Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 14

Хвилини повзли, як черепашки. Яна раз у раз визирала у вікно та прислухалася до шурхоту в коридорі, наївно сподіваючись, що Дмитро, стурбований її відсутністю за столом, зайде до неї… І очікування було винагороджено. Хоча на порозі своєї кімнати Яна побачила зовсім не Діму.

— Знову ти! — нечемно простогнала вона. Вікторія сонячно всміхнулася.

— Я теж рада тебе бачити. Є термінова розмова, сестро.

Яна глянула на кузину з підозрою, — щось зі мною всі розмовляють, — байдужим тоном мовила дівчина, — ще зовсім трошки і помічати почнуть. А твоя увага мене дивує, кузино — це якщо відверто. Знову хочеш мене життя повчити?

— Не завадило б, — Віка, що була, мов удома, і в королівських палацах, звісно, не стала соромитися — без запрошення пройшла вглиб Яниної спальні, пошукала очима, куди б сісти, і вибрала для цього диван. Закинула ногу на ногу і поцікавилася:

— Курити можна?

— Кури, — приречено кивнула Яна. — Я все одно провітрюю перед сном.

Віта клацнула запальничкою, затягнулася тонкою дамською цигаркою.

— Слухай, може, ти ще й зарядку зранку робиш?

— Деколи.

— І не лінь тобі бути такою правильною?

— А тобі не лінь щодня вмиватися? Чи малюватися? Кожному своє.

— Мабуть, — Вікторія пересмикнула точеними плечима. — Знаєш, я ніколи не бачила такої розумної і водночас непрактичної жінки, як ти. Тобі вже двадцять вісім…

— Я в курсі…

— Вибач, що нагадую, але це для твого ж добра. Так от, ти досить пожила на світі, аби навчитися під нього прогинатися.

— Ми зі світом існуємо, як дві паралельні площини.

— Не мороч мені голову, — відмахнулася Віта. — Або мороч. Можеш дурити всіх навколо, та нащо ж дурити себе? Ти щаслива?

Яна замислилася.

— Ось бачиш! — вигукнула кузина з тріумфом. — Той, хто справді щасливий, не задумується так глибоко, коли його про це питають. Просто знає це і все. А ти занурилася у роздуми. Дуже поганий знак.

— Бути щасливою постійно неможливо.

— Маячня! З чого ти це взяла — у якогось революціонера прочитала? Мовляв, життя — це боротьба, а щастя — мить? Я вгадала? Годі тобі читати всяку лабуду! Справжні знання здобувають практикою!

— Ти говориш, як Гете.

— Що за один? — Віта примружилась. — Іноземець? Я його знаю?

— Німець. І — ні, боюся, що ви не знайомі.

— Ну й дідько з ним, із цим фашистом. Хоча він розумний мужик. Не слухаєш мене, то його послухай.

— І в якій царині я мушу поглибити практичні знання?

— Янко, знову видурюєшся?

— Я хотіла спитати, що саме маю робити на практиці?

— Це інша справа, — Вікторія помовчала, струсила попіл на підлогу — точніше, на килим — і видихнула, немов кидаючись у воду. — Переспи з Дмитром.

— Що?!

— Ти чула. Тобі давно вже час зайнятися сексом.

— Віто, я не певна, що ти у курсі справи, та в усьому світі є поганим тоном обговорювати своє інтимне життя хоч би з ким.

— Ой, не треба, — заперечила Вікторія. — Я, на щастя, таки світом поїздила — тим самим, який тобі паралельний. Усі про це говорять. До психологів ходять, до сексологів, ще кудись… Бо ця тема всіх цікавить. Геть усіх!

— Сподіваюся, з тобою Дмитро це не обговорював?

Віта хіхікнула.

— Ні, звичайно. Що за припущення! Я про тебе дбаю. Чому ти мені не віриш?

— Бо ти трохи запізнилася зі своєю опікою. Років десь на двадцять. А що робити з Дімою, вирішу сама.

— Ну давай, вирішуй, — Віка підвелася. — Схаменешся вже на пенсії, в оточенні псів та котів, і нікому буде й склянки води тобі подати. Ти дурна, чи що? Тобі заміж треба! А ти стоїш, уся закута у панцир своєї порядності, і спокійно дивишся, як з-під носа вислизає останній, щоб не сказати, єдиний шанс!

— Заміж мене ніхто не кличе, — тихо зізналася Яна. Вікторія підійшла до сестри ближче, трохи схилила голову, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Поки що — так. Та якщо мудро поведешся, тебе покличуть. Не сумнівайся.

— Справді? І хто ж?

— Дмитро. Ти повір мені, я його давно знаю. Він порядний чоловік, не легковажний… Буде зобов’язаний з тобою одружитися!

