Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 12

— Це точно дача банкіра?

— Абсолютно точно. А що, не подобається?

У очах в Ігоря стрибали бісики, та Вікторія на те не зважала.

— Ага. Убозтво якесь. З такими грошима міг би дядько й ліпше побудуватися.

— Мабуть, не всі багаті люди уявляють себе раджами і будуються відповідно, — заперечила Яна. Їй якраз дуже сподобалася дача банкіра — цей відлюдник мав прекрасний смак. Дуже функціонально, нічого зайвого, тільки вишукана простота ліній та солідність.

— Я зробила б вклад у банк, де такий власник, — прокоментувала Яна, — звісно, якби мала що вкладати.

— Янко, ти вже дістала мене своїми коментарями. Який сенс у багатстві, якщо ним не хвалитися? — сказала, як відрізала Віта.

— Та й справді. Якщо пил у вічі не пускати, зайвий раз не збурювати заздрість, то це просто животіння якесь, а не життя! — Ігор говорив так серйозно, що Вікторії й на гадку не спало, що з неї кепкують. Зате Яна зрозуміла все більше, ніж добре, нахилилася до Ігоря і прошепотіла:

— А ви злий.

— Ні. Я суворий, але справедливий, — посмішка чоловіка вмить пом’якшала, втративши всю свою гостроту. — Не зношу в людях марнославства і глупоти. І порожнечі у голові терпіти не можу. Вибачне, — Ігор ступив крок уперед і відчинив для Віти ковану хвіртку так, ніби робив це щодня й додав, — до речі, Вікторіє, обміняйте поради щодо акцій на поради про архітектурний стиль цієї дачі. Не сумніваюся, банкір вам подякує.

— Може, й так, та ви від мене вдячності не дочекаєтеся, — зверхньо запевнила Вікторія. — Хіба за те, що провели. І залиште свою іронію при собі, мені вона до дупи.

— Та невже? — випустила шпильку Яна.

Віка і бровою не повела, змійкою прослизнула крізь ворота і, не озираючись, попрямувала до вілли.

Ігор розвів руками, — жінка-бульдозер. Немає слів. Сподіваюся, той її хлопець…

— Джемал, — підказала Яна.

— Так. Надіюся, він на ній не одружиться. Він хороша людина, а ваша в других сестра — уже пробачте мені таку відвертість — дуже схожа на самицю каракута. Усе, що вона вміє — це труїти близьких.

— Чого ще чекати від такого мужика, як не обговорення жінки позаочі? — вибухнув Діма, який досі з останніх сил зберігав мовчання. — Вам не гидко від себе?

— Ні. І жінок позаочі я не обговорюю, ось тільки це прекрасне визначення мало надається до панни Вікторії. Утім, я ціную ваш сезонний спалах лицарства і беру назад свої слова. Яночко, — Ігор глянув на дівчину так, ніби хотів поцілувати, від чого Янине сердечко закалатало, — я мушу поспішати. Ще багато справ удома, я сам пораюся по господарству. Доля холостяка. Ми ж побачимося завтра?

— Так, неодмінно, — з награною бадьорістю пролопотіла Яна. — У печерах.

Дмитрові Ігор руки не подав, та не схоже було, щоб хлопець сильно переживав з цього приводу. Заледве вони відійшли від дачі банкіра, як Діма, не зупиняючись, випалив:

— Ну, нарешті ми самі.

— Самі для чого? — неуважно перепитала Яна.

— Для серйозної розмови. Я… не знаю, з чого почати. Можна, я все-таки перейду на «ти»? Так легше.

— Переходьте.

— Тоді й ти кажи мені просто Діма і не «викай»?

— Добре. Але що сталося? Ви… тобто ти… нібито нервуєш?

— Так. Це зі мною вперше. І так зненацька… Я кохаю тебе.

— Що?!

— Я тебе кохаю. Яно, будь ласка, не перебивай. Я просто… можу загубити думку… Ти мені потрібна.

— Дімо, я також тебе прошу — подумай, що ти говориш, — змолилася Яна. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти…

— Я в житті не зустрічав такої гарної, розумної і начитаної дівчини. Ти особлива, ні на кого не схожа… Ти як чорна перлина — вишукана, рідкісна, єдина. Я раніше таких не бачив. У дівчат-моделей тільки гульки в голові. Сумніваюсь, що бодай одна з них знає, хто такий Гомер!..

— Ти полюбив мене за те, що я читала Гомера? — Яна намагалася жартувати, та неслухняне горло заніміло, мов кригою взялося від несподіванки. Слова, що все ж вислизали з нього звучали застуджено, якось хрипкувато…

Ні, це їй сниться. Напевне, сниться. Зараз вона прокинеться і посміється сама над собою. Хіба таке можливо, щоб гарний, розумний, яскравий юнак — хіба що трохи запальний, але це лиш додає йому шарму — раптом зацікавився нею? Таке буває у снах чи у казках. У чужих казках, не її… Смішно сподіватися. Страшно бути смішною.

— Я полюбив тебе за те… я не знаю, за що. Справді. Це якось сталося… само по собі. Я без тебе не можу жити.

— Дімо, благаю…

— Я боюся, що ти не станеш моєю. Нічого у житті я так не боявся, як цього. І нікого не хотів так, як тебе!

Яна тремтіла, мов у лихоманці. Вона не знала, що відповідати Дмитрові, і не пам’ятала, чи відповідала що-небудь… Певно, що пробувала, але чи вдалася та спроба?… Яна усвідомлювала лиш одне — ніхто ніколи не казав їй таких слів. Ніхто раніше не освідчувався їй у коханні. Навіть Сергій. Особливо Сергій.

Згадалася та їхня розмова, що урочисто називалася заручинами:

— Ти вийдеш за мене заміж?

— А чому ти хочеш на мені одружитися?

— Бо ти мені підходиш. Спокійна, роботяща, без капризів… Так буде правильно.

Усім, хто побажав би бачити дурепу, яка відповіла «так» на цю шлюбну пропозицію, Яна згодом готова була вислати свої фотографії. Навіть подумувала про те, щоб дати відповідне оголошення у газеті. Клінічний випадок дебілізму. Ілюстрація для медичних підручників…

Отямилась Яна вже біля «Гори» — власне, біля паркана, до якого притис її Дмитро. Він цілував Янині щоки, очі, шию і шепотів щось ласкаве, лагідне і водночас хвилююче. Яна прислухалась.

— Дозволь, будь-ласка…. Дозволь прийти до тебе вночі. Я так цього хочу!

— Ні! — з неприємною навіть для себе різкістю відмовила Яна. — Ні, Дімо, — додала вже м’якіше. — Не силуй мене, якщо любиш… Я ще не готова. Це все надто швидко для мене, зрозумій, будь ласка…

— Розумію, — з удаваною сумирністю сказав Дмитро. — Що ж… дуже прикро, що ти не поділяєш моїх почуттів.

— Чому ти вирішив, що не поділяю?

— Бо коли кохають, не вагаються, ні про що не думають. Кидаються у вир з головою.

Якийсь єхидний голос, злий та верескливий, промовив десь у глибині Яниної душі, що думати треба завжди, а особливо перед тим, як кинутись кудись із головою, бо голова одна, і обміну та поверненню не підлягає. Але Яна миттю придушила цей сумнів. Усе так і є, як каже Діма. Справжнє кохання са?ме таке. Воно не замислюється і не знає сумнівів. Кохання рішуче, воно не потребує чужого схвалення і не зважає на осуд.

— Зажди до завтра, добре? І ввечері прийдеш до мене. Я чекатиму, присягаюся. Усього лише до завтра…

— О’кей, — з помітним незадоволенням, крізь зуби процідив Дмитро. — Та зауваж, завтра остання ніч.

— Тобто? — кажуть, що поцілунки геть відбивають у жінок тяму. — Чому остання?

— Бо післязавтра ми їдемо, а ще за кілька днів я лечу до Рима, на фотосесію. Десь два тижні мене не буде. Ми робимо рекламу костюмів від Армані. І я боюся, Яночко. Так боюся!

— Але чого? Що мене вкраде костюм від Вороніна?

На цей жарт Дмитро лише скупо всміхнувся.

— Ні, я більше остерігаюся куфайок та кирзових чобіт. Боюся, коли ти не станеш моєю, то дуже скоро забудеш мене. Лишишся з кимсь іншим, з цим сільським Ромео, наприклад, і розіб’єш мені серце.

— Не називай його так! У нього є ім’я, і він хороша людина! А ти, Дімо, доброї думки про мене, — гірко проказала Яна.

— Вибач?..

— Думаєш, що геть з очей — то й вільне серце? Що пам’ять у мене, як у мушлі? Що порядності зовсім немає? Ти певен, що за два тижні я тебе вже й не згадаю? Це не так. Я тебе не забуду.

— Так, не забудеш. Я про це подбаю. Я зроблю нашу ніч такою, що вона назавжди залишиться у твоїй пам’яті. У твоєму серці. І тут, — Дмитро легко торкнувся живота дівчини. Яна здригнулася від незвичної інтимності жесту.

— Тобі неприємно?

— Ну що ти! Зовсім не в цьому річ! Я тільки… ти розумієш.

— Ні, на жаль, поясни.

І Яна вирішила, що треба сказати те, що вона ретельно ховала від світу та й від самої себе. Те, про що не знала жодна жива душа, крім Сергія, та й то не напевне. Зрештою, які секрети між закоханими?