Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 91

За власним визнанням Х. Пекарчук, початок її українізації поклали сезонні робітники в маєтку батька. Були це українські селяни, переважно з Полтавщини та Київщини. Ще дитиною Харитина страшенно любила, коли дівчата й хлопці співали українські пісні. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави — попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалась.

Закінчивши 6 класів сімферопольської гімназії, Харитина 1909 року одружилася з уродженцем Полтавщини Адріаном Книшенком. Жила при ньому, аж доки того в 1914 році не забрали на фронт.

1915 року в Сімферополі дівчина випадково зустрілася зі свідомим українцем із Полтавщини. В своїх спогадах вона називає його паном П. Б. Він дав їй багато українських книжок, у тому числі й «Кобзар» Тараса Шевченка. Ця книга зворушила її до глибини душі, посилила почуття симпатії до поневоленого українського народу.

Одразу після Лютневої революції 1917 року пан П. Б. із дружиною, Харитиною і ще кількома особами заснували сімферопольську «Просвіту». Праця на українській ниві була нелегкою, бо інтелігенція українська, особливо старшого віку, «боялася виявити себе, щоб, не дай Боже, москалі не повикидали їх із праці».

Попри перешкоди, «Просвіта» взялася за українізацію трьох запасних полків російської армії, що розташувалися в Сімферополі. Було організовано український хор та аматорський гурток. Улаштовувалися літературні вечори. Разом із кримськими татарами видавали газету (кримськотатарський комітет очолював доктор права Абдул Сайдамет). «Треба підкреслити, — зазначала Харитина Пекарчук, — що співпраця з татарами була якнайкраща».

Юна українська активістка працювала в «Просвіті» до 14 січня 1918 року. Того дня у Сімферополі влаштували «страшну різню» збільшовичені севастопольські портові робітники. Довідавшись, що її хочуть арештувати, дівчина втекла на Полтавщину, та згодом, уже навесні, її схопили в Кременчуці.

Тіну щоночі викликали на допит і вимагали видати українців, яких знала. Ставили під стінку в пивниці і бахкали з пістолетів, імітуючи розстріл. В одну з ночей, коли її знову мали ставити під стінку, в місто увійшли союзні німецькі війська. Німці звільнили з ув’язнення всіх політичних арештантів.

У добу Української Держави Харитина працювала в Єлисаветграді друкаркою (в повітовій комендатурі та Союзі кооперативів). Присягу на вірність гетьману скласти не захотіла.

Під час повстання в листопаді 1918 року вона пішла до полку імені Івана Богуна, який сформували галичани та наддніпрянці. В ті бурхливі часи довелось їй із рушницею в руках брати участь у боях проти більшовиків. В українській армії вона перебувала під іменем Тіни Книшенко.

Під час заколоту, який здійснили в Єлисаветграді робітники заводу Евольті та місцеві євреї-комуністи, Тіну разом із командиром полку й іншими старшинами арештували. «Довго, одначе, (я) не сиділа, — писала вона, — бо коли про арешт довідалися козаки, то розпочали заходи, щоб мене звільнити…»

Це їм вдалося. Недовго думаючи, Тіна кинулася визволяти товаришів — разом із бунчужним і ще кількома козаками вона роззброїла варту кавалерійської школи, в якій сиділи старшини, і звільнила їх. Знову влада перейшла до наших рук…

Під час відступу українських військ з Єлисаветграда на Помішну — Голту — Бірзулу Тіна Книшенко брала участь у багатьох боях. На станції Бірзула вона звернулася до штабу Південно-Західного фронту з вимогою негайно сформувати санітарний потяг для поранених та хворих. Отаман Янів запропонував їй взяти цю справу на себе — попри те, що в неї не було достатньої медичної кваліфікації, адже закінчила вона лише курси сестер-жалібниць. І Тіна мусила погодитися. Слід зазначити, що в її розпорядженні (як начальника санітарного потяга) не було жодного лікаря.

«Доводилось воювати за кожний вагон, — згадувала вона. — Відповідні й гарні вагони мали лише штаби, а вони не хотіли їх віддавати. Та все ж таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Тяжка то була праця, — не було медикаментів, перев’язочного матеріалу, фахового персоналу. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев’язки і обхід хворих.

Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців…»

Невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг Запорозької Січі отамана Юхима Божка. Рішення про це ухвалила Козацька рада Запорозької Січі.

На станції Роздільна довелося козачці приймати під свою опіку поранених та хворих на тиф і з інших частин. Врешті й сама занедужала на тиф. Але, попри високу температуру, мусила продовжувати працю.

Козаки завзято боронили станцію Роздільну, а українське командування в цей час провадило переговори з румунами про переїзд армії через територію їхньої держави. Нарешті домовилися.

Почали витягати потяги із запасних торів, а про санітарний, що складався з 25 вагонів, забули. Вже будучи в гарячці, Тіна кинулась до штабу, де їй пообіцяли, що потяг витягнуть на головну лінію і дадуть паротяг. Та даремно чекали поранені. І Тіна вдруге пішла до штабу, де заявила, що не в стані вже більше ходити і благати, бо в неї температура доходить 400. Пригрозила, що коли керівництво покине поранених і хворих, то вічна ганьба впаде на їхні голови. Це подіяло…

Як тільки санітарний потяг рушив, Тіна одразу втратила свідомість… Прийшла до пам’яті, коли санітар увійшов до переділу і сказав: «Христос воскрес!» Тоді вона довідалася, що санітарний потяг був під самим Кишиневом.

Одужавши, Тіна Книшенко наздогнала Запорозьку Січ і невдовзі опинилась із нею в Заліщиках.

Почався загальний наступ на більшовиків.

Козаки з боями вперто посувались вперед. Дійшли до Жмеринки. В усіх боях, що вела її частина, Тіна перебувала в першій лінії. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу.

У «Вільному Слові» в статті «Харитина Пекарчук…» один із її побратимів із Запорозької Січі писав: «Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили… Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити…»

19 жовтня 1919 року в бою проти денікінців під Тиманівкою козачку Тіну було поранено в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку…

Коли Запорозьку Січ проти волі козацтва розформували, Тіну приділили до Гуцульського полку морської піхоти, командиром якого був Ілля Сич. Невдовзі вона перейшла до 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР. 6 грудня 1919 року в складі Мазепинського полку Тіна Книшенко (Пекарчук) виступила в Зимовий похід. За цей похід вона була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста (ч. 1).

Вже після Зимового походу, який завершився з’єднанням із частинами 3-ї Залізної дивізії, Тіну тяжко контузило. Сталося це у травні 1920 р. під с. Вербка Ямпільського повіту. «Мене було послано з донесенням до штабу, — згадувала вона, — большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості…»

Після цього поранення ліва сторона її тіла ніби омертвіла…

У таборах для інтернованих займалася вишивкою. 1922 року разом зі своїм чоловіком — старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком, з яким побралася ще 1919 року, — втекла з польського табору. Якийсь час працювали в Карпатах. Врешті в червні 1923 року дісталися Чехословаччини, уряд якої надзвичайно доброзичливо ставився до українських емігрантів.