Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 15

— Дякую. І ти… тобто я… ти нічого не кажи Дімі, але… я це зроблю.

— Прошу?

— Я буду з ним. Скоро. Завтра. Я просто хочу дізнатися, як це, коли тебе справді хочуть, саме тебе, і… коли тебе обнімають…

Стиснуті вуста Вікторії пом’якшали, напіввідкрились в посмішці.

— От і добре. Вір мені — ти не пошкодуєш.

Віта змушувала себе йти спокійно, хоча всередині усе співало від щастя, і хотілося щоб спів цей вирвався назовні, затанцював у вузькому довгому коридорі другого поверху, відбиваючись від стін, щоб усі знали про її тріумф!

Ось чого вона досягла, звичайна сільська дівчинка, середнячка, безталанна в усьому, окрім вміння подати себе. Ось що може людина, не обтяжена безглуздими нормами так званої моралі!

Усе складалося добре, як ніколи, але прийшов час зробити останній хід. Віка підійшла до Лідиної спальні, прислухалася. Здається, сестра вже на місці, вовтузиться, наводячи лад у своїх численних речах.

Незважаючи на свою ефектну зовнішність та посаду стиліста у провідному салоні краси обласного центру, в чомусь Ліда залишалася такою собі квочечкою, хазяйновитою, досить спокійною, і вміла вдовольнятися тим, що має.

Сама Віта ніколи цього не вміла. І не сказати, щоб сильно за цим шкодувала.

Вона підняла руку і постукала.

— Заходьте, — пролунало у відповідь.

Вікторія не увійшла, а радше впурхнула, мов метелик, і без зайвих передмов — із Лідою вона завжди могла бути і була цілком відвертою — попросила:

— Будь ласка, візьми на себе Джемала.

— Надірвуся, — коротко відказала Ліда, сортуючи за кольором нічні сорочки. — Він для мене заважкий.

— Я серйозно.

Ліда звела очі від білизни, глянула на сестру.

— А що сталося?

— Мною зацікавився власник банку!

— Он як? То що, ви тепер плануєте разом випускати цінні папери?

Віка засміялася.

— Майже. Андрій — так його звуть — від мене у захваті, і я запросила його з нами на прогулянку до соляних печер!

— Авжеж. Поза сумнівом, видобуток солі — дуже прибуткова галузь. Цікавий інвестиційний проект. Тобі анітрохи не шкода Джемала?

— Я не знаю, що таке жаль. А ось ти можеш його втішити… трохи.

Ліда здивовано підняла брови.

— Лише трохи?

— Так. Не можна забувати про запасні аеродроми.

— Дивися, щоб твоєму літаку від сильної турбулентності якось крила не поламало.

— Що таке? Ти мене засуджуєш?

— Ні. Тебе засуджувати, все одно, що соромити хижака за те, що він їсть м’ясо. Однак скажу тобі щиро: я не захоплена цим фарсом. Джемал — серйозний, тонкий чоловік, зовсім не зіпсований багатством, і на таке ставлення він не заслуговує.

— Я не збираюся лити сльози над своєю здобиччю, — зронила Вікторія. — І не чекала почути лекцію про мораль від тебе. Щойно я вже вислухала одну від Янки.

— Ти й до неї ходила? Нащо? Також просила за Джемала?

— Ні. За Діму слівце замовила.

— Ну і як воно?

— Успішно. Лідо, — вклавши у голос усе благання, на яке вона була здатна, мовила Віка, — мені без тебе не обійтися. Може, мені треба буде кудись ненадовго відійти… усамітнитись з банкіром на якусь хвилинку… ти нічого не подумай, усе буде пристойно — та я не хочу, аби Джемал бігав за мною, як побитий пес.

— Дивно.

— Що саме?

— Те, що ти вже знаєш, як його звуть, але все одно називаєш його банкіром.

Віка досить грубо реготнула.

— Так краще звучить. В уяві відразу вимальовуються гарні перспективи. То що? Я можу на тебе розраховувати?

— Можеш, — неохоче підтвердила Ліда.

— І ти нічого не скажеш Джемалові?

— Ні. Тільки висловлю йому співчуття.

— Пізно. Я все вже вирішила. Мені потрібен банкір… тобто Андрій.

— Ну, й, звісно, усі його гроші?!

— Так, без грошей він перетворюється у лисуватого чоловічка середніх років, що потерпає від геморою, простатиту чи ще від чогось такого. А ось мільйони… чоловіків дуже прикрашають!

