Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 14

По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.

Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.

Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?

Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.

Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.

На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.

— Ти куди? — запитав Саша.

На рукаві в нього була червона пов'язка — знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:

— Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.

Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.

— Коли у вас обід?

— З дванадцятої до першої.

— За чверть о першій я поверну ключі.

— Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.

— Не турбуйся; може, прийду раніше.

— Це було б дуже добре.

— Поки що!

— Поки що!

На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!

— Ти чого тут стовбичиш?

— Замкнути двері.

— Я можу зробити це сам.

Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду — дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…

Люда конспектувала, з кабінету не виходила.

Дзвінок провістив велику перерву.

Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл — відчиняй!..»

Яша Полонський прокричав:

Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола — каструля з супом, по краях — алюмінієві миски й ложки, в середині — таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.

Люда вийняла з клітки портфель, сунула в нього зошити, поклала назад. Слава богові! Тепер візьме його тільки після обіду…

Єдиною прикрасою їдальні був плакат: «Добре пережована страва йде на користь». Внизу олівцем було написано: «Що таке користь?»

Хлопці гримотіли ложками по столу:

— Розподіл — розподіляй!

Яша Полонський став на лаву:

Чергові в халатах насипали суп у миски. Кит великим кухонним ножем розрізував на листі млинчастий пиріг.

— Що це таке? — Юра гидливо тицьнув виделкою пиріг.

— Млинчастий пиріг.

— А де м'ясо?

— Воно з кашею.

Юра відсунув миску.

— Казна-що, загорнуте в гидоту!

— Ти, певно, лободу пополам із соломою не жер? — запитав Генка.

— Вибач, не їв ні соломи, ні сіна.

— Не добитий контрик! — кинув йому вслід Генка.

Учні гримотіли ложками по столу:

— Добавки! Добавки!

Миша гукнув Шниру й Фургона:

— Панфілов! Зимін!

Вони підійшли.

— Адже ви знали, що фінка не моя, а Вітьчина. Чого мовчали?

І цього разу Шнира й Фургон мовчали. Що вони могли сказати?

— Незрозуміло, в які ігри ви з ним граєте? — запитав Генка. — Він удвічі старший за вас. Бенкетуєте разом. На який кошт? Крадете?

— А ти бачив? — осмілів Шнира.

— Боягузи ви нещасні, — сказав Миша, — ще раз зрадите, ми з вами таке зробимо — луска полетить. А тепер тюпайте!

Шнира й Фургон поспішили це зробити.

— Даремно ти їх так відпустив, — сказав Генка.

— У куток поставити?

— Гнати зі школи до чортової мами!

— Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, — всміхнувся Миша.

15

Юра вийшов на вулицю, Валентина не було. Правда, ще тільки пів на першу, але все одно Юра нервував.

Вийшла зі школи Люда з дівчатами, хлопці подалися на спортивний майданчик, Миша й Генка приєдналися до тих, хто грав у італійську гилку.

Юра глянув на годинник. Чорт забирай! За чверть о першій!

Люда походжала по двору з подругою. Юра не спускав з неї очей: якщо вона спробує повернутися в школу, він будь-що затримає її до Валентинового приходу, залишить з Валентином і в цей час покладе ключі.

Валентин Валентинович прибув за десять о першій.

Юра рушив йому назустріч.

— Ну як?

— Усе гаразд, — весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.

— Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.

— Це потрібно?

— Потрібно.

Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…

Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.

Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.

На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.

Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:

— Я залишусь на учкомі.

— А що буде?

— Хтось у когось щось поцупив з клітки.

Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?

До кліток підійшли Миша з Генкою.

Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:

— Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.

— Навіщо? — із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.

Та Генка сказав тільки:

— І тебе стосується.

Юра знизав плечима:

— Не розумію.

— Там зрозумієш!

У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:

— Давай, що в тебе, тільки коротко!

— Диспут про міщанство нічого не дав, — сказав Генка. — Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, — він глянув на Юру, — але про них потім…