Кленовий лист - Ле Иван - Страница 24

знайдеш сліду — дощ остаточно забив його. Полеглі під колісьми травинки піднімуться від дощу. А просто зі шляху сюди не продертися через гущавину зарослів. Та як розшукати тепер решту партизанської групи? — Хто з вас найстарший? — запитала вона, придивляючись в авто при тьмяному світлі до піонерів. Діти перезирнулись, не наважуючись навіть обізватись. Тільки коли потухло світло, відповіла Любочка Запорожець:

— Та ми всі... піонери, тьотю Маріє. Мені вже тринадцятий. Ось Вітя... Віталій Довженко такий. Алик теж, мабуть, наших літ. Ну, а Боря на рік молодший.

Марія замислилася, прислухаючись до гомону нічної магістралі за чащобою лісу. Згадала дочку. Досі ще до пам'яті не могла дійти, так таємниче втративши дочку. Невже... він таки викрав і потай устиг вивезти Ніночку до своєї матері?

Як би то було добре, щоб це справдилося! А що коли Ніночка заблукала десь у прикордонних лісах, збилася з дороги і...

За сердце вхопилася, застогнала жінка. Та в ту ж мить і взяла себе в руки. Не час тепер і не місце так терзатися тими страхітливими думками. Адже зараз головне — пробитися через лінію гітлерівських військ, вивезти оцих дітей.

Вивезти дітей... Напевне ж Ніночка в генералової матері! Аж легше, спокійніше стає від такого припущення.

Треба діяти! Розшукати в цих хащах автомашину, звісно, можна. Та хто її шукатиме в таку негоду?

— Ну ось, діти: Боря лишається першим вартовим біля авто, а Люба йде зі мною. Віталій змінить Борю, коли той почне дрімати, а Віталія — Алик. Це вже десь аж ранком. Усе ясно? — запитала і насторожилася, чекаючи відповіді.

— Не все, тьотю Маріє,— озвався Боря.

— Що ж іще, Борю?

— Що маємо робити, коли б...— почав Боря.

— Коли б... машину помітили фашисти? Це неможливо, Борю, неможливо. Щоб сюди зайти, хоч би і по нашому сліду, то треба йти цілий день. А з шляху... немає тут навіть стежки.

— І нашого сліду вже немає,— скоріше себе заспокоїв Алик.

— І то правда, Алику. А за день ми встигнемо повернутися до вас і виїдем геть далі. Ну, тепер усе ясно? — допитувалася, поглянувши на годинник, на якому фосфоричним світлом відсвічували цифри й стрілки.

Діти промовчали. Марія розуміла, що лишатися їм біля машини хоч і втрьох дуже небезпечно. Адже поруч проходить шлях, гуркочуть фашистські авто, перекидаючи війська. Краще б кудись у кущі, далі від дороги.

Ще раз спинилася на цій думці і вийшла з авто. Відчула, що й справді в машині якось страшніше, ніж надворі. Не хапаючись взяла автомат, немов жнець серпа за пояс, дві заряджені обойми поклала до зручної кишені в спідниці.

— Ходімо, Любочко. Бач, хлопці лишаються охороняти автомобіль. Краще буде, Борю, справді вартувати не в машині, а біля неї. Далі видно. Здається, біля тих кущів буде найзручніше.

— Справді, чого нам сидіти в авто, коли в лісі так хороше,— перервав мовчанку Вітя Довженко.

— Гайда в кущі, а то...— розігнався Боря і перший вийшов з авто.

За ним вийшли і ті двоє. Озиралися в темряві передсвітання. Та надворі їм здалося аж ніскілечки не краще, ніж в авто, яке має таки стіни, покрівлю, замки.

Дощ ущух, почало ніби розвиднятися, бо зникали в небі хмари. Лісова свіжість після дощу змушувала щулитись.

— Ходімо аж до отих товстих дерев,— запропонував Боря.

І хлопці рушили до тих сосон. Згодом, коли очі звикли до темряви, ставало видніше. Роса приємно лоскотала ноги.

— А як гадаєте, хлопці?..

— Тс-с! — попередив Боря.

Всі раптово спинилися. Але, крім віддаленого гуркоту з шляху та тяжкого двигтіння у верхів'ях дерев — відгомону війни, навколо нічого не було чути, ще панувала ніч. Але щось спонукувало хлопців заховатися, і вони без слів пішли ще далі до сосон.

— Обсядемо оцю, найтовщу, щоб пильнувати з усіх боків,— знов зашепотів Вітя, бо мовчати було ще страшніше. Адже кожен найменший шелест у лісі лякав їх. То вже краще самим говорити!

