Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 4

Кирилюк знав про арешт Євгена Степановича — Богдан повідомив їх, — але дальша доля Заремби була невідома. Напевно, гестапівці розстріляли його перед відступом.

Переглядаючи папери, Петро уявляв брудну, забризкану кров’ю кімнату і бороданя, якого катують есесівці. Губи в нього затремтіли, пальці стиснули папір. Генерал розуміюче перезирнувся з Левицьким. Кирилюк не помітив їхніх поглядів. Він уже опанував себе і взявся за доповідну Сливинського.

Гестапівський агент детально описував, як він запідозрив дівчину, що відвідувала парадне на вулиці Ратушній, і в результаті натрапив на схованку; Він повідомляв прикмети дівчини, і Петро зрозумів — агент не позбавлений спостережливості: навіть хода і звичка Катрусі розмахувати правою рукою були підмічені напрочуд точно. Але з самої доповідної і поміток на ній Кирилюк зрозумів: гестапо втратило слід дівчини (він добре знав — чому) і схопило лише Євгена Степановича.

— Все ясно? — запитав генерал і, не чекаючи відповіді, продовжував: — Підсумуємо. Гестапо не знало ні прізвища, ні місця роботи, ні адреси Катрі Стефанишиної. Лише прикмети. Отже, з цього боку позиції Карла Кремера бездоганні і його від’їзд був передчасний.

Петро засовався на стільці. Роговцев глянув на нього:

— Я кажу передчасний, оцінюючи ситуацію з точки зору сьогоднішнього дня, і ні в чому не звинувачую вас. Тоді ваше рішення було правильним. Тепер, щоправда, воно створює додаткові труднощі — маю на увазі раптове зникнення Карла Кремера. Тут наше вразливе місце…

— Майже всі німецькі комерсанти на той час уже виїхали до фатерлянду, — заперечив Кирилюк.

— Але ви перед від’їздом могли хоча б попрощатися з губернатором. Принаймні з його дружиною. Здається, вона добре ставилася до вас?

— Так.

— Доведеться розробити вмотивовану версію, — втрутився підполковник.

— Розраховую на вас, Іване Олексійовичу, та зважте — у нас нема часу. — Генерал відсунувся від столу, підхопив милицю і в два кроки спритно подолав відстань до сейфа. Витяг карту, розклав на столі. — Агентурна розвідка донесла, що ось тут, недалеко від Дрездена, знаходиться підземний завод синтетичного пального. Один з найбільших у гітлерівців. Цей завод — також ваше завдання, Кирилюк. Якщо нам удасться висадити його в повітря, ми зробимо дуже й дуже велику справу. Важко навіть уявити її наслідки. Фашистські літаки й механізовані частини задихаються без пального, а ми зменшимо і так уже доведений до мізеру ліміт. Треба розвідати систему охорони заводу, підступи до нього, транспортні артерії, а втім, ви одержите детальні інструкції. Там є наші люди, але вони ніяк не можуть проникнути на завод. Ви повинні допомогти їм. Ну, і фон Вайганг. Тут ми вас не обмежуватимемо часом. Дійте на власний розсуд. До речі, ваш старий знайомий Рудольф Рехан продовжує перебувати при особі групенфюрера. Він у нас на гачку, та й гроші ви матимете — гадаю, через нього зможете добути деякі відомості. Платіть йому щедро, марок у нас досхочу, та будьте обережні — ця сволота завжди може підставити ніжку.

Роговцев бережно склав карту.

— На детальну розробку операції п’ять днів вистачить? — звернувся до Левицького.

— Сподіваюсь, так.

— Не заперечуватиму, якщо ви скоротите строки, — зайняв своє місце генерал. — Знаєте, скільки пального виготовляється щодня на тому заводі? Ешелон цистерн. Підрахуйте кількість танків, які зможуть заправитись цим бензином…

Підполковник підвівся.

— Дозвольте йти, товаришу генерал?

Роговцев перегнувся через стіл, потиснув Левицькому і Петрові руки.

— Ідіть. Тільки прошу вас, Іване Олексійовичу, — мовив на прощання, — не вважати мого побажання відносно скорочення строків за наказ. Ні — то ні, ніхто вас у три вирви не жене: все треба добре продумати і вивірити. Зрештою, я покладаюсь на вас. Про хід підготовки прошу доповідати щовечора…

Дивлячись на дбайливо оброблені клаптики полів обабіч автостради, на побілені і розцяцьковані кілометрові стовпи, червоні черепичні дахи селищ, що виглядали з-за дерев, Петро раптом усвідомив, що ця розмова з генералом Роговцевим видається йому давньою-предавньою, ніби відбулася вона не на минулому тижні, а хто його зна коли — може, місяць, а може, й півроку тому…

Воістину незбагненні закони сприйняття часу людиною. Іноді минають роки, а якась зустріч чи розмова стоїть перед очима, як учорашня, таж, що відбулася годину тому, вже встигла вивітритись з пам’яті. Кирилюк виразно пам’ятав кожну деталь бесіди в кабінеті генерала, міг відтворити навіть інтонації Роговцева. Але дивне відчуття того, що вона відбулась бозна-коли, не полишало його. Може, тому, що весь час перед очима стояло останнє побачення з Катрусею.

Левицький відпустив його лише на дві години, і трапилось так, що Петро не зміг своєчасно попередити Катрусю. Він подзвонив у шпиталь, але там відповіли, що лікар Стефанишина сьогодні не працює. Відчувши, як обірвалося серце, Кирилюк набрав номер телефону гуртожитку. Невже не доведеться побачитись? Лише почувши Катрусин голос, трохи заспокоївся.

Видно, дівчині передалося хвилювання Петра, бо дозволила приїхати до себе. Вона жила в кімнаті з літньою жінкою-лікарем і, цінуючи її спокій, ніколи не запрошувала Петра до гуртожитку. Правда, попередила, що якраз прибирає помешкання — аби хлопець не дивувався і вибачив її. Та він уже не слухав. Збіг, стрибаючи через сходинки, на вулицю, де на нього вже чекала викликана підполковником “емка”, і за чверть години так само стрибав через сходинки, піднімаючись на четвертий поверх гуртожитку.

На його обережний стукіт ніхто не відповів. Петро легенько потяг на себе двері.

Катруся стояла на підвіконні і розвішувала фіранки. Звелась навшпиньки, намагаючись дотягтися до високо забитого цвяха. В усій її постаті було стільки грації, що Петро застиг, боячись ворухнутися, аби не сполохати дівчину.

Навкісні промені осіннього сонця зазирали в кімнату, виблискували на віконному склі, і ці грайливі сонячні зайчики дивно контрастували з темним силуетом Катрусі. Секунда та здалася Петрові довгою-предовгою — наче дівчина закам’яніла навшпиньках: тоненька, зі стрімким пагінням грудей. Ледь-ледь ворушився легкий ситець сукні — вітер бавився, підкреслюючи і без того чудові лінії дівочого тіла.

Катруся зачепила нарешті фіранку. Мабуть, протяг підказав їй, що хтось відчинив двері, — озирнулася. Побачивши Петра, кинула фіранку і стрибнула на підлогу.

Кирилюк продовжував стояти, спершись на одвірок. Чомусь йому здалося, що потрапив у казку, і ця дівчина, простоволоса, у ситцевій сукенці,— дивне створіння потойбічних сил.

— Причини двері! Протягне ж…

Навіть ці зовсім реальні слова не вивели його з заціпеніння. Машинально причинив двері, обіймав поглядом Катрусю. Ніколи ще не була така близька і бажана.

— У тебе щось трапилось? — почала дівчина, але, зазирнувши Петрові у вічі, все зрозуміла. Підійшла, поклала обидві долоні йому на груди, притиснулася до них щокою. — Вже?

— Так, — нахилився до дівчини Петро.

— Коли?

— Певно, завтра…

Більше Катруся ні про що не розпитувала. Знала — рано чи пізно вони розлучаться. Можливо, надовго. А може, назавжди. Дівчина не тішила себе ілюзіями, але цей день здавався далеким та нереальним. І ось — сталося…

— Я повернусь, Катрунцю, — якомога бадьоріше мовив Петро.

— Звичайно, повернешся, — відірвалась від нього Катруся, намагаючись дивитись весело. Петро зрозумів, чого коштувала їй ця удавана бадьорість, і знову ніжно пригорнув дівчину.

— Чекатимеш на мене? — запитав.

Катруся нічого не відповіла, лише глянула з докором. Гарячою долонею пестила йому щоку, потім пробігла пальцями по його вустах, підборіддю, наче не вірила, що це справді він, і ці зморшки біля губ — його, і прямі густі брови, і круте підборіддя — його… Боялась — відніме руку, і Петра не стане. Але невже таке може бути? Боже мій! Як недоладно все влаштовано на світі!

Петро знав: через півтори години він мусить іти. Півтори години — до смішного мало. Але ж це дев’яносто хвилин, ні — це кілька тисяч секунд, а кожна секунда для нього зараз — як вічність. І все ж вони спливають, ці секунди. Майже фізично відчував, як течуть вони повз нього і Катрусю, сміються, бавляться, показують язика — тисячі маленьких, кумедних, пустотливих секунд. Вони стукають йому в скроні, а може, це просто розбурхалась кров? Стук… стук…