Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 93

Товариші розчаровано дивилися на нього, доходягу, мовляв, от з’їв би і був би здоровий.

Козаки вже кілька разів дурили сотника, потай допомагаючи Валентину сісти у сідло. Сотник, який слідкував за Сімянцівим, вкотре був розчарований: нічого не поробиш — козак знову сидів у сідлі…

Сунулись далі… Куди? Ніхто достовірно не знав. «Кінські копита з хрустом провалювалися у сніг, і сліди наповнювалися водою, що грайливо виблискувала на сонці». Була весна 1919 року…

Ось зупинилися біля скирти. Валентин схитрував — заїхав на другий бік, хлопці кинулись допомогти злізти з коня, а тут раптом — сотник…

Уже ввечері Сімянціва відправили до обозу.

Попрощався Валентин зі своїм жеребцем Еротом, «погладив його горду шию, потримав його легкі копита, які той так елегантно вмів подавати на команду: «Ніжку!»

Залишили Валентина у шпиталі в якомусь повітовому містечку, він навіть назви його не запам’ятав, ніби Липовець, чи що? Тут він уперше в українській армії побачив медичних сестер і санітарів із червоними хрестами…

І почалися його мандри, вже без своєї частини, між людей, яких не знав… Опинився аж в Одесі. Тут побачив зблизька «золотопогонників» — денікінців. Було дивно дивитись, як по перону ходять і наші, і білі. Хоч і косо поглядали вони один на одного, та не билися… Все ж одного натовкли — колишнього старшину української армії, який опинився серед «денікінської сволоти» та ще й «викозирювався» в золотих погонах. Старшину «розжалували» — зірвали погони і таки добре відлупцювали. Врятував його французький патруль.

На французів була надія, що вони візьмуть під свою опіку українські шпиталі. Казали, що поранених вони ніби забрали, а від тифозних відмовилися та ще й наказали негайно забиратися з Одеси — щоб у місті не почалася епідемія. Ой і кляли ж тоді французів наші хлопці…

Отож покотилися ешелони від Одеси-мачухи подалі. Куди — ніхто не знав. «Та багатьом і знати не хотілось; почувалися «падлом», від якого відсахнулися всі ті, в кому хтось людей хотів бачити…»

Валентин лежав на горішній поличці й тихенько стогнав. Раптом у нього вихопилося: «Мамо…» Він почув свій голос і похолов — адже «козакові це не личить». Його слабкість зауважили. Й одразу підняли на кпини, та на його захист став сотник. «А кого ж я мав тоді згадати, — писав Валентин, — коли, здавалось, ось-ось і урветься життя?» Це була мала подяка за мамині молитви і сльози…

Так доїхали до Тирасполя, що над Дністром. Хворих перетягли у військовий шпиталь. Щодня сюди привозили все нових поранених і хворих. Це були своєрідні «живі газети». Завдяки ним довідувались, що українська армія продовжує відступати, а більшовики підходять під Тираспіль.

У шпиталі Валентин, знесилений кількома нападами поворотного тифу, захворів ще й на червінку (плямистий тиф). Смерть була вже зовсім близько… Слобожанець провалився у півзабуття-півсон-півсмерть…

Час для нього вже не існував. Його «життям» стали галюцинації, божевільний страх і падіння в темінь. У своїх спогадах Валентин описав ці галюцинації. Ось один із цих «снів»…

«Переді мною направо величезна заля, а наліво — ряди колон. І колони стали ніби скляні, і в кожній із них, як у пробірці, по одному стоять на дні козаки, старшини нашої сотні, полку, цілої дивізії. Стоять на струнко. Дивлюсь, а ніби всі ці люди поволеньки починають підноситися, ніби випливали догори. І нараз бачу, всі стали на якійсь висоті в оцих колонах-пробірках, а кров і далі підіймається все вище та вище, щоб залляти-втопити цілу нашу дивізію. Тривожне почуття в могильній тиші цієї залі поступово, як підіймається кров, переходить у жах. В одній із колон бачу брата Олексу… Кров іще підіймається…»

Валентин зіскакував із ліжка, кричав, бігав по палаті, кликав Олексу. Безумця ловили, клали в ліжко, а він знову зривався. Тоді його прив’язали. Він лежав тепер «зашнурований, як черевик». Та все одно продовжував кричати. Було важко зрозуміти зміст його містичних послань, а все ж одна думка повторювалась часто: всі в палаті вже знали, що Сімянців — козак і «не дозволить із собою так поводитись».

