Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 25

— Де вони?

— У схроні.

— Так, я чув про схрон у Квасівському лісі, — ствердив Муха. — Там може вміститися ціла чота.

— Тепер у схроні зовсім безпечно, — радісно мовив Семенюк. — Продукти, консерви й борошно є, ми підкинули їм свіжини, те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, жиємо ми з Зіною бідно.

— Видно… — іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. — Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.

— Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

— Гроші і в нас найдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення. Підвелася важкувато, а не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.

— Завтра я відведу вас до схрону, — пообіцяв Семенюк, — а сьогодні відпочивайте.

— Ні, — заперечив Муха, — навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.

— Зараз? — щиро здивувався Семенюк. — Але ж до схрону не менше десяти верстов! І лісом…

— Мусиш знайти дорогу із зав’язаними очима, — заперечив Мула. — А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…

— У мене, прошу я вас, тайник, — зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, — тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.

Але Муха затявся.

— Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.

— Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. — Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватянку, перевзувся, притупнув важким з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: — Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий, — коротко реготнув, — най його шляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.

Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами. Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.

Десь серед ночі — Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої — Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.

— Скоро вже, — прошепотів, — тихо будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.

Далі Семенюк пішов сам, насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився й погрюкав палицею по стовбуру.

Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два — коротко й швидко.

За березою почулося шарудіння, й просто з-під землі показалася голова людини. Мабуть, неждано побачивши її, можна було б померти з переляку, проте мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:

— Це я, пане Харитоне, Семенюк.

Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, а може, це нічні тіні видовжували все…

— Чого прийшов? — запитав високим хрипким голосом. — Є відомості?

— Привів двох.

— Чому тільки двох?

— Бо червоні оточили їх, і прорвалося тільки двоє. Сотник Муха з помічником.

— Звідки знаєш, що саме вони?

— Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався.

Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.

— Давай їх сюди, — наказав.

Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, на всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:

— Кинь зброю!

Муха кинув “шмайсера” під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди і потрапив під погляди вже обвиклих людей.

Цибатий покидав автомати до схрону. Наказав:

— Лізьте.

Юрко поліз перший, ковзнув по драбині — гадав, що потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа, залізна грубка біля стіни. На дзиглику біля нар сидів ще один чоловік — лисуватим, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.

— Називайте мене Михайлом, — мовив.

Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав йому руку й назвався:

— Харитон.

— Муха… — Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо в таких обставинах, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.

— Остання, — попередив, — і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, ні-ні, ані краплі.

Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.

Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь бундючним і мовив, звертаючись в основному до Мухи — Юрка через молодість літ не брав до уваги:

— Сподіваюсь, шановний пан сотник знає, що йому належить робити?

— У гріпсі сказано, — одповів Муха не менш поважно, — щоб ми забезпечили вам прикриття та надавали всебічну допомогу. І що на час виконання завдання підлягатимемо вам.

— Краще не сформулюєш! — задоволено осміхнувся Харитон. — Бо завдання маємо дуже важливе, нас інструктував сам штурмбанфюрер Краусс.

Юрко здригнувся: який штурмбанфюрер? Що він меле?

Але нічим не виказав свого здивовання — перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.

— Я не чув такого прізвища, — заперечив сотник.

— Дуже велике цабе! — підвів угору вказівного пальця Харитон. — З самого імперського управління безпеки.

“Гестапо, — подумав Юрко, — їх послало гестапо; це німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Адже німці — ніби їхні вороги? Сам Бандера буцімто ув’язнений гестапо, оунівсвкі пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…”

Але про що веде далі Харитон?

— Наше завдання не таке вже й складне, але дуже відповідальне. Треба… — нараз затнувся, насторожено подивився на мірошника і Юрка: — Але про завдання потім, головне, щоб ви усвідомили його важливість. Прошу виконувати всі мої накази, навіть вимагаю, бо в цьому запорука нашого успіху. Можу тільки поінформувати, що найвищі чини рейху знають про нашу місію, і в разі успішного виконання завдання заслуги кожного з нас будуть належно відзначені.

Рейх і найвищі чини?

Юрко хотів поцікавитися, до чого тут чини рейху, але зустрівся очима з паном Харитоном і промовчав. Проте той щось прочитав у Юркових очах, бо запитав:

— Тобі щось незрозуміло, хлопче? Юрко відповів якомога впевненіше:

— Я повинен виконувати всі накази сотника Мухи.

— Тепер виконуватимеш мої.

— Зрозуміло.

— В якщо зрозуміло, то лягайте спати. Ви йдете, пане Семенюк?

— Звичайно, — реготнув той. — Мені що, це вам слід ховатися, а я місцевий: пішов до лісу по гриби. Дайте мені тільки кошика. Того, в якому Зіна вам продукти принесла. — Узяв кошика, повісив на ліву руку: тепер він і справді нагадував запеклого грибника. Церемонно потиснув усім, зокрема і Юркові, руки й поліз зі схрону. — Атож, ще й грибів на зворотному шляху назбираю, — мовив і засунув за собою ляду.

Юрко лежав із заплющеними очима, але не спав. Поступово в схроні все заспокоїлося. Першим заснув радист: засопів тихо-тихо, посвистуючи. Юрко подумав, що заснув той якось спокійно, й сон його, либонь, був легкий.

Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, — ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення.

Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:

— Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?