Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 13

— Знаєш, я… просто хотіла попередити… я раніше ніколи…

— Бути цього не може! — вигукнув Діма. — Скільки тобі років?

— Двадцять вісім, а що? Я для тебе застара?

— Ти для мене — диво. Фантастика!.. Очевидне-неймовірне! Майже тридцять — і ще жодного разу не була з чоловіком!

Яні раптом стало незатишно.

— Це конче обговорювати тут і зараз? Я й так чуюся щонайменше динозавром.

— Вельми симпатичним динозавриком, — Дмитро погладив дівчину по щоці. — Дуже-дуже милим. Тут нема чого соромитись, Яно. Особисто для мене це буде велика честь. Тільки пообіцяй, що той кароокий селянин тебе не отримає, навіть якщо повитягає з волосся всю солому.

Яна знітилася — маніакальна впертість, з якою Діма повертався до Ігоря та його сільського походження, зачіпала її за живе. Вона пробувала пояснити сама собі, що Дмитро просто ревнує, що це природньо, що вона теж не відчула б телячої радості, побачивши, як за ним упадає інша… Та усе це не допомагало. Хіба вона давала привід для ревнощів? Просто повелася чемно, привіталася, як належить, а що мала робити? Надутися, мов сич на погоду, і промовчати на Ігорове «здрастуйте»? Ту пригоду з псами він давно спокутував, а якого охоронця їй приніс! Зрештою, що такого особливого в добросусідських стосунках?

— Обіцяю, — промовила Яна нарешті, вклавши у це слово всю свою твердість і впевненість, але це не подіяло.

Дмитро продовжував значуще сопіти.

Яна нахилилася, щоби поцілувати хлопця, і зненацька, немов наяву, побачила Ігоря. Він виглядав так, як сьогодні зранку — просто вбраний, підтягнутий, зосереджений. Він стояв перед нею і печально дивився на Яну своїми великими карими очима. І його сум здавався таким щирим, таким розгубленим, що в Яни защеміло у грудях.

Замість поцілунку її губи лиш ковзнули по підборіддю Дмитра. Той хотів щось сказати, але дівчина не дала йому такої можливості. Витівки власної уяви збентежили її. Яна вислизнула з-під Діминої руки і зі словами «ще побачимося» — ну чому, чому в найважливіші миті з язика злітає не відомо що — побігла до вілли.

Перестрибуючи через дві сходинки, Яна мов ошпарена вскочила до спальні і зачинилася там на два оберти ключа. Від хвилювання дівчину морозило, а все, що відбувалося навколо, неначе плавало у густому, мов незастигле желе, напівпрозорому мареві.

— Я мушу подумати, — пробурмотіла Яна сама до себе. — Усе обдумати, як слід.

Ось тільки як бути з тим, що міркувати трохи запізно? Адже Дмитро вже отримав від неї цілком чітке, ясне і зрозуміле «чесне слово» і, поза будь-яким сумнівом, наполягатиме на його дотриманні.

Яна схопила з крісла теплу плетену шаль — з цієї «бабусиної хустки» постійно кепкували сестри — загорнулася у неї, щоб хоч трохи зігрітися. Підійшла до дзеркала, і почала себе розглядати. Ніколи не була марнославною, а тепер просто тоне у сріблястих глибинах дзеркала, так, ніби бажає побачити там щось, відмінне від себе, звичної…

Очі хворобливо блищать, губи припухли від поцілунків, на голові повний безлад, а в голові — справжнісінький бардак. — Чи правильно вона робить? Чи не варто зупинитися, поки не пізно? Але ж це коштуватиме їй Дмитра! Він образиться і ніколи більше до неї не підійде. Поїде до Італії, і слід за ним захолоне.

При самій думці про це Яні захотілося ридати.

— Не роби трагедії на рівному місці, — вголос звернулася вона до свого відображення. — Через це проходять тисячі жінок. Сотні тисяч. Мільйони. І усі лишаються живими… ну, майже всі. Теж мені, подія!

Самонавіювання не допомогло. Яну почало лихоманити. Довелося спускатися на кухню і готувати ожиновий чай.

Коли Яна з тацею, на якій парував духмяний напій, і на ватяних ногах йшла до себе, на неї несподівано наскочила Вікторія. Чай вихлюпнувся трохи на тацю і трохи на Яну. Віка не постраждала. Неуважно зронила «вибач», що для неї було рівнозначно подвигові, й стурбовано запитала:

— Ти Джемала не бачила?

— Ні.

— А Ліду?

— Я нікого не бачила. Щойно прийшла — може, хвилин десять тому. А ти як? Зустрілася з банкіром?