— Звучить, як давнє похмуре пророцтво, — здригнулася Яна.

Віка знизала плечима, — ну, це життя, а не кіно. Зрозумій і змирися з цим, люба. Цнота як така нічого не варта.

— А я й не стверджую, що це якась відзнака. Просто людина, розбещена у сексуальному плані, вкрай рідко здатна на відданість чи вірність.

Вікторія хрюкнула щось нерозбірливе.

— Що-що? — Не розібравши сказаного, перепитала Яна.

— Кажу, що вірність і відданість давно нікому не потрібні. Кожен сам по собі, кузино. Кожен сам за себе.

Яна зітхнула. — Віто, я розумію, що ліжко, секс — це дуже важливо. Та геть не можу втямити, чому слід починати саме з цього. Я інакше це уявляла.

— Так, аякже. Хто б сумнівався, — сестра була вся втілення сарказму. — Як типово для тебе: уявляти те, чого насправді ніколи не було. Як воно, у мріях? Спершу квіти і коштовності?

— Ні. Спершу — довгі прогулянки і не менш довгі розмови ні про що і про все на світі. Спогади, спільні інтереси, теплі погляди, перші обійми, поцілунки, вечірні зорі, одне на двох морозиво, і…

Вікторія вибухнула, не витримавши й півхвилини.

— Що ти верзеш? Блекоти об’їлася? Де ти зараз таке бачила? Де?! У книжках своїх чи по телевізору?!

— А ти хочеш мене переконати, що нині всі, ледве познайомившись, до ліжка стрибають?!

— Майже всі, — авторитетно запевнила Вікторія, анітрохи не знітившись. — Час такий. Романтика вийшла з моди.

— Тим гірше для людей. А любов? Вона також вийшла з моди, сестричко?

— Я не знаю, — Віта поправила біле хвилясте волосся, надзвичайно, як для неї, скуйовджене. — Не стикалася з нею.

— Ти ніколи нікого не любила? — вжахнулася Яна.

— Ні, ніколи і нікого, крім себе.

— Мені шкода.

— Себе пожалій. Я чудово сплю і добре виглядаю, а на тобі лиця немає.

— І тобі ніколи не хотілося?..

— Закохатися? Ні. У моїй реальності все продається і купується, і знаєш, що? Іншої реальності не існує.

— Я не вірю, — Яна стояла на своєму. — Так не буває. Не може бути. Ти перебільшуєш.

— Ні, на жаль, тому й переймаюся…

— Чому?

— Бо Дмитро — далеко не найгірший варіант. І секс із ним — не найстрашніше, що може трапитися з жінкою. Гляди, як би потім не довелося лікті кусати, якщо проґавиш його.

— Я хотіла б упевнитись, що він мене любить. Він казав мені це, але…

— Не повірила.

— Я хочу вірити. Хочу і боюся.

— Яно, зараз я скажу тобі те, що ти мусиш затямити раз і назавжди. Діма тебе кохає, наскільки взагалі здатен кохати мужчина. Ти вабиш його, притягуєш, цікавиш… Те, що буде далі, і те, чим усе закінчиться, залежить виключно від тебе. Будеш грати черницю — лишишся ні з чим. А даси собі трохи волі, зайдеш далі, ніж звичайно — і хлопець буде твій. З усіма тельбухами. Секс цементує стосунки.

— Коли є що цементувати. Скажи, а ти з Джемалом спиш?

Проти очікування, Віта не образилася.

— Уже ні. А ти ним цікавишся?

— Ким? Хлопцем твоїм?! І у кого з нас хвора фантазія?..

— Ти ж не про це хотіла спитати?

— Це не питання, а твердження. Ваші стосунки, якщо вони взагалі були, секс не врятував.

— Твої порівняння ще гірші, ніж припущення. Щодо Джемала у мене були суто меркантильні інтереси.

— Він що, розорився?

— Ні, та знаєш, як воно буває — завжди знайдеться хтось багатший.

— Ігор мав рацію. Ти б уже на Біла Гейтса замахнулася, чи що…

— Ах, Ігор, — замислено промовила Віка, незважаючи на шпичку сестри. — Я так і думала. Вірніше, я цього боялася. Ти що ж, сохнеш за цим сільським дядьком?

— Ні за ким я не сохну, — почервонівши, заперечила Яна.

— Тим краще для тебе. Бо Ігор твій дорогоцінний тільки язиком плескати вміє. А як лишишся з ним, то приставить тебе до корів, свиней, собак, ти й газети не встигатимеш читати, не те, що книги свої… Думай, сестро. Я тобі добра хочу.

Несподівано для самої себе Яна розчулилась.