Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 65

Та сміх само собою урвався, коли довідалися про арешт лісничого. Причиною було те, що червоні знайшли в нього такі самі калачі (лісничий якраз справляв хрестини). І червоні зробили висновок, що він або сам був на місці бою, або мусить знати повстанців. Чоловікові загрожував розстріл.

Це стурбувало отамана, бо лісничий віддавна допомагав повстанцям і, взагалі, в повстанському житті «доводилось дуже важити тими людьми, що жили на самоті».

Тому через сільраду відіслав у містечко команданту більшовицької залоги такого змісту записку: «Цим повідомляю, що команданта карбаталіону забито Чорним Вороном вчора увечері о 8-й годині вечора. Лісничий М. у цьому не повинен — ні словом, ні ділом. Просимо його негайно звільнити, інакше відповідатимете Ви та доручена Вам залога, а в першу чергу цей сельсовєт, через який пересилаємо Вам оце повідомлення». На прохання одного з членів сільради отаман дописав: «А калачі по цілім Поділлі однакові: пшеничні, м’якенькі, гарні». Отаман і козак підписалися, а голова «сельсовєта» ствердив їхні підписи печаткою…

Невдовзі лісничого відпустили — як сказав сам більшовицький командант, «за нєдастатком улік».

Як видно, не бажав більшовик загострювати стосунки з невідомими месниками…

Уже наступного дня отаман завітав до лісничівки. Там зібрався чималенький козацький гурт. Скорий якраз оповідав, як він зі своїм напарником зараз же по п’ятах карбатальйону зібрав кілька місцевих хлопців, потім до них приєдналося ще кілька дядьків. Зайняли «пузицію» на цвинтарі. Захопивши більшовицьку заставу, стали з кулемета бити по карбатальйону.

Скорий, а за ним й інші повстанці сміялися, уявляючи, як «товарищі» переорювали носами ріллю та кидали свої манатки. Лише господар був сумний.

— Чого сумуєте? — нарешті запитали його.

— Та й не сумую, а просто досадно, що мене прозрадили калачі… Як вони там опинилися, не знаю, але то справді були мої. І через них, власне, був би пішов землю їсти. Тьфу! — і він сердито сплюнув набік.

Тоді Скорий кинув:

— Та все ж не ви, а червоні пішли землю їсти.

Знову вибухнув сміх, а в отамана аж залоскотало у грудях…

Починалася весна 1922 року…

76. Життя і смерть отамана Соколовського

Зрадницький постріл пролунав уночі 8 серпня 1919 року. Це козак Матей,[15] що спокусився на обіцяні більшовиками 7 мільйонів рублів, через вікно стріляв у свого отамана — відомого повстанського ватажка Дмитра Соколовського…

Матей був хоробрий і вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього до Горбулева села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалося, після того, що зробили більшовики з його рідним селом, він до смерті мститиметься їм. Та ні, спокусився на 7 мільйонів… Важко таке зрозуміти…

За свідченням інженера Миколи Фещенка-Чопівського, 1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Може, це й перебільшення, але отаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував — давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.

Від січня 1919 року Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав їхні полки, «рвав зв’язки між ворожими військами», руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.

Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці — вчителі, випускники духовних семінарій і нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі повітові діячі часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу імені Івана Мазепи Юлій Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси та інші.

Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової.

Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського — Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся…

Трагедія сталася в горбулівській гімназії. Отаман у колі рідних, старшин та вчителів вечеряв. Перед одинадцятою вечора, коли ніхто не чекав, через відкрите вікно пролунав постріл. Отаман помер миттєво: куля влучила йому в голову. За хвилю зрадник — для гарантії — кинув гранату. Її вибухом було поранено в ногу брата отамана — Василя.

Якби Матей з’явився на алярмову збірку, то, напевно, ніхто б не запідозрив його в зраді — адже він був довіреним козаком самого отамана. Та Матей утік і тим виказав себе…

Вістка про смерть отамана миттєво розлетілася по Київщині. Ніхто не хотів вірити, що Дмитра Соколовського вже немає, адже він щойно розбив під Макаровом три московські полки, що були кинуті на придушення селянського повстання.

Народ святкував перемогу. І раптом…

Ось уривок із некролога, який опублікувала газета «Трудова громада»: «Втрата за втратою!.. Знову одержана сумна звістка. В ніч із 7-го на 8 серпня біжучого року… забито чесного борця за «Землю і Волю», оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського. Не в бою, а потайки — з-за угла — настигла нагла смерть отамана…

Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною (5.1.1919. — Р.К.). загинув у бою з комуністами менший брат отамана (Олекса. — Р.К.). Тепер настав його час!.. Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом… Він ніколи не зраджував Батьківщині! Тяжка втрата для селянства…»

У листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: «Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо… Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому… Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте душить наше тяжке лихо!»

Розпочався — за участю величезної кількості населення та багатьох священиків — величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним (до речі, глум червоних окупантів над тілами вбитих героїв був звичним явищем). І козаки розвернулися в бойову лаву. Ворога відкинули. Тіло ж отамана таємно поховали на цвинтарі села Корчівки.

Отамана заступив брат Василь. Уже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: «Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати…» Більшовицькі історики також не оминули цієї події. Ось як вони писали: «В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек». Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж, очевидно, в Радомишлі в серпні 1919 року достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.

Соколовські подарували Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю). Хоч родина Соколовських винятково багато зробила для нашої Батьківщини, все ж навіть у Горбулеві немає вулиці їхнього імені. Та головне, що народна пам’ять про них не вивітрилась: і досі жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а його селян — соколовцями. Радіє серце, що живуть у Горбулеві нащадки славного українського роду. Нехай цей соколиний рід не переривається. Хай Соколовські подарують Україні нових героїв — будівничих Української держави!