Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 64

І знову влаштувався під самим носом у ворога, коло цукроварні, де стояла більшовицька залога…

Раптом в одну неділю в сінях почулося:

— Здоров, куркуль, давай жрать!

Чекірда ледь встиг скочити на горище….

Це були «сєвєрниє братья».

Отаман добре чув, як непрохані гості «замовляли» собі мед, сметану, вареники, курятину… Казали, що невдовзі сюди прийде їхній командир.

Господар присягався, що сметани немає.

— Кантррєволюция?! — гаркнуло знизу. — А ето відіш?! — І лапотник показав нагайку.

— Але господин… товаріщ… барин, чи як там вас?.. — намагалася сперечатися господиня…

Побоюючись обшуку, Віктор виліз на бантину, а з неї глибоко пірнув у сіно. За хвильку почув, що хтось обережно ходить по горищу. То була Марися — наймолодша, 14-літня, дочка господаря. Як кішка, вилізла вона на бантину і звідти звернулася до отамана:

— Ой пане Чорний Ворон, нате вам кусок хліба і сала, бо обідать ледве прийдеться сьогодні. Біда! Сьогодні в нашім селі став на дньовку карбаталіон. У нас командир якийсь… Мамка побігли до Софронової Явдошки за сметаною, бо хотіли бити «за контрреволюцію»…

Від дівчини Чорний Ворон довідався, що каральний батальйон вирушає в путь завтра вранці — йде в дальнє (20 верст!) село, яке відмовилося здавати продподаток. До того ж у тому селі хтось забив червоноармійця.

Скоромовкою поінформувавши отамана, Марися набрала з мішка гороху й понесла до хати.

— А татко полізуть на горище по тютюн, то й все розкажуть, — на прощання сказала вона.

Справді, невдовзі виліз на горище і господар. Оповів те саме, що й метка дівчина. Отаман дав йому завдання переказати хлопцям, які влаштувалися в сусідній хаті, що він чекає їх о 8-й вечора в рові за цвинтарем.

Попрохав також послати когось до лісничого, де завжди гостював хтось із повстанців, і передати, щоб наполохали червоних у містечку, зробивши «нальот» на зсипний пункт.

Господар пішов, а Чорний Ворон витягнув із торби «Три мушкетери» Олександра Дюма і зачав читати… Читав, доки не заснув. Збудив його господар.

Надворі вже сутеніло. Дядько повідомив, що з усіма завданнями впорався, і простягнув отаманові листа. В ньому повідомлялося, що до містечка приїхав секретар «ком’ячєйкі» і що о 8-й вечора 15 козаків із двома «Люїсами» піднімуть стрілянину, а дядьки одночасно «нападуть із мішками на зсипний пункт». «Нехай кацапня трохи вгамується, хай дрижать, падлюки», — так закінчувався лист.

Поки Чорний Ворон читав, дядько бідкався, що червоні поставили в нього п’ятеро коней, а один жеребець покусав тільну корову й тепер, певно, пропаде молоко. Жалівся, що москалі беруть у хаті все, що бачать, а він «до того не звик». Казав, що комісар дуже лаявся, коли довідався, що він відіслав в якесь інше село своїх старших дочок.

Наприкінці короткої розмови домовилися, що господар повідомить, коли можна буде прошмигнути з горища надвір. О пів на восьму після сигналу Чорний Ворон наважився — і тінню промайнув через двір за клуню. Коли вже проходив повз хлів, двері прочинилися і Марися простягнула йому клунок.

— Це на вечеру, — стиха сказала вона, і, засоромившись, причинила за собою двері…

За кілька хвилин Чорний Ворон уже був за городами. В цей час із боку містечка почулася стрілянина. Не прискорюючи ходи, він прямував до умовленого місця. Коли дійшов до рову, стиха свиснув і занімів в очікуванні відгуку.

З рову, прямо у нього під носом, почувся такий же тихий свист. І отаман зіскочив до товариства. Не було лише Скорого зі своїм «співмешканцем» — виявилося, що в хаті, де вони переховувалися, зупинився політрук, навколо ходила варта і непомітно вибратися було неможливо…

Почувся стукіт копит. Троє вершників промчались у бік містечка — червоні били на сполох.

Шукаючи зручного місця для засідки, повстанці пройшли ще з півверсти і знову залягли в рові. Стрілянина в містечку ставала густішою. Серед рушничних пострілів вирізнявся впевненістю голос «Кольта». Було холодно, довкола розлігся густий туман. Сіяла мжичка. Та — що поробиш — треба сидіти. Чекали на каральний батальйон, який мусив рушити на згуки бою.

