Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 3

Слухав і уявляв собі лікаря, який не погоджувався з Катрусею, неприємною, черствою людиною. Коли сказав про це дівчині, вона весело розсміялась і почала переконувати Петра, що їхній головний лікар — симпатичний і розумний чоловік. Він підтакував їй, але все-таки до кінця не міг позбавитись першого враження.

Особливо любив хвилини, коли Катруся читала листи бід Богдана. Не лише тому, що Богдан був другом Кирилюка і кожна звістка від нього хвилювала й радувала, — бачив, як світиться од щастя Катруся, читаючи аркуші, списані крупним письмом.

Богдан засмучувався тим, що йому не вдалося після звільнення міста піти в армію. Дорошенко, який почав працювати в міськкомі партії, влаштував так, що Богдана рекомендували секретарем міськкому комсомолу, і тепер їхній здоровань цілими днями бігав по місту — організовував молодь на роботи по розчищенню вулиць, створював первинні організації, агітував іти на виробництво, аби скоріше налагодити випуск необхідної фронту продукції. Спочатку Богданові здавалося, що всю цю його бурхливу діяльність не можна порівняти навіть з невеличким боєм. Та скоро, описуючи, як їм удалося налагодити ремонт танків, визнав: і в тилу можна бути корисним.

А місто, де на колишній вулиці Капуцинів, у приміщенні колишнього ювелірного магазину німецького комерсанта Карла Кремера, відкрили робітничу їдальню, справді вже стало далеким тилом: радянські війська підходили до кордонів Німеччини. Мало не кожного вечора Москва розцвічувалась вогнями, салютуючи на честь усе нових і нових перемог.

Під час одного з таких салютів Левицького та Кирилюка викликав генерал.

Він сидів за масивним дубовим столом — сухенький, коротко підстрижений. Величезний стіл робив генерала ще меншим, ніж він був насправді. Здалеку його постать виглядала мало не ляльковою, і Кирилюк піймав себе на думці, що для такої посади можна було б дібрати постать більш солідну. Та йому відразу стало соромно за своє хлоп’яцтво — генерал працював ще з Дзержинським і відзначався не лише розумом, а й безмежною хоробрістю: у дев’ятнадцятому році в одній із сутичок з есерівськими заколотниками він був зрешечений кулями і вижив чудом. Правда, ногу врятувати не вдалося. Протезів тоді не робили, і повернувся Сашко Роговцев із шпиталю на милицях. Кажуть, Дзержинський запитав, де він хотів би тепер працювати, але, побачивши, як сполотнів Сашко, поговорив з ним кілька хвилин і згодився лишити в ЧК.

Він не помилився. Олександр Роговцев став одним з найкращих і найдосвідченіших чекістів. Його шанувало начальство й любили підлеглі. Любили не за потурання та вдаваний лібералізм, яким люблять покрасуватися деякі начальники, — ні, генерал Роговцев бував і суворим, і навіть жорстоким з підлеглими, — а за рівну вдачу, розум, уміння та бажання завжди захистити підлеглого від несправедливих нападок чи, більше того, звинувачень. Кого-кого, а підлеглих генерала Роговцева при бажанні можна було звинуватити в усіх смертельних гріхах. Та й час був такий: і звинувачувати модно, і захищати наче незручно — самому можна накласти головою.

Над Роговцевим не раз збиралися хмари. Та обходилось. Кожного разу перед начальством поставала дилема: кого замість нього? Хто зможе тримати в пам’яті сотні прізвищ, тисячі й тисячі фактів, хто зможе блискавично оцінити ситуацію і знайти єдино вірне рішення? Хто краще од нього знає найсекретніших агентів, методи роботи “Інтелідженс сервіс”, “Абвера”, “Сігуранци” та інших? І генерала Роговцева залишали в спокої.

Генерал глянув спідлоба на Левицького та Кирилюка, махнув рукою, запрошуючи сідати.

— Як справи у старшого лейтенанта? — запитав.

— Просуваються, — ледь поворушив губами Левицький, — думаю, за пару місяців, зважаючи на військові обставини, буде готовий.

— Значить, за два місяці? — перепитав генерал. — А чи не можна прискорити?