— Так. Отримала кілька цінних порад. І почула саме те, що хотіла, — Віта загадково всміхнулася. — Треба ще Джемала підготувати…

Яна подивилася на розлитий чай і подумала, чи не заварити свіжий? Слабкість не відступала, та й лихоманка нікуди не ділася. — Мабуть, чаювання доведеться відкласти. І все через Вікторію… Сьогодні, не інакше, як день бігуна. Усі від когось тікають чи поспішають кудись… До чогось готуються… Цікаво до чого?

— То що там із Джемалом?

— Не твоє діло. Ну, я пішла. Як побачиш Діму, попроси, щоб він до мене зайшов. Я хочу його про щось запитати.

— До вечері ми з ним не побачимося, — відрізала Яна, дивуючись, що Віка взагалі з нею розмовляє. — Щось у лісі здохло, напевне, Віка говорить з нею, як з рівнею! Неймовірно! Мабуть, відчуває, що внаслідок зустрічі з власником банку різко поліпшиться її фінансовий стан. Ну, то й супер! Хоч комусь буде добре.

Дмитро сам знайшов Вікторію. Він постукав до неї надвечір, коли Віка, вбираючись до столу, крутилася перед трюмо у самих трусиках, прискіпливо оглядаючи фігуру, шукаючи недоліків. Огляд таких не виявив, і Вікторія залишилася задоволеною. Неквапно, без жодної ніяковості, вона вдягла спершу бюстгальтер, а потім — джинси та шифонову блузу. Діма терпляче чекав.

— Ну, як усе пройшло? — запитала Віта, підмальовуючи губи.

— Сяк-так, — неохоче визнав хлопець.

— Овва! — насмішкувато вигукнула Вікторія. — Дон-Жуан втрачає кваліфікацію! Як не соромно! Якщо так піде далі, за рік тобі доведеться одружитися на якійсь мегері та носити, мов корону, її тоненький, гостренький каблучок.

— Ще не все втрачено. Яна вагається.

— А ти чого хотів? Як-не-як, незаймана.

— Ти це знала?

— Тю, та у Янки на лобі все написано. Ну типу «помри-але-не-давай-поцілунку-без любові». А ось ти як про це довідався?

— Вона мені сказала.

— О, — Віта кивнула з повагою. — Твоя правда. У тебе є шанс. А тому давай, пригадай у всіх деталях, про що ви говорили. І, будь ласка, без цензури. Бажано дослівно.

Дмитро слухняно переповів усе, що міг згадати, і був нагороджений побіжною посмішкою, яка, утім, миттю згасла. Уста дівчини звелися у задумливу риску.

— Дарма на Янку тиснеш, — резюмувала Вікторія. — Вона цього ще з дитинства не терпить. Така незалежна — страшне діло, наче ненька-Україна. Ти її спокушати маєш, улещувати. Діафрагми співати…

— Що-що?

— Що чув. Жінку треба добре просити, а не чавити, мов виноград. Різні речі.

— Часу бракує, — сердито огризнувся Діма. — А тут ще й цей пастух… як його там… з вівчарками своїми мені на нерви діє. Я йому не довіряю, Віто. І думаю, ти помиляєшся. З такою жінкою, як твоя сестра, треба грати у відвертість. Я можу співати їй дифірамби на всю діафрагму, але краще буде показана щирість. Я тут увесь, який я є. Щось у такому дусі.

— Ну, якщо ти сам все знаєш, дорогенький, то чого ти тут? Чи закортіло пригадати старі добрі часи?

— Я б не проти, — погляд Дмитра ліниво ковзнув по стрункій дівочій фігурці, — та мушу берегти сили. Шкода. У сексі ти справжня ого-го.

— Я в усьому ого-го. Але як ні, то ні. Йдемо вечеряти?

— Зачекай. Допоможи мені. Поговори з Яною ще раз. Тоді ж це подіяло. Натякни їй, що я від неї божеволію, збреши що-небудь переконливе, щось, аби змусити її послабити оборону. Решту я беру на себе. Ну?

— Повчи жінку борщ варити. Хочеш, я так проведу виховну бесіду, що моя недоторкана кузина нині ж під тебе ляже? І чекати не доведеться, і на мене сили лишаться.

Діма заперечливо похитав головою — ні.

— Деколи очікування насолоди краще, аніж сама насолода. Я потерплю.

— Що ж, це мудро, Дімчику.

Юнак ще раз окинув поглядом Вікторію, з голови до ніг і замислено хмикнув.

— Я передумав, Віко. У мене вистачить сил на вас обох.

— Тоді зачиняй двері, — сміючись, наказала та.

Після довгих роздумів Яна вирішила не вечеряти. Але залишатися у кімнаті їй також не хотілося. А чим ще зайнятися, Яна просто не уявляла. Уперше в житті вона зовсім не хотіла читати.