— То знайшла б собі в Італії мільйонера. Чи ще десь…

— В Італії всі мільйонери — старі, давно одружені католики. Можна стати лише коханкою такого, але для чого це мені?! Кохатися слід з юними самцями. У Штатах геть усі підписують шлюбні контракти, та ще й з такими умовами, що сам шлюб втрачає будь-який сенс! Ні, виходити заміж треба тільки за своїх, рідних мільйонерів. Бачиш, яка я патріотка? Потім слід потерпіти років зо два і вже коли ти набриднеш чоловікові, і він заведе собі коханку, ти також почнеш жити для свого задоволення.

— Оце і є, по-твоєму, щасливий шлюб?

— Це нормальний шлюб. Так все і має бути.

— Що ж, у кожного свої уявлення про норму.

— Так, мабуть. То ми домовилися?

Ліда кивнула — явно через силу. Та на такі нюанси Вікторії завжди було начхати.

— От і добре. Дякую, Лідусю. А тепер я спати піду. І тобі раджу. Ти чула, на котру призначено цей похід? На сьому ранку! Здуріти можна!

— Нема від чого дуріти. Це слушна думка — дійти до печер, поки ще нема спеки. Цей Ігор тямить, що робить. Це мені подобається.

— О, ти також на нього запала? — Віта, що вже прямувала до виходу, загальмувала.

— Також?

— Ну, наш диво-острів Янка-Чунга-Чанга теж ніяк не визначиться, хто з кавалерів більше їй до серця — Ігор чи Дмитро. Сказати по правді, вона із цим селюком склали б прекрасну пару. Він би без упину розповідав про своїх псів, а вона з роззявленим ротом ловила б кожне його слово, немов велике одкровення. Утім, може, у них ще й складеться… потім. Може, він їй усе пробачить…

— Що «все»? Ти про що, Віто?

Але Вікторія лише приклала пальчик до вуст, немов запечатавши їх, і вислизнула за двері. Ліді зарано знати про їхній з Дмитром план… тобто ні, операцію. Так, це секретна операція. Під прикриттям! Блискуче розроблена і втілена в життя. А Лідусик, хоч і «любить» Яну не більше від самої Віти, усе ж інфікована тією дурною хворобою, що називається «порядність», і час від часу трапляються загострення. А це вже зайве. От коли все закінчиться, гріх буде не похвалитися сестрі. Та, звісно, побухтить для порядку, але оцінить усю геніальність Вітиного задуму. Та й Янці, яка не яка, а вийде користь. Так що все тільки на краще.

Ранок виправдав усі найкращі сподівання. Свіжий, мов щойно зірваний огірочок, своєю ніжною прохолодою він остаточно розбудив навіть таких сонь, як Віка та Аня, що спочатку бурчали і побивалися за недоспаною ніччю.

Досить швидко гурт розбився на пари за інтересами. Ігор взяв із собою Демона. Він ішов з псом попереду. Малого Вінні, незважаючи на його жалібне скиглення, залишили вдома.

За Ігорем та Демом крокували Віта з банкіром Андрієм, спортивної статури середнього зросту дядьком, лисуватий та з пронизливим поглядом блакитних очей. Коли погляд Андрія зупинявся на Вікторії, він втрачав усю свою пронизливість і набував виразу добродушної глупоти.

За свіжоспеченою парою йшов Джемал, дбайливо підтримуючи під лікоть Ліду. Було видно, що він обурений такою поведінкою Віки, проте обурення ніяк не виявляв.

Далі — Геник із Анею, Діма та Яна, і самотній Антон, що отруював повітря димом від цигарок.

До печер було хвилин сорок ходу, та, не встигли вони відійти від «Гори», як Віта почала скиглити, що натерла ноги, бо надягла нові кросівки, при цьому значуще поглядаючи на Андрія. Та першим відреагував Ігор.

— А ви уявіть собі, що йдете подіумом, а на вас — «шпильки», — порадив він. — Зразу попустить, гарантую.

— І часто ви гуляєте на «шпильках»? — огризнулась Вікторія.

— Ні, зате я часто бачу таких, як ви, — загадково відказав Ігор. — Куди частіше, ніж мені б хотілося.

Утім, реакція банкіра, хоч і забарилася, зате була саме такою, на яку чекала Віта.

— Біднесенькі ноженята, — аж зайшовся від співчуття Андрій. — Находилися, змучилися… Такі ніжки слід берегти! Люба, якщо дозволите, я готовий нести вас на руках аж до самісіньких печер.

— Дякую, не треба, — мужньо відмовилася Віка з таким виразом обличчя, ніби була солдатом, що вирішив стояти до останнього патрона. — Я сама. Ох! — цей стогін, повний болю та страждання, розчулив твердочолого банкіра до сліз.