Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 92

Спершу працювала в «Українській хаті», а 15 січня 1924 р. вступила на матуральні курси. Іспит за 6 класів реальної школи склала в Празі у травні 1924 року. Тоді ж її зарахували до Української господарської академії в Подєбрадах вільною слухачкою (тобто без стипендії). Закінчивши 3 березня 1925 р. матуральні курси, вона вже 5 березня просить Сенат УГА зарахувати її дійсною студенткою. На жаль, позитивної відповіді вона не дочекалася. А тут ще й лікарі виявили у неї туберкульоз легень і заборонили жити в Подєбрадах, клімат яких був несприятливий для хворих на сухоти. Тому вона змушена була залишити навчання.

В особовій справі Харитини Пекарчук, що збереглася в архіві Української господарської академії в Подєбрадах, є «Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук». У ньому вона замовчує своє польське походження і весь час наголошує, що є православною українкою…

Харитина Пекарчук на еміграції вела щоденник. На превеликий жаль, він зник разом з усіма фотографіями.

На схилі літ Харитина Пекарчук перебувала в будинку для літнього віку людей у Німеччині. На прохання редакції торонтського журналу «Дороговказ» (органу вояцької думки і чину) вона надіслала спогад про свою боротьбу в лавах української армії. Надрукували його під назвою «Моя служба Україні, як вояка». Харитина Пекарчук у цій публікації скромно зазначає, що героїнею себе не вважає, «а все, що робила, то був молодечий запал і любов до українського народу».

Врешті любов до українського народу та випробування, які лягли на її плечі як вояка Української революції, перевтілили її, онучку польського повстанця, «з крові і кості польку», в прекрасну українку.

98. Одіссея богданівця Валентина Сімянціва

«Коли в кого серце тужить за людиною — нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей…» — так починаються спогади Валентина Сімянціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше — 3-ї (Богданівської) сотні полку Чорних запорожців. «Наша сотня, — розповідав Сімянців, — це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення».

Богданівська сотня ділилася на «квартири» — по 4–6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій — ті, що «занадто не цуралися» прекрасної статі, а в третій — ті, що завжди лізли вперед… Звичайно «квартира» мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою — без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і «загальним сумлінням сотні».

Такою совістю в «квартирі» Валентина Сімянціва був Андрій Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, Андрій завжди головував за столом. Був він талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня — тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи влучно збив кількох ворогів.

Герою кричали «Слава!», а він мусив у деталях розповісти, «як воно було». Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Андрій. Траплялося, що Пасько когось обносив. «Це була кара, страшна кара». Її мало хто чекав — своєчасно «змивався» з «квартири». З’являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже діставав від старшого першу чарку — і все забувалося.

Одного разу двоє хлопців із «квартири» Сімянціва під час атаки сотні затримались за кущами. Це помітили товариші.

Зрозуміло, що на вечерю хлопці не прийшли…

Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою козаки вбили чотирьох нападників. До сотні повернулись із трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, «але перша чарка загоїла цей жаль» і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.

Першу чарку часто пив Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти йому. Це була його, Переведенця, робота.

Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар’єргард, вони маскувались (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз’їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.

«Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?»

Справді кожний богданівець готовий був усе віддати, аби тільки залишитися серед товаришів. Козакування в Богданівській сотні багатьом дало «на решту життя радість прожитого».

Хто ж такий цей Валентин Сімянців? Звідки він?

Народився він у сім’ї безземельного селянина Івана Сімянцева та Марії (з Давиденків) 24 квітня 1899 року в слободі Великий Бурлук Вовчанського повіту Харківської губернії. Закінчив Великобурлуцьку двокласну школу (1906–1911), Великобурлуцьку вчительську семінарію (1914) та Липковатівську сільськогосподарську школу імені Петра Столипіна (1918). До української армії зголосився 1918 року. Служив у ній ще з часів Центральної Ради. Потім — в Армії Української Держави (бунчужним). Основний бойовий шлях випав йому на часи Директорії…

Був кінець лютого 1919 року. Запорозький корпус, у складі якого воював Сімянців, відступив на Правобережжя — шлях поразки проліг через Валуйки, Уразове, Мерефу, Харків, Краснопавлівку, Катеринослав, Тальне та Шполу. Страшна пошесть тифу шматувала сотню. Занедужав і Валентин. Він, як і інші, намагався приховати свою недугу: хто ж хотів розлучатися з товаришами?! Але старшини вишукували хворих, щоб відправити їх до шпиталю чи обозу, — з метою розвантажити бойову частину від немобільних уже вояків та врятувати інших від зараження. Врешті між командиром і особовим складом витворилась неписана умова: хто не може сам осідлати коня, має залишити частину.

Валентину Сімянціву було дуже зле, проте він продовжував виконувати обов’язки. Виснажений хворобою, їхав слобожанець обабіч обозу. Шелестіли колеса, хляпали ноги стомлених коней, селянські вози тягли по грязюці вбоге майно «недобитої ще цілковито нашої армії». Ось Валентин порівнявся з тачанкою, прикритою наметом. «І так мені здавалося, — признавався він, — що і в раю не може бути краще, як сидіти зараз під наметом, сховатися від того сніжку з дощиком».

Гукнув візнику — мовляв, посунься, сяду. В цей момент несподівано відкрився намет і хтось із глибини махнув рукою: лізь сюди! Сповз Валентин із коня, прив’язав його і «штовбухнувся під намет». Одразу почув якесь харчання. Людина схопила його за руку, потиснула і намагалася щось сказати. Потім рука закрила намет.

Це був поранений богданівець Куць. Нарешті Валентин пізнав його! «Це той Куць, що його очі зустрілися з моїми, коли його, раненого, виносили з бою. Куць — мій старий знайомий по полку ще з давніх часів… Куць, Куць! Де він тепер? Зробив мені хвильку раю на землі та подав тепла, яке ще й сьогодні мене гріє. Більш я Куця ніколи не спіткав…»

У сотні всі непорушно вірили, що «найкращий лік на тиф» — кисла капуста, мочені яблука і, звичайно, горілочка. І хоч здоровіші постачали хворим те добро, ті «однаково хворіли». Василь Коваленко дістав для Валентина гарних мочених яблук, та той їх їсти не хотів, точніше, не міг. А хлопці силували…