Неголосно оповідали про останні події. Один із повстанців розказував, як сьогодні «товаріщ» ледь не кинув його коням за драбину замість сіна.

Отаман згадав про згорток Марисі й запропонував перекусити. Розгорнули. Знайшли чотири калачі й… дві гранати.

Чорний Ворон із вдячністю подумав про дівчину, яка, можливо, ще й досі мерзне в хліву — аби лише не потрапити червоним на очі.

Розламали калачі. Та їсти не довелося: хтось вже хляпав дорогою. Спливло кілька напружених хвилин. Над повстанцями повільно проплив силует. Один, другий… Це розвідка.

Коли передова стежа ворога пройшла далі, отаман сказав, ні, скоріше подумав:

— Стріляти в голову колони… І розсуньтесь трохи.

Його мовчазну команду почули, бо розсунулись.

Минула ще хвилина напруженого чекання. Каральний батальйон сунувся тихо, мов мара. Було чути тільки чавкання болота і форкання коней. Та дзеленчав інколи трензель. Ось із туману з’явилися неясні силуети трьох вершників.

Стиснувши в руці Марисину гранату, отаман штовхнув ногою сусіда, мовляв, будь готовий. І враз із рову блиснуло п’ять рушниць. Потім освітив дорогу вибух гранати.

Бачила б Марися, що накоїла… «Мара місила на місці болото, кипіла, клекотіла. Щось душилося, хропіло».

Хтось дико заволав:

— А-а-ай!!!

Карбат, злякавшись цього розпачливого крику, пішов урозтіч — аж земля гуділа. А вслід стріляло лише шість рушниць.

Перед повстанцями бився в судомах кінь, змушуючи їх підніматися над ровом… «Нараз із боку цвинтаря почувся крик, стріли: цілий цвинтар ніби ожив вогниками». Отаман здивувався і припинив стріляти… А з більшовицької застави раптом заторохкотів кулемет. Коли кулі заспівали зовсім поруч, повстанці зникли в рові. Бігли, нахилившись, досить довго, а вслід продовжував насміхатися кулемет.

Мокрі як хлющ дістались повстанці містечка. Воно принишкло, лише на зсипному пункті було весело: дядьки ділили продподаток.

— Помагай пан Біг, — сказав отаман, проходячи повз селянина, який накладав нашийники на коней, збираючись від’їжджати.

— Спасибі. А куди вас Бог провадить?

— Все одно.

— Так сідайте, я вас підвезу. Дорога тут все згори — аж до нашого села. А там червоного духу нема.

Попрощавшись із товаришами, Чорний Ворон та супроводжуючий його козак вмостилися на підводу. А дядько, вйокнувши, збуджено оповідав:

— Забили секретаря ячєйкі та ще якихось двох «товарищів»… А наших було видимо-невидимо — можна було ціле місто забрати в мішки — не те що зсипний пункт. Мабуть, сам Чорний Ворон був, але ніхто його не міг пізнати, бо темно ж. Він наказав розібрати лише зсипний пункт, і оце везу для шости господарів… Буде пшеничка на Паску.

При слові «Паска» козак, що оберігав отамана, з жалем згадав вголос про калачі, які залишилися в рові.

— Та хай їм грець! — гукнув дядько. — Ось скоро приїдемо додому, то їстимемо вареники. Ми для вас дамо все що хочете, бо ми без вас ніщо. І сьогодня без вас булибисьмо нічого не зробили… Коли прокляті почули, що біля цвинтаря бомби рвуться, кинули кулемета і зникли — як корова язиком злизала. Ось я взяв від нього рукавицю, — дядько показав азбестову рукавицю, — пригодиться старій баняки відсовувати чи окріп носити…

Дядько казав правду — в селі партизанів зустріли добре.

На другий день під вечір Чорний Ворон із козаком відвідав засідання тутешнього «сельсовєта» і довідався про подробиці вчорашнього бою біля цвинтаря. Виявляється, що там було забито командира карального батальйону — того, що сметанку з медом любив. Поліг і його помічник. Кільканадцять червоноармійців було поранено.

— Повстанці навіть не зняли бурки з тіла командира, лише насміялись над ним, — захоплено розповідав один із членів сільради. — Він лежав, обнявшись зі своєю кобилою, а біля них лежали калачі, як шлюбний коровай.

Селяни аж за боки бралися. І отаман разом із ними, — хоч добре знав, скільки правди, а скільки вигадок у тій розповіді.