Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Жилинскайте Витауте Юргисовна - Страница 26

- Чи всi пасажири на своїх мiсцях? - утрете почулося iз кабiни пiлота.

- Китичка! - вигукнув знадвору Кадриль, - Китичка ще не повернувся!

- Нiякої тобi дисциплiни, - сердилася Легарiя. - Вчи їх, вчи дисциплiнi, органiзованостi, i як горохом об стiну! Фi!

- Може, менi пошукати? - вирвався Кадриль.

- Бiжи, бiжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! - зовсiм роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумцi, шукаючи другий значок, але нiчого пiдходящого не знайшла.

- Побiжу, що буде - те буде, - вирiшив Кадриль i одним стрибком опинився на землi. Вiн пустився в той бiк, звiдки був приїхав всюдихiд. Ось i камiнь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, - мабуть, збирається садити квасолинку.

- Скажи, - ще здалека гукнув до нього Кадриль, - чи не бачив ти мого друга, Китичку?

- Того, який подарував менi квасолинку?- запитав паяц.

- Так. Вiн десь пропав, а нам час вилiтати.

- Вiн, - махнув рукавом паяц, - побiг он у той бiк. Задав менi одне питання i побiг.

Кадриль скiльки мав духу помчав у тому напрямку. Вiн. так поспiшав, що не здогадався довiдатися, яке ж питання задав його друг. Бiг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу рiчище. Вiд жару вода iз нього випарувалася, на днi дибилися шматки порепаного мулу, пiд ним темнiло глибоке дно. Китички нiде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далi було небезпечно: темнiло, можна було самому легко заблукати i не знайти корабля.

Кадриль геть засумував i вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зiтхання i схлипування. Вiн щодуху побiг до чорнiючого згарища дiброви i побачив свого Друга - вiн лежав на купi головешок, якi ще тлiли.

- Оце... тобi... маєш... - тiльки й вимовив Кадриль, не вiрячи своїм очам, i кинувся рятувати Китичку.

- Китичко... братику... - мимрив вiн, тягнучи свого друга. - Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсiм темнiло.

- Китичко, - щосили трусонув зайчик свого друга песика, - вiдiзвися!.. Китичко, це я, твiй Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повнi слiз очi.

- Покинь мене, - прошепотiв вiн. - Летiть собi...

- Але скажи менi, що таке? - не вiдставав Кадриль.

- Невже, - схлипнув песик, - ти не розумiєш?

- Нiчого я не розумiю, - захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

- Я, - долинув iз темноти голос Китички, - я вернувся до каменя i задав паяцовi запитання... Одне запитання: скiльки на цiй планетi триває доба... день i нiч... I... i... довiдався, що тридцять дiб... це... це... тiльки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темнiє i розвидняється...

Так, смужка сонця вже провiщає новий день, нову добу планети.

- Ну то й що, що п'ять годин? - Кадриль знову вдав, що нiчого не розумiє.

- П'ять годин тому, тридцять дiб цiєї планети тому, я... я пiднiс до переплутаного дроту запаленого сiрника... i спалахнуло тодi, немов блискавка... загримiло, наче справжнiй страшний грiм... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив Я. I тiльки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий бiль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

- Китичко, братику мiй, - вiн обняв обома лапами голову песика i пригорнув її до таємної кишеньки, вiрнiше, до того, що билося за кишенькою. - Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нiчогiсiнько не знав!.. I я, i Твiнас, i сама Легарiя на твоєму мiсцi зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут нi при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пiзно вони неодмiнно, неодмiнно згорiли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тiльки повинен виплакатися, добре виплакатися, i тобi стане легше.

- Я не можу плакати, - вiдповiв Китичка, - у мене плакати немає слiз, я нiяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.

- О Китичко, - ще нiжнiше обняв його Кадриль, - ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости i зацвiте червоним цвiтом, а тодi прилетить бджола, i планета знову буде жива!.. I бiла пташка буде знову лiтати вiльною i лiтати, куди її понесуть крила.

- Навiщо ти її згадав? - застогнав песик. - Знай, поряд з обгорiлими головешками я побачив обсмалену бiлу пiр'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив i її! Все спалив.

- Але, - ляснув себе лапою по лобi Кадриль, - але хто ж тобi дав сiрники? Ти, ти ж не хотiв їх брати, навiть i не думав брати, а я тобi насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, нiж ти, а то ще й бiльше!.. То я найвинуватiший, бо почав першим... Так, якби не мої сiрники, нiчого подiбного не трапилося б... вiрнiше, трапилося б, але пiзнiше.

- Нi, - затряс обсмаленим писком Китичка, - не виправдовуй мене i не переймай на себе мою провину! Зi мною вже все, i моя подорож закiнчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всi.

- Тебе покинути?! - розгнiвався Кадриль. - За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти - залишусь i я. Тобi кiнець - i менi кiнець. I моя подорож так само скiнчена. Залишаємось обидва.

Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмаленi лапи, вiн дивився, як то там, то там у попелi ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лiсi, iнший жар, бiля якого вони так безтурботно танцювали, смiялись i спiвали?..

- Китичко, - немов вiдгадавши. його думку, сказав Кадриль, - адже ти ще не закiнчив, пам'ятаєш?

Песик навiть голови не повернув, байдужий до всього.

- Пам'ятаєш? - наполегливо повторив Кадриль i тихо заспiвав про себе:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил йому каже...

Сонце вже добре прояснилось, i жар зовсiм потух.

- Китичко, а що сказав крокодил нашому кiкiлiсу?

- Кi... кi... - немов крiзь сон прошепотiв песик i повернувся до зайчика.

I тут, при ясному свiтлi, Кадриль побачив, що брови у песика зовсiм посивiли. Його друг посивiв за одну нiч - коротку, але безмежно довгу - за нiч на чужiй планетi!

Кадриль повiльно встав. Випростався на весь зрiст, ставши на заднi лапи, i здiйняв угору зцiпленi кулачки.

- Будьте проклятi! - прокричав вiн у чорну спалену далину. - Будьте проклятi ви, через яких невиннi стають винуватими!

Та коли хто й чув його прокляття, то хiба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки...

ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"

- ...дев'ять... вiсiм... сiм... - лунає спокiйний голос пiлота, оголошуючи час зльоту корабля.

Начальниця Легарiя сидить похнюпившись, але сповнена рiшучостi. Це вона дала наказ пiлотовi не чекати пропалих i вирушати в полiт. "Якщо ми й надалi будемо потурати порушникам дисциплiни, - сказала вона, - то ми нiколи не дiстанемося до Тандадрики. Подивiться тверезо: вже три днi i три ночi ми на них чекаємо. Тим часом є справи бiльш життєво важливi, нiж постiйна бiганина тих двох, якi перетворюють нашу подорож на суцiльний хаос. В путь!"

- ...шiсть... п'ять... чотири...

Твiнас так смокче свою люльку, що здається, вiд неї скоро залишиться сама планочка. Та нiчого мудрого на цей раз вiн не висмоктав.

- ...три... два...

- Рятуйте! - раптом не своїм голосом закричала Ейнора.

- А це що? - вилупила свої баньки жаба.

Пiлот перестав рахувати, iз кабiни донiсся його байдужий голос:

- Чому заважаєте зльоту корабля?

- Менi... ой... - заохала Ейнора. - У мене... серцевий напад!

Iз кабiни вийшов пiлот i став поруч Ейнори, яка безсило впала на спiшку крiсла, схилив шолом i дивиться крiзь темнi окуляри на ляльку, тодi кладе руку в рукавичцi їй на серце. У Ейнори по спинi пробiгає дрож.