Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 28

Отець Леонтій сердито зблиснув очима:

— Бачимо цього прапорщика вперше, — сказав роздратовано. — А ви отак, нічтоже сумняшеся, довіряєте йому одну з найважливіших і найтаємніших справ!

— Його рекомендував Тимченко! Ви берете на себе відповідальність, Іване Івановичу?

— Звичайно.

— Ну от, бачите…

— Згоден, і все ж…

— Розумію і вас, отче, та ми з Длугопольським вирішили… — Грунтенко нахилився до вуха священика й зашепотів, не звертаючи уваги на Тимченка.

Зморшки на обличчі отця Леонтія розгладилися.

— Ну, якщо вже так… — сказав задоволено. — Вибачте нам, Іване Івановичу, та в нашому ділі бувають таємниці…

— А-а… — Ображено махнув рукою той. — Може, ви й маєте рацію. Але, врахуйте, скоро я зможу повідомляти загін про маневри бердичівського кавполку.

— Ви? — Витріщив очі Грунтенко.

Тимченко посуворішав.

— Моя дочка Фрося виходить заміж за Вариводу. Чули про такого?

— Комполку? У Бердичеві? Чудово!

— Кому чудово, а кому й не дуже. Дівка втратила голову… Якби хоч з розрахунку, а то справді кохання.

— Наче ви у молодості не закохувалися.

— Мені батько показав дівку й сказав: ото твоя наречена. Я і досі не шкодую…

— Мудрий був чоловік, але й дочка ваша не дурніша. А вам у цій ситуації слід би повестися з розумом.

— Масте рацію, проте нічого не можу з собою зробити. Одча згадка про цього червоного…

— Ненавидите? — Задоволено примружився Грунтенко. — Це гарно, добродію, та з ненавистю в наші часи слід коптися. Слід бути мудрим і вертким, як змій, тільки тоді ми виграємо. А кохання, самі знаєте, перегорить, ось тоді ви й надолужите своє. До речі, червоний полковник знає про ваті стосунки з Гольдройзом?

— Фрося, хоч і закохана, та розумна. Вона вимагає, аби я вийшов з товариства.

— І правильно вимагає.

— Хочете сказати?..

— Здається, Іване Івановичу, в Бердичеві ви почали з рядового заготівельника райфілії?..

— От що, — відповів Тимченко, — ви, шановний, хоч і масте різні там закордонні полотнянки та мандати, у моє життя не пхайтеся. Зараз скажете, щоб я сидів тихо, шпигував за зятем. І полишив свої справи! Не вийде! — помахав пальцем мало не перед носом у Грунтенка. — Погано ви знаєте Тимченка.

— Але ми могли б платити за інформацію… До того ж, золотом.

— І так заплатите, — відрубав Іван Іванович. — Нікуди не дінетесь. А в мої справи носа не суньте, бо таких, як оце ви…

Очі в Грунтенка люто зблиснули.

— Натякаєте, що купували й купуватимете?

— А чому б і ні? Знаєте, для чого існує армія? Щоб охороняти й захищати наші інтереси. Якщо не чули, почитайте більшовицькі газети. Вони про це пишуть відкрито.

— Поки що саме ми збираємось вам платити…

— Бо існуєте за рахунок експропріацій, а точніше… — Тимченко не договорив.

— Хочете сказати, грабунків?

— Слова… — Покривився Іван Іванович. — Суть не в словах. Хоча вміло сказане слово іноді важить більше, ніж ваш наліт на село. До речі, треба бути гнучкішими. Загін Таргана, добродію, це ж банда, яка грабувала, що потрапить під руки. Ви знаєте, що про вас говорять у селах? Не можна так, шановний. Селяни ж підуть проти вас.

— Однак, сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми з Длугопольським сіли за стіл переговорів з головами сільрад?

— Ні, не хочу. Вони — наші вороги, а з ворогами розмова одна. Але у всьому повинен бути порядок. Треба створити суди. Назвіть їх, добродію, трибуналами чи народними засіданнями — карати слід іменем народу, не бешкетувати, дівок по кутках не псувати, чи не так, отче? — озирнувся на священика.

Отець Леонтій підвів стиснутого й справді вражаючого кулака, прогудів басом, підробляючись під диякона:

— Господі Іісусе Христе, ти спас вора на кресте. Тебе предстоіт другое горе: спасті крест на воре! Отакої, — додав. — Панькатися з червоними?.. Навіть бог зараз не хоче милосердя.

— І ви туди ж… — презирливо закопилив губи Іван Іванович. — Ви, людський пастир! Зрозумійте ж, панове: поки що маємо загравати з людьми, обіцяти все, що завгодно. Візьмемо владу — погомонимо по-іншому. Ось тоді, вельмишановний Володимире Антоновичу, і знадобиться тверда рука військових, аби загнуздати цей народ. Тоді й покараєте, кого захочете.

