Кленовий лист - Ле Иван - Страница 26

І знов постріл, знов і знов... Хлопці тиснулися до землі, тамували подих. Було чути якісь розпачливі зойки, тяжкий стогін.

Потім надсадно заревів мотор і немов з останніх сил зітхнув, затих, угамований. Машина рушила, затріщало гілля.

Першим заговорив Боря.

— Ой, що ж тепер нам буде? — У нього ледве потрапляв зуб на зуб.

— Та цить! — підштовхнув його під бік Алик.

Рев мотора, віддаляючись за лісовими хащами, завмер, змішавшись з гулом автомашин на трасі. Що ж тепер лишається їм робити, як діяти? Тьотя Марія озброїла їх автоматом і звеліла стерегти машину. Для чогось же давала вона їм зброю до рук!

День зайшов уже навіть у лісі. Гущавина хащів, де хлоцпі заховалися і поснули, тепер значно порідшала. Мовчки, не змовляючись, вийшли з кущів і попрямували шукати машину.

Авто на місці вже не було. Це таки не сон їм приснився, як досі ще хотілося вірити. Біля порожнього стирлованого місця, де стояло авто, лежали двоє убитих фашистських офіцерів.

— Гітлерівці! — майже разом видихнули, боязко обходячи вбитих.

Але нерухомий був лише один. Придивившись до другого, хлопці помітили, що в нього кулак відкинутої руки повільно то стискався, то розправлявся. Хлопці зрозуміли, що це вже смертельні корчі. Отже, і цей гітлерівський офіцер їм уже не страшний. Біля нього збоку лежав автомат. Перший убитий лежав без зброї, неприродно скорчений. Тут відбувся поєдинок, а може, й ціла бойова розправа.

Вітя Довженко першим кинувся до автомата. Але, коли нагнувся, щоб узяти автомат, почув лише двоє цілком зрозумілих слів, які раз за разом натужно силкувався вимовити смертельно поранений. І зрозумів Вітя, що це були останні слова нещасного.

— ...Банда заокеанська... Банда заокеанська...— шепотів умираючий, за кожним словом стихаючи.

— То це його не наші, а такі ж, як і сам, фашисти забили! — вимовив, зводячись.— Він каже: «Банда заокеанська», а той же вбитий рядом з ним лежить, здається, німець.— І взяв автомат з руки, як щось огидне.

Гітлерівець, зрештою, замовк, завмерла рука. Хлопці відвернулися, потім пройшлись по сліду машини. Вона спочатку заднім ходом вирулювала на горбок, і потім, круто розвернувшись, пішла кудись геть у зовсім протилежний бік від їхнього нічного напрямку. Адже недалеко проходив великий шлях.

— Ну, ось і попалися, хлопці. Великий шлях знов. Це ж той, з якого ми тікали, ховаючись від гітлерівців!— застеріг Алик.— Нам треба йти десь аж там, назустріч тьоті Марії.

— А машина? — знов занепокоївся Боря.

І всі разом спинилися, ще раз озирнулись на мертвих фашистів. Вони нерухомо лежали, затиснувши в руках якісь стебла, листя. Мовчали дерева в ранковій дрімоті, вслухалася земля в гомінке народження дня.

Озброєні двома автоматами, хлопчаки пройшли ще якихось півтора-два кілометри в напрямку, який здавався їм найвірогіднішим, щоб зустрінутися з Марією Йосипівною. Одноманітні дерева лісу, закрите верховіттям небо і лісова самотність. Тільки шлях безугавно гомонів десь за стіною дерев.

— А я гадаю, що краще її почекати десь тут. Ми ж розминемося і заблукаємо в лісі,— промовив Боря, спиняючись. Ні під ногами в них не було бодай якогось сліду авто, ні дерева з боків не нагадували їм тутешньої нічної подорожі.

— Чекаймо тут, Борю,— згодився і Алик.

А коли спинилися,, то в ту ж мить усі троє почули ритмічне шелестіння сухого листя в когось під ногами. Що йшла саме людина, не сумнівалися, бо під ногами звіра шелест був би не такий дотримано ритмічний. Але якщо й людина, то тільки ж одна. А тьотя Марія не сама.

Присіли біля товстої сосни. Шамотіння часом то затихало або й зовсім завмирало, то ще з більшою силою виникало десь саме з того напрямку, куди прямували хлопці.

— А то ж таки любісінько можуть бути гітлерівці. Відвели нашу машину, тепер шукають нас,— занепокоївся Боря.

І схопилися, рвучко рушили геть убік, на долинку, де густіше кущувалася ліщина. Утікання наддавало страху, діти бігли ще швидше. І раптом... Автоматна черга!

Кулі в'їдливо ляскали десь над головами, збивали з дерев віти і листя. А це ще більше наддало страху, немов підігнало хлопців. І вони рвонули вже з усіх сил, мало не натикаючись на дерева. На їхнє щастя, внизу, на долинці, протікав струмок, і вода замулила піском віти. На піску губився шум від бігу, і хлопчаки тепер могли прислухатися лише до сторонніх звуків.

Та їх не було вже чути. Значить, ворог теж прислухається. Може, боїться так само, як і вони.

— Може, ворог вважає нас за отару диких кіз? Справді, думка Борі якоюсь мірою заспокоювала.

Стрілець прислухається і, не почувши шелесту під ногами втікачів, піде собі своєю стежкою.

Стали за густим глодовим чагарником. В очі один одному не дивилися, щоб не прочитати в них власного переляку. До болю в голові прислухалися, але нічогісінько більше не почули. Непомітно для себе вмостилися в чагарнику і затихли, чекаючи розгортання якихось загадкових і страшних подій. Зручність схованки однаковою мірою заспокоювала їх і лякала. Адже ворог може і випадково натрапити на них, а Марія Йосипівна ніколи не догадається шукати їх у цих чагарниках. Вона може подумати, що піонери самі якось поїхали машиною.

Автоматна черга знов, на цей раз десь зовсім близько, занепокоїла хлопців. Чи довго чекали в глодинні, не знали. Посхоплювалися і зовсім чітко почули людське:

— А-го-го-о-ов!..

«Ов... ов...» — котилося, втухаючи десь далеко.

— Га-га-га! — вигукнув Боря, впізнавши в тому «аго-ов» жіночий голос. І тут же видерся з чагарника, попрямував на взгір'я.

За ним пішли і ті двоє. Боря ще раз гукнув:

— Га-га-а!

І всі троє почули зовсім близько жіночий голос. Тепер уже сумнівів не лишалося, їх розшукувала Марія Йосипівна. Хлопці повернули на той спасенний голос.

Марія Йосипівна спинилася, щоб передихнути, бо вже бачила, що троє друзів помітили її, наввипередки біжать назустріч. Сіла під сосною, важко дихаючи, але уста заквітли посмішкою.

— Нашу машину фашисти...— почав котрийсь з плачем.

— Знаю, знаю, діти. Помітила її на шляху. Якісь солдати в чужинській формі поїхали в ній до районного центру. Тепер на містку, гадаючи, що то ми, їх схоплять комендантські патрулі. Але ж туди пішла наша Любочка!

— Куди? До фашистів, тьотю?

— До фашистів? Ні, Борю. Вона пішла до тої рури, де ми...

— Де ви врятували мене...— докінчив за неї хлопець.

Її обступили, як діти матір. Марія Йосипівна аж тепер помітила ще один автомат у руках Віті Довженка.

— Озброївся, Вітю!? Знайшов у лісі? — запитала.

— Оті солдати відбили в гітлерівців нашу машину і застрілили обох. А я забрав автомат.

— Здорово! Тепер ми знову загін! З трьома автоматами!

І підвелася. Треба діяти, адже ці шестеро очей заглядають у саму душу.

— Ну, що ж, загін мій бойовий. Нехай тих гітлерівців комендатура хоронить, а ми підемо геть звідси. Як добре, що мені пощастило розшукати вас.

— А перший раз, тьотю, то теж ви стрілили? — запитав мовчазний Алик.

— Я стріляла, Алику. Наткнулася на тих убитих, а наше авто я ж бачила вже на трасі. Ото і почала кружляти навколо стоянки, нарешті таки вистрілила.

— А ви знали, що ми злякаємося пострілів? — знов допитувався Боря.

— Знала. Вистрілила, щоб почути голос хоч би й переляканих. І таки почула. Тільки не голос, а... приглушений шелест від утечі.

Поглянула між віти вгору і рушила, ні слова більше не мовивши. Вона знала, що дітям тепер уже все зрозуміло: ідуть разом на умовлене місце зустрічі з Любкою Запорожець.

Виряджена поглядом Марії Йосипівни, дівчина аж на шляху оглянулася. Кілька авто обігнали її, не спинилися. Не зважали на неї і зустрічні авто. Любочка спокійно йшла, навіть підбігала, коли на шляху було порожньо. На кожне авто оберталася і проводила його очима, вдаючи дурненьку селянську дівчину, як навчила її Марія Йосипівна.

Майже перед самим мостом, над урвищем річки, Любу обігнала емка. Дівчина лячно озирнулася, наче сподіваючись, що за цим авто мусить же якось гнатися і тьотя Марія. Встигла помітити, що в авто сиділо двоє військових. Навіть і в того, що за рулем сидів, висів на шиї автомат.