Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 66

77. Василь Совенко, лицар ордена Залізного хреста

Одним із важливих джерел до історії Першого зимового походу Армії УНР став «Доклад Головному Отаману Військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі та Голові Ради Народніх Міністрів». Опублікував його ад’ютант Головного Отамана Олександр Доценко у своїй знаменитій книзі «Зимовий похід».

Доповідь написано у Вінниці 4 червня 1920 року, її автор — політичний референт УНР «при Запорізькому війську» старшина В. Совенко. В документі детально відображено хід зимової кампанії 1919–1920 років Армії УНР і тогочасні настрої українського населення. Доповідь написано не безсторонньо, а емоційно, навіть палко. Тож сам автор, талановитий і щирий, викликав інтерес до себе. Хотілося довідатися, хто він такий і звідки узявся. Але в історичній літературі я практично не зустрічав про нього ніякої інформації. Навіть ім’я його було невідоме. Василь, Володимир, Віктор?

І ось нарешті у нас є можливість розповісти про цю людину.

Василь Володимирович Совенко народився 1888 року в селі Саксагань Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Навчався вдома, а екзамени за шість класів гімназії склав екстерном. Закінчив він і землемірні курси в Катеринославі.

У російській армії служив військовим техніком. 1917 року взяв активну участь в українізації російських частин, був членом Українського комітету Західного фронту. Від жовтня 1917-го працював в інженерно-технічній секції штабу Генерального секретаря військових справ Центральної Ради. У березні 1918 року його призначили повітовим комендантом на Катеринославщині, очевидно у Верхньодніпровському повіті.

У добу гетьманата працював молодшим землеміром Катеринославського губернського земського управління.

Під час протигетьманського повстання Василя Совенка знову призначено повітовим комендантом, а від січня 1919 р. він вже працював у штабі командувача однієї з армійських груп. Із кінця січня обіймав посаду начальника політичного відділу, водночас був головою Надзвичайного військового суду цієї групи військ.

У травні 1919 року головним командуванням його відряджено до Центральної України для організації повстанських відділів, очевидно в рідний повіт.

У жовтні 1919 року Василь Совенко — «головний уповноважений від партизанського-повстанського штабу до уряду УНР».

6 грудня 1919 року, коли Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушила у запілля Добровольчої армії, Василя Совенка призначили політичним референтом «при Запорозькому війську».

Ось лише одна сторінка цього дивовижного походу.

«Селянство нас зустрічало з великою радістю і допомагало, — писав Василь Совенко. — По власній ініціативі робило розвідку в ворожих містах розташування і давало иноді напевно цінний матеріал. До большевиків ставилося негативно. З сумом нас проводжало, коли ми виходили, не залишаючи після себе влади…»

За 180 днів українська армія здолала понад 2500 верст… За цей час армія звела понад 50 боїв, із них лише кілька невдалих. А на початку травня 1920 року під час прориву фронту 14-ї совєтської армії кількість боїв була така велика, що їх ніхто вже не полічить.

Зимовий похід завершився щасливо: 6 травня в районі Ямполя зустрілись роз’їзди полку Чорних запорожців, які йшли зі сходу, зі стежею 3-ї Залізної дивізії, яка насувалася із заходу. Таким чином з’єдналися «трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії» (вислів комдива Олександра Удовиченка).

Радості не було меж. «Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога…» — згадував політичний референт УНР.

Зимовий похід завершився на мажорній ноті. Як й інші його учасники, Василь Совенко був нагороджений орденом Залізного хреста, який у системі відзначень українського війська посідав «безапеляційно перше місце». Так стверджував авторитетний історик Лев Шанковський, теж учасник Зимового походу. Лев Шанковський писав: «…Орден Залізного хреста розцінюється вище, ніж звичайний пропам’ятний хрест… Орден Залізного хреста є нагородою… за славетні воєнні чини, від яких не міг ухилитись у 1-му Зимовому поході жодний його учасник».

Надалі Василь Совенко працював цивільним комісаром уряду при 1-й Запорозькій дивізії, а з квітня 1922 року був помічником начальника Цивільного управління штабу командувача «N-ю групою Партизанського-Повстанського війська». Та вже в серпні його перевели до резерву старшин Міністерства військових справ. Відтак, закінчивши матуральні курси при Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), він стає студентом академії. Диплом інженера-економіста Василь Совенко здобув 17 грудня 1927 року.

Закінчуючи звіт про Зимовий похід Головному отаману, Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: «(Всі) чекають твердої влади, — писав він, — безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу… Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад… Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу… Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність… Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих… Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи…»

…Надії народу досі не втілено. Немає твердої української влади, сформованої «з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу». Державного значення посади віддано в руки національних меншин. Не покарані зрадники і злодії. Поява цих людей на відповідальних посадах підірвала довір’я народу.[16] Жодний уряд України не звернув уваги на родини, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність української держави. Не відновлені їхні могили… Для пошани героїв не визначено День Всеукраїнської Скорботи. На державному рівні віддають належне лише тим, хто в 1940-х роках разом із катами нашого народу виганяв з України іншого — німецького — окупанта… Коли ж українська влада гідно вшанує пам’ять героїв Визвольних змагань, борців за національну Україну?

78. Любов і ненависть Трифона Гладченка

Південноукраїнське село Софіївка, що на Криворіжжі, подарувало Україні багатьох завзятих козаків та отаманів, які зі зброєю в руках взяли участь у революції 1917–1920-х років. Воювали вони і в Повстанській армії Нестора Махна, і під прапорами Матвія Григор’єва, і в Степовій дивізії Костя Блакитного, і в Армії Української Народної Республіки… Найбільш відомими військовими діячами, які народилися у криворізькому селі Софіївці, були отамани Михайло Малашко та Трифон Гладченко.

Про командувача повстанцями Катеринославщини Михайла Малашка (Мелашка) я вже писав у книзі «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії». А зараз хотів би згадати заступника отамана Катеринославського коша повстанських вільнокозацьких військ, улюбленця українських селян Трифона Гладченка.

Він був кадровим військовим. У російській армії дослужився до поручника. В добу революції як повстанець воював проти денікінців та червоних. Підпорядковувався Матвію Григор’єву, а пізніше Нестору Махну. Якийсь час називав себе анархістом, хоч ніколи членом анархічної організації не був. Махно і його штаб не довіряли Гладченку, як «уенерівцю», називаючи його поза очі «петлюрівським елементом».

Та в оцінці отамана Гладченка головним була не партійність чи якісь ухили й орієнтації, головними були всепоглинаюча любов до поневоленого українського народу і люта ненависть до російських окупантів та росіян взагалі. Про це свідчить оповідь повстанця Миколи Малашка. Написав він її по свіжих слідах — 29 грудня 1922 року. На неї далі й посилаюся.