чимось чужа людина. І все-таки треба звернутися. Треба влаштувати на фабрику Білку та Шниру, інакше пропадуть…

… Зимін підвів голову й глянув на Мишу, котрий зайшов до кабінету.

— Миколо Львовичу! — Миша наблизився до стола. — Чи не можна прийняти на фабрику одну дівчинку й одного хлопчика? Їй чотирнадцять років, а хлопчикові, певно, п'ятнадцять.

— Сідайте!

Миша сів на стілець біля стола.

— У школі вони не вчаться, нехай хоч працюють.

— Я не займаюсь наймом і увільненням, — відповів Зимін, — це вирішує директор. Зверніться до нього… Наскільки мені відомо, бронь підлітків заповнено.

— Бездоглядні діти…

— Атож, розумію, — проказав Микола Львович, збираючи. папірці в папки і розкладаючи їх по шухлядах стола, — але бронь є бронь, вийти за її межі ми не можемо. І потім — хлопчик? На фабриці працюють жінки, і бронь підлітків — дівчатка.

— Ну, хоча б дівчинку, — наполягав Миша. — Вона сирота, втекла з колонії.

— А з фабрики не втече?

Запитання поставлено неуважно, для годиться, аби підтримати розмову, аби щось сказати. Микола Львович був заклопотаний своїми паперами, склав їх нарешті в стіл, замкнув шухляди й підвівся, натякаючи, що розмову закінчено.

— Пропаде дівчисько, шкода, — мовив Миша. — Поряд Смоленський ринок, Проточний провулок, злодії, шахраї…

Микола Львович зняв з вішалки плащ, взяв у руки кепку.

— Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?

Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.

Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» — і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався — не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…