Якось Валентину привиділась сонячна Україна. «Благодать на небі й на землі… Все таке свіже, чистеньке, все напоєне спокоєм. Люди, хати, небо й земля — ніби з чарівної казки. А я — ніби дух. Мене ніхто не бачить, а я бачу усіх душі. А там ніби в кожних грудях — «Кобзар». І коли я так дивлюсь, то легенький вітер перегортає сторінки «Кобзаря». І мені так гарно, гарно… (І раптом) — оглушуючий гуркіт барабана. І знову провалля…»

Оцей гуркіт барабана був гарматною стріляниною, яку вчинили більшовики по Тирасполю, і зокрема по шпиталю. Дехто вішався, щоб не потрапити в полон, хтось стрілявся, а більшість безсило лежали в очікуванні неминучого.

Медичний персонал не кинув хворих, залишився з ними випробувати долю. Коли більшовицька банда увірвалась до шпиталю, почався грабунок, під час якого декількох пацієнтів було застрелено. Ліжко Валентина перекинули з лайкою, бо подумали, що то дівчина (був він патлатий). Один ще вилаявся:

– І ета курва била у Пєтлюри!

Більшовики пограбували все майно хворого, забрали і портсигар… Та йому було вже байдуже — стан богданівця погіршився катастрофічно, вже й лікар наказав прикрити йому лице покривалом і відтягти разом із ліжком у куток, щоб інші не бачили, як він умиратиме…

Одного дня Валентин почув, що живий, — «тільки ноги — окремо, руки — окремо, тулуб — окремо, окремо й голова». Хотів повернути голову — не зміг. І знову впав у провалля. Отямився від вигуку: «Та він живий!»

…Був ранок. Санітари мили підлогу. Валентин, наскільки міг, оглядав палату. Раптом він побачив на столиках кашкети і шапки з червоними стрічками. Що це?! Знову галюцинації?..

Он і сестра з червоною стрічкою. А он ще люди з такими ж стрічками. Нарешті Сімянців зрозумів, що опинився серед більшовиків. Але лікар був той самий — Чекардекович. Він двічі на день підходив і зичливо посміхався.

Якось вранці санітар, миючи підлогу біля ліжка Валентина, нахилився і тихо сказав:

— Була морока з тобою, ну а тепер усе добре. Ти не бійся, я хотів тобі сказати це раніш, та не було як. Більшовики зайняли якраз на Великдень — і місто, і шпиталь. Але тепер нікому не сміють нічого зробити, бо місто заручилося за вас і взяло вас усіх під свою опіку — охороняє від більшовиків. Зліва від тебе лежить ваш, а справа — їхній.

Тепло усміхнувшись, санітар чи то погладив хворого, чи то дав легенького ляпаса. «Той ляпас такий був мені дорогий, — згадував Валентин, — у ньому було щось таке тепле, хороше».

Одним із наслідків тяжкої недуги стала амнезія: Сімянців не пізнавав знайомих, позабував імена та багато чого. Ось як він згадував вірш Тараса Шевченка «Минають дні».

Хтось біля його ліжка сказав: «Минають дні…» Валентина ніби вкололо: він щось таке знав, із цими словами були пов’язані якісь переживання… А далі?! Що далі?! Він напружувався, «давив на мозок», тікав від людей… Нарешті його осінило: «Минають ночі…» А-а-а, це вірш… А що ж далі?! І раптом перед очима з’являється стрічка зі словами: «Минає літо…» А відтак знову — чорно…

Хоч пам’ять і далі затиналася, але Валентин уперто йшов до мети.

Вигляд у нього був жалюгідний: це була тінь, а не людина. Замість халата Валентин мав якийсь сірячок, що ледь накривав плечі та шматтями звисав униз. Підперезаний мотузком, із ціпком, він нагадував якогось старця з далекого минулого — хоч було йому 20 років. Його в палаті так і прозвали: Апостол.

Хворим, які одужували, більшовики одразу давали зрозуміти, що вони в полоні. Не описуватиму всіх збиткувань, які довелося зазнати їм від диких москалів… Врешті з полонених вирішено було зробити червоноармійців. Відповідав за це командир Аґєєв. Під його команду і потрапив реконвалесцент Сімянців. А підрозділ, в якому він мусив відбувати службу, називався Тираспольським охоронним батальйоном.