Підполковник розвів руками:

— І так темпи неймовірні…

— Шкода, шкода… — наче замислився Роговцев. — І все ж доведеться ставити крапку… Ви не заперечуєте, старший лейтенанте?

Кирилюк з шумом відсунув стілець, підвівся:

— Слухаюсь, товаришу генерал!

— Сидіть, сидіть… — поморщився той. — І взагалі краще б ви забули про це. В нас стройова підготовка — не головне.

Левицький обережно всміхнувся. Йому була відома слабкість генерала: Роговцев любив справжніх підтягнутих військових. Водночас генерал знав, як важливо іноді розвідникові не показувати своєї військової виправки.

— Карл Кремер, — примружився Роговцев, — ніколи не служив в армії. До того ж, здається, він ходить з паличкою і такі, — генерал клацнув пальцями, — фіглі-міглі можуть йому дорого коштувати.

— Але ж з Карлом Кремером покінчено три місяці тому, — почав Кирилюк, — і…

— В тому-то й справа, що не покінчено, — перервав його генерал. — Ювелір Кремер знов повинен з’явитись на обрії. Звичайно, за інших обставин і в іншому місці.

Роговцев дістав з шухляди папку з паперами, погортав їх.

— Ви знаєте, де знаходиться зараз групенфюрер СС фон Вайганг? Але ж звідки вам знати? Так от, колишній губернатор фон Вайганг тепер особливий уповноважений рейхсфюрера СС у Саксонії!

Генерал підвів очі, аби побачити, яке враження справили його слова.

Підполковник сидів, недбало відкинувшись на спинку стільця, неначе ніщо в світі його не цікавило — тим більше якийсь групенфюрер СС. Лише по тому, як постукував пальцями по столу і дивився на генерала, зсунувши брови, можна було визначити: повідомлення глибоко схвилювало Його. Кирилюк ще нічого не втямив. Широко розплющеними очима дивився то на генерала, то на підполковника.

— Дозвольте? — насмілився він нарешті порушити мовчанку. — Ви маєте на увазі колишнього губернатора дистрикту, мого, так би мовити, опікуна й покровителя?

Роговцев кивнув. Петро більше не ставив запитань, знаючи, як цінується тут стриманість.

Генерал сам скаже все, що треба сказати. Справді, ще раз переглянувши папери, Роговцев задоволено гмикнув і почав:

— Фон Вайганг одержав від Гіммлера, певно, першочергове завдання. Які є підстави робити такий висновок? По-перше, наші агенти повідомляють: резиденція групенфюрера нагадує не звичайний особняк високопоставленого гітлерівського чиновника, а якусь засекречену установу. Посилена есесівська охорона., підозріло часті візити офіцерів СС та співробітників СД, постійні контакти з засекреченими науковими інститутами та представниками великих фірм, що виготовляють зброю. Вже одне це багато важить. На жаль, нам не вдалося зачепитися за жодну нитку, яка вела б у цю віллу. Ви, певно, зрозуміли, що до чого?..

Кирилюк подивився просто у вічі генералові.

— Я готовий, — тільки й мовив.

Левицький не змінив пози, лише пальці частіше забігали по столу.

— Я впевнений, Олександре Яковичу, — почав, — що ви продумали все до дрібниць, та вимушений нагадати обставини, за яких Кирилюк кинув свій ювелірний магазин і подався до партизанського загону. Гестапо натрапило на слід схованки, котрою користувались підпільники для передачі Кирилюкові своїх повідомлень. Де гарантія, що служба СД не дізналась, хто насправді крився за особою Карла Кремера? В такому разі… — підполковник не закінчив і лише знизав плечима.

Генерал слідкував за ним з цікавістю. Витяг з папки кілька папірців, подав Левицькому.

— Ознайомтеся-но, Іване Олексійовичу!

Підполковник читав, тримаючи аркуші у витягнутій руці, — хизувався своєю далекозорістю.

— О-о!.. — мовив мало не урочисто. — Це зовсім міняє справу.

— Ознайомте старшого лейтенанта, — наказав Роговцев. — Ці папери знайшли наші хлопці в канцелярії шефа гестапо штандартенфюрера СС Отто Менцеля. Гестапівці тікали так, що не встигли знищити свій архів.

Левицький підсунув аркуші до Петра. Це була доповідна таємного агента гестапо Модеста Сливