Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 11

— Тобто ваші пси? — закліпала очима Вікторія.

— Для вас це може бути лише порожнім звуком. А тепер уявіть собі, що ви — багата. Дуже багата. Як Біл Гейтс чи як султан Брунею, не знаю… І ви купили собі все. Геть усе, на що впало ваше око, що ви могли згадати, що колись хотіли, чи вважали, що хотіли… Палаци, хутра, машини, діаманти, ділянку на Місяці, тощо… Вам від цього не страшно?

Віта позіхнула, демонструючи, як їй нудно все це вислуховувати.

— Від чого?

— Від того, що ви більше не маєте, чого бажати. Від того, що все дається вам надто легко. А що легко дається, те дешево цінується, не залежно від того, скільки це коштує у грошах. І ось ви посеред пустелі, духовної, звісно. Навколо вас сотні, або й тисячі так званих друзів, але люблять вони ваші мільярди, а вас ненавидять за те, що грошима володієте ви, а не вони. Біля вас юрмляться підлабузники, та всі їхні компліменти — як дешеві блискітки на дешевих китайських цяцьках. Ви можете обрати собі будь-якого чоловіка та навіть купити його, проте вам дуже сильно пощастить, якщо ви ніколи не дізнаєтеся, що він думає про вас насправді…

— А хіба Біл Гейтс нещасний?.. — наївно спитала Віта.

— Ні, мабуть. Але він займається справою, яку любить. І щоб там не казали його ненависники, свої статки він заробив власним розумом. Не вкрав і не успадкував. Вищий пілотаж. До того ж, Гейтс працює вісімнадцять годин на добу. На обід їсть гамбургери не тому, певно, що так їх любить, а тому, що у нього бракує часу просиджувати у дорогих ресторанах, чекаючи на якесь там фун-дю.

Доки Ігор говорив, Вікторія, Ліда та Анна єхидно кривили однакові пухкенькі губки в однакових глузливих гримасках.

Як же вони схожі зараз між собою, подумала Яна, наче тут не дві сестри, а три. Три дівиці під вікном… Та навряд чи котрась із них забажала б народити богатиря, хай би й ціною шлюбу з царем.

— Добре, будемо вважати, що ви мене переконали, — усміхнулась Віта.

— Навряд чи це в силах людських, — ввічливо відповів Ігор.

— Та у мене є ще одне питання. Ви казали, що вже рік, як поселилися тут. А ви часом не в курсі, де живе власник банку «Сольвейґ»?

— У курсі. Це зовсім поруч, за річкою, по місточку пройти. Але банкір мешкає тут інкогніто. Каже всім, що він полковник у відставці.

— Полковник яких військ? — уточнила Яна.

— Невідомо. Та я підозрюю, що він відставної кози барабанщик. Туману напускає, знаєте… Неприємний тип.

— Ясно, — Вікторія помовчала, неначе зважуючи свою наступну фразу на внутрішніх терезах. — А не могли б ви показати мені віллу цього типа?

— Та чому б не міг? — спокійно згодився Ігор. — Залюбки стану вашим провідником.

Віта зааплодувала — чи то Ігореві, чи самій собі.

— Вирушаємо прямо зараз.

— А тобі це навіщо? — видихнув Джемал, немов зібравши рештки рішучості — хоча, можливо, так воно і було. — Що тобі треба від того банкіра?

— Хочу порадитися з ним стосовно акцій.

— Щодо акцій? — перепитав Джемал, і його очі з сумних стали зболеними. — Ти цікавишся фінансами?

— Так, уяви собі, — голос Вікторії налився роздратуванням. — Акції, облігації, цінні папери… Я не всі гонорари витрачаю на шмаття.

— Яка приємна новина, — сказав Євген, звертаючись до Вінні, що нишпорив терасою, обстежуючи територію.

— Зі мною порадься, — не відступав Джемал. — У мене вища економічна освіта.

— А я й не знала, — щиро мовила Віта. — То ти розумник?

— Навряд чи, — Джемал підвівся з-за столу і вийшов, зронивши вже на порозі. — Був би я розумником, не сидів би тут.

Демарш нареченого не зробив на Віку жодного враження. Вона не смикнулася, як зробила б на її місці практично кожна жінка, і, звісно, не побігла за хлопцем — просто звелася на рівні ноги — слід визнати, дуже гарні, стрункі та спокусливі — і повернулася до Ігоря.

— Я готова. Рушаймо на пошуки скарбів.

— Що ж, якщо ви готові, то ми — готові. Це слоган одного австрійського банку. А ви, Яночко?

— Я не шукаю скарбів, — кволо відказала Яна. — І не цікавлюсь цінними паперами.

— Найбільша цінність у наш час — свіже повітря, — весело запевнив Ігор. — І тут його не треба шукати. Давайте пройдемося. Без вас дорога здасться мені довгою.

— Ну що ж… — Яна встала, розрівняла долонями стареньку сіру спідничку, поправила комірець на білій кофтинці, — ваша правда. Тоді я з вами.

— І я також! — підскочив Дмитро, переглянувшись з Вікою.

— Генику, а ти? — гукнула Яна. Розморений літньою спекою кузен ліниво погладив оголене Аніне плече.

— Я тут… залишуся. Прогулянки після їжі шкодять моєму здоров’ю.

— А я думала, хвороби юристів — це виразка шлунку та хронічний розлад травлення через поганий характер, — піддражнила Яна. Посмішка у відповідь була такою ж лінивою, як і рухи Євгена.

— Саме так. Тому, щоб не псувати свіже повітря в’їдливими випарами, я побуду вдома. Приємного променаду. А тобі, Віто, вдалої консультації.

Учотирьох вони вийшли з вілли і, перетнувши чималий двір, підійшли до містка через річку Стриж, що називалася так через дві затоки, які відгалужувалися від головного русла, і обрисами нагадували роздвоєний хвостик птахи.

Кумедною процесією вони, певно, є, вирішила Яна. Дмитро, що сопе, як сердитий паротяг. Віка, яка щось щебече, не потребуючи слухачів. Ігор, який примудряється кивати у належних місцях, реагуючи на спіч Вікторії. І вона сама — непримітний, маленький горобчик, на якого ніхто не зважає. Ця роль її більше, ніж влаштовувала, бо була звичною, добре знайомою, і тому — безпечною.

— Пане Ігорю, — Діма, втомившись сопіти і мовчати, розпочав слововиверження за принципом «найліпший захист — це напад», — можу я також у вас дещо запитати? Чи ви щось корисне у житті зробили? Крім, звісно, розведення псів-убивць і зваблювання чужих жінок?

— Ні. Я абсолютно, цілком та повністю марна, даремна, пустопорожня істота. Не рівня вам. Не повзаю подіумами з виглядом прибитого шафою слимака, не фотографуюся голим…

— Оголеним, — буркнув той.

— І не проектую власні наміри на незнайомих людей. Що ж до чужих жінок, то, якщо мова йде про Яну — а мова про неї, чи не так? — то на її пальці я не бачу шлюбної обручки.

— Припиніть це ви, обоє! — наказала Яна. — Ви вже нібито дорослі, а поводитеся гірше, ніж мої школярики.

— Хто вам сказав, що я дорослий? — засміявся Ігор. — Це обман зору.

— Ні, кицюню, — звертаючись до Яни, пропищав Дмитро, — я тільки почав. Ти — моя, і я хочу, щоб цей провінційний Донжуан, цей Ромео занюханий добре це затямив!

— Я не давала дозволу тикати мені, Дімо, — рівним, як лінійка, голосом зауважила Яна. — Я не хочу чути «кицюня» на свою адресу, і не бажаю, щоб на мене заявляли якісь права, так, ніби я затаврована худоба. Я не хочу, щоб хороша людина потерпала від ваших інсинуацій. І якщо ви не зупинитеся, я піду геть! Сподіваюся, це зрозуміло?

— Так, — скреготнув зубами юнак.

Віка була у розпачі. Вона замовкла, лиш зачувши цю перепалку. Дослухалася до неї з тривогою, але не втручалася, тільки несамовито гримасувала, намагаючись подати Дмитрові певні знаки. Їй це не вдалося, і тоді Вікторія, стишивши ходу так, щоби пропустити вперед спершу Яну, а потім Ігоря, зрівнялася з Дімою і розлючено прошипіла:

— Ти сказився, чи що? Що ти робиш? Твоє завдання не паскудити суперника, а вигідно від нього відрізнятися, добре виглядати на його фоні! А поки що ти на його фоні виглядаєш, як кізяк на щойно вибіленій стіні! Припини його чіпати! Зосередься на Яні!

— Я не можу зосередитись у його присутності, — шепнув Діма. — Мушу побути з нею на самоті, тоді все вийде.

— Ще побудеш. А тепер тихше, ми майже на місці.

Вілла власника банку на перший погляд програвала «Горі», виглядаючи значно скромнішою та функціональнішою. Так само двоповерховий, цей будинок був позбавлений того пишного надлишку, якими відзначалася Геникова дача. Простий квадратний дім, відкрита тераса з дерев’яною балюстрадою — щоправда, дерево якесь темне, дороге і добре оброблене. Дах, вкритий червоною черепицею, на ньому — супутникова антена, а на другому поверсі — балкон. Ще кілька господарчих будівель, та й усе. Віка невдоволено пирхнула.