Біля сосни спинилися і вперше озирнулись на авто. Звідси його видно було як на долоні, хоч ніч ще тільки збиралася повернути на світанок. Боря порадив:

— Давайте підемо далі, щоб нас не побачили фашисти, як часом навідаються до машини.

Пішли далі, обминувши товсті стовбури дерев. Такі сосни їм більше не траплялися, а з тоншої — яка схованка? До того ж емку і досі ще було досить добре видно. Так і продиралися далі, часом озираючись.

Нарешті, натрапили на густий чагарник ліщини. Мовчки продиралися в гущавину, тримаючись один одного. Звідси вже не бачили свого авто і навіть згубили напрям, де мали б його шукати ранком. Захлинувся в шумовинні лісовім і потужний гуркіт шляху.

— Як розвидниться, тоді й побачимо,— розсудливо міркував Вітя Довженко, умощуючись на галявинці між густим чагарником ліщини.

І всілися спина до спини, тісно горнучись один до одного. Автомат Боря поставив між густими вітами, щільніше притулився до теплих спин друзів. Навіть не встигли як слід умоститися, а сон уже кліпив їм очі, голова у кожного стала важкою, так і хилилася на плече товариша...

Здалося обер-лейтенантові Бєзруху, що він почув знизу, десь у лісових хащах за плечима, якісь віддалені чи то дівочі, а чи дитячі голоси. Може, йому вчулося. І скільки не дослухався потім Безрух, жодного звуку більше не почув. Ліс гомонів лише своїм гомоном, ледве відлунюючи далеке дихання війни.

Признався про це і своїм супутникам, бо в самого виникали якісь острашливі припущення. Найбільше заперечував цю вістку лише кореспондент фашистської преси. Обидва «іспанці», які ховалися від дощу окремо під сосною, глибше в лісі, раптом, ніби змовившись, посвідчили, що і їм почувся з того низового байрака чи то людський, чи совиний голос. Вони навіть порадили Безруху вийти на трасу, спинити якесь авто, щоб воно довезло їх на станцію. До речі, й злива вщухла.

Безрух і згодився. Але для власної певності все-таки наполіг на тому, щоб заглибитися на якусь сотню метрів, спуститися в ці лісові провалля і перевірити. Не чекаючи згоди компаньйонів, рушив униз, розгортаючи росяні віти.

Емка Марії Йосипівни стояла зручно прихована за тими крутими проваллями. Спустившись слизькими зарослями немов у прірву в затишні чагарники ліщини та колючого глоду, майже всі разом побачили в світанковій імлі силует машини за деревами. Якихось людських звуків не було чути від неї, хоч як уважно дослухалися всі четверо, готові до будь-яких несподіванок. Тільки окремі важкі краплі, які зривалися з високих віт, стукотіли по авто.

— Вам, сеньйор Безрух, доведеться першому рискнути. Адже мову більшовиків знаєте лише ви! — запропонував високий, маючи себе за старшого в цьому рейді військових кореспондентів.

— Гаразд. То будемо вважати, що і цей перший трофей належатиме мені,— виторговував досвідчений крамар Безрух.

І, не діждавшись відповіді, рушив. Згодом тихо свиснув, хоч потреби в цьому не було. Всі троє вже й самі обережно наближалися до авто.

— Радянська емка! — радів Безрух.— Я навіть знаю її. Генеральська емка. Невже і він десь тут тікає з фронту? Навряд.

— То обережніше ж! — застеріг високий.

— Байдуже. Міг бути лише водій Вітя, який, очевидячки, тікає від фронту, кинувши генерала. Значить, моя?

Відчинив шоферські дверцята, нагнув голову, щоб заглянути в авто. На сидінні поруч з шоферовим лежав німецький автомат. Безрух ухопив його, знизавши плечима, квапився. Ляснув ключем, нерозсудливо залишеним на своєму місці, аж дух захопило.

— Нікогісінько. Півбака пального, автомат...

І вихилився з авто, не відчуваючи бажаної підтримки в компаньйонів. Темна ніч, з дерев досі ще ляпотіли краплі, стікаючи по гілках. Своїх супутників Безрух розрізняв тільки по силуетах, не добираючи, хто з них найближче до нього. Щось підозріле здалося йому в мовчанні тих двох «іспанців».

— Що таке, ви не згодні? Але ж я перший виявив тут авто. Ви ж заперечували... — і з підсвідомого остереження підняв зброю, ладен стріляти.

Та в цю мить і стався перший постріл. Але стріляв не Безрух, хоч войовниче тримав зброю, а той високий і відразу ж відскочив убік.