— Карателем ніколи не був і не буду! — спалахнув Грунтенко.

— А хто ви зараз? — На Тимченкових вустах з’явилася іронічна посмішка. — Чого цуратися цього слова? Навіть більшовики свою Чеку називають каральним мечем революції.

— От і домовилися, панове! — безапеляційно заявив отець Леонтій. — Здається, з усіх питань. Щиро радий, що все так владналося. А тепер кличте прапорщика, бо трапеза в господарів готова… — втягнув ніздрями повітря. — І, здається, смачна трапеза, смаженим поросям пахне. А під порося… — Потер руки.

— Увільніть, — заперечив Грунтенко, — на мене прошу не зважати. Не ображайтеся, панове, та не п’ю. І взагалі, про отаманські пиятики і так багато гомонять, а, ви самі казали, треба міняти тактику.

— Вольному воля… — махнув рукою отець Леонтій. — Ми з добродієм Тимченком ще не отамани, й нам за успіх справи по чарці не завадить. — Розчинив двері й погукав: — Прапорщику Вовк, прошу до нашого гурту!

13

Був день зарплати, і Олег Данилович вирішив пошикувати: купив у кондитерській на Хрещатику півдюжини тістечок із справжнім кремом, зробленим, як запевняла реклама, за дореволюційними рецептами. Продавець У кондитерській посміхнувся Яновському сонячно й висловив надію, що той стане постійним покупцем. Таких тістечок, запевнив, нема у всьому Києві, і до революції по них приїжджав лакей самої імператриці Марії Федорівни.

Олег Данилович не дуже повірив улесливому непманові, хоча, вирішив, посилання на імператрицю Марію Федорівну надасть тістечкам особливого смаку для тещі. Уявив, як та розчервоніється від щастя, можливо, змінить гнів на милість, і вечірній час пройде без натяків на пролетарські звички, які неминуче з’являються навіть у дворян, котрі порвали зі своїм оточенням.

Сьогодні Наталя не зустрічала Олега Даниловича — влаштувалася викладачкою на курси іноземних мов й поверталася додому лише о дев’ятій вечора. Вона була захоплена своєю роботою, навіть не сподівалася, що стільки людей виявить бажання вивчати французьку та англійську мови.

Серафима Володимирівна, почувши про таке, презирливо скривила губи: це ж треба, робітники й селяни почнуть розмовляти французькою… Нонсенс… Та хіба зможе якийсь Ванько з Деміївки опанувати паризький прононс? Можна припустити: вивчить з гріхом навпіл німецьку, грубу й важку мову ковбасників, але ж легку, сповнену ніжності й напівтонів французьку?.. Ні й ще раз ні! Ця мова — лише для вибраних, випещених, інтелігентних…

Олег Данилович спробував зауважити, що паризькі комунари також розмовляли французькою, але Серафима Володимирівна тільки зміряла його зневажливим поглядом: невже не зрозуміло, російською також розмовляють і вона, вдова людини, близької до колишнього київського генерал-губернатора, і мужик з-під Рязані чп Калуги, але ж то дві зовсім різні мови, й тільки невігласи можуть заперечувати це.

Олег Данилович не заперечував. Та і як можна заперечувати істину: чотириста чи в крайньому разі п’ятсот слів, якими користувалася теща, й справді глибоке й бурхливе словесне море рязанських мужиків…

Втім, Серафима Володимирівна матиме сьогодні насолоду не тільки від тістечок із сумнівною непманівською рекламою, Адже Олег Данилович одержав пропозицію, яка, мабуть, поки що задовольнить тещині амбіції. Пропозицію, сказати прямо, зовсім неочікувану. Навіть тепер, проминувши кам’яних левів, що охороняли якийсь новостворений музей, Олег Данилович здивовано покрутив головою, пригадавши сьогоднішню розмову з Шубравським.

Вранці він регулював мотор вантажівки, котра мала терміново виїхати в Бровари, і йому в потилицю нетерпляче дихав шофер — уже натякнув, що кожна хвилина до рога й сам голова губвиконкому товариш Ян узяв на контроль цей рейс. Олегові Даниловичу хотілося відповісти, що нехай тоді товариш Ян і ремонтує вкрай зношені карбюратори — ця машина, либонь, возила ще боєзапас десь на фронті під Брестом чи Львовом, а карбюратор той же… І взагалі, давно вже час оновлювати автопарк: машини бігають не на бензині, а на ентузіазмі, ну, й трохи завдяки його, Олега Даниловича, інтуїції. Проте скоро й цієї інтуїції буде замало, й тоді…