Кленовий лист - Ле Иван - Страница 25

Обер-лейтенант Безрух згарячу ще натиснув на гашетку свого автомата, але в ту ж мить і упав. Напевне, він встиг почути ще кілька черг пострілів. Але відстрілюватись уже не міг. Труп німця-кореспондента впав трохи далі. Адам Безрух цього вже не бачив.

Він ще був живий, коли емка натужно заревла і рушила з місця, ледве не переїхавши йому голову. Якийсь час лежав у нестямі, потім прочумався і заговорив, виказував. Але кому — соснам?

Справжні господарі авто застали його вже майже мертвим. Адам Безрух скінчив свою безславну кар'єру. Навіть гроші, одержані за генеральську доньку Ніноч-ку, не зміг уже боронити. Довготелесий кореспондент спритно спорожнив його кишені з грішми і документами.

Такої темної ночі іти лісом не так просто. Марія з Любою орієнтувалися по гуркоту з траси, шукаючи місця, де звечора вскочили до лісу. Спочатку Марія Йосипівна сама вела перед, продираючись у хащах, обходячи озерця. Потім помітила, що дівчина починає відставати, не потрапляє в її слід. Тоді пустила Любу попереду, вказуючи напрямок. Просування стало повільніше, але тепер дівчина була спокійніша.

До млявого світанку двічі спочивали на повалених деревах. Марія Йосипівна щоразу пильніше і тепліше дивилася на дівчину. В розмовах дізналася і про піонерський табір, про всі Любині поневіряння.

Потроху голоснішав передранковий гуркіт автомашин на шляху — довелося обережніше триматися побіля нього. Автомашини здебільшого йшли від того районного містечка за високим мостом над прірвою, з якого вчора звечора тікала Марія Йосипівна з дітьми. Ніякої метушні солдатів, якихось пошуків з комендантськими собаками не помітила в цих місцях.

Кілька разів ловила себе на думці: розпитатись у водіїв, чи туди прямують, чи далеко до того районного міста. І сама з себе сміялася за ті легковажні наміри. Продираючись вночі понад шляхом крізь густі чагарники, помітила, що автомашини, які йшли рейсом з райцентру, були завжди навантажені ящиками з боєприпасами, а зустрічні — з пораненими солдатами.

Згадала, що в містечку ще тоді ж бачила залізничну станцію з величезними зерносховищами. Тепер ці зерносховища окупанти обернули на пристанційні склади боєприпасів, може, і для цілого фронту. Аж морозом обдало.

Постояла, наджидаючи Любочку, думки ламала на дійсність.

— Стомилася, Любо? — запитала, лише щоб збадьорити втомлену нічними переходами в лісі дівчину.

— Трохи, тьотю. Але...

— Нічого. Зараз довше відпочинемо он навпроти того пришляхового стовпчика. Можна було б і не йти нам у таку даль, але ж наші люди лишилися десь, шукатимуть нас.

— Де ви бачили, тьотю, не йти... Може б, краще звати вас мамою. Нехай думають, що ми одходимо від лінії фронту.

Цілком доречна пропозиція. Все одно документів ніяких ні в дітей, ані в неї. Задрипана, зчорніла, хто впізнає в ній молоду жінку?

Натрапили на густий чагарник недалеко від шляху. Сіли в ньому з таким розрахунком, щоб в разі небезпеки на світанку можна було схопитися і непоміченими зникнути під прикриттям кущів. Але варто було дівчині сісти, як надмірна втома зламала її, потягла на сон. Дуже скоро очі самі склепилися.

...Шляхом на цю пору вже густо пішли автомашини в обидва боки. Марія Йосипівна так пильнувала, що й сон перемогла. Вантажені боєприпасами автомашини проходили цілими обозами. Кожну з них супроводжував лише один солдат. Дуже легко можна було б вистрілити з автомата, забити водія, зробити аварію. А потім прикінчити в сум'ятті фашиста на машині. Треба перешкоджати їм, клятим, треба гальмувати темп їхнього наступу!

Та вчинити це можна тільки з останнім у валці авто. Та й то дуже обережно, бо щоразу йдуть зустрічні авто, навіть легкові, певне і з начальством.

Раптом... Що це, галюцинація? В кузові вантажної машини — обидва її сапери... Авто пронеслося з неймовірною швидкістю, але сумніву не було: то сапери з партизанської групи!

Як на фотоплівці, в сірому світанку відбилося в очах: Телегін напівлежить, зіпершись на борт у передньому кутку кузова. Руками ніби повис на борту, ледве тримається на такому шаленому ходу. Замість головного убору — широка скривавлена пов'язка. Біля нього, на тому ж борту; вчепившись руками і ризикуючи зірватися вниз, сидів другий сапер — Старовойтенко. Він теж без шинелі, треба думати, і не поранений, коли може втриматися на борту при такій карколомній швидкості авто.

В кузові більш нікого немає. Навіть супроводжуючий гітлерівець сів, очевидячки, в кабіну поруч з водієм. А де ж Вітя? Убитий? Втік?

Схопилася на ноги, вискочила з-за чагарника. Але фашистська автомашина пронеслася, здійнявши хмару бризок після дощу, і зникла в ранковому мороці. Що в кузові сиділи обидва сапери з її загону, в цьому була певна. То чи є потреба ризикувати їй, перевіряючи цей факт на умовленому з Віктором місці зустрічі біля рури? Адже Віктор міг теж лежати на дні кузова, якщо він поранений. За бортом його побачити з землі і не змогли б, навіть стоячи біля шляху.

Що ж чинити далі? Обставини так несподівано міняються і так непередбачено, що голова обертом іде. Повернути Любочку до авто і залишити з рештою дітей, а самій наступної ночі пробитися, перевірити умовлений зв'язок?

Довго ще сиділа, вирішуючи цю складну проблему. Вслухалася, як спала дівчина, тривожно кидаючись уві сні. Кілька разів пригадувала, як домовлялися з Віктором.

— В розщілині, між першим та другим кільцями рури, мусить бути наша записка! — востаннє мовив він при тій гарячковій розлуці.

Мусить бути! А коли Віктора просто з сосни знято автоматними пострілами?.. Страшна проблема.

Настав свіжий, непорочний ранок. Любочка прокинулась.

Стоячи в густому чагарнику, радилися. Марія Йосипівна тепер уже жодних сумнівів не мала, що в кузові гітлерівського авто проїхали її двоє саперів. Один з них поранений, а це означає, що вони вели бій. Напевне ж, і Віктор був з ними, керував цією нерівною сутичкою, і...

— Міг загинути наш дядя Віктор, Любочко. А без мужчини в нашому складному становищі, та ще і з авто, дуже скрутно,— говорила Марія Йосипівна, все ще вирішуючи цю складну проблему. І спохватилася: — Та ми ж стоїмо, нас здалеку видко. Ходімо, Любочко.— Якось автоматично торкнулася плеча дівчини, і рушили. Аж коли заглибилися в ліс на безпечну відстань, зорієнтувавшись, повернула назад, до авто.

— Може, мені сходити до тої рури? Адже я її знаю, і це безпечніше, ніж удвох,— тихо запропонувала дівчина.

— Тобі, Любочко? — запитала, аж злякавшись, жінка. І замислилася, стала.

— Що ж тут такого, мені! Пройшла б за містечко і до рури.

Тр-рах-тах-ах... Почули віддалену перестрілку в лісі. Марія Йосипівна припала вухом до землі, вслухалася. Дівчина завмерла, стежачи за жінкою. Знов почулись ще більш віддалені луни пострілів.

— Любочко, там щось трапилося! Я мушу поспішити туди... Та не наразитися б і нам на небезпеку. Ох, діти, діти... Бігти можеш?

— Можу! Ого, я так бігаю! Але ж...

— Тоді біжімо. Тільки не ступай на гілочки, обминай їх, щоб не лускали, кляті... Га? Що таке?

Кинулися вперед: ті постріли та гуркіт авто віщували щось лихе. І раптом стала.

— Ти щось сказала, Любочко?

— Я ж можу збігати до рури!

Ледве збагнула Любоччині слова і хитнула головою.

— Гаразд, дівчино, біжи! Та будь обережною і... розумною. Будеш?

— Буду, аякже.

Одірвалась і побігла до шляху. Жінка ледве провела її очима, тримаючи руку на грудях. Потім повернула і знов побігла до тих трьох, яким захист її тепер, напевне, найпотрібніший. Часом спинялася, щоб переповити, і знов бігла до місця стоянки свого авто. Кілька разів припадала до землі і, нічогісінько не почувши, крім гуркоту з шляху, рушала далі. В одному місці, на галявині біля озерця, нарешті натрапила на свої ж нічні сліди. Значить, недалеко вже і до місця стоянки авто.

Раптовий постріл, що пролунав, здавалося, десь тут, немовби над вухом, як вітром здув у хлопців сон. Та не схопилися, навіть не зойкнув жоден з трьох. Тільки ще щільніше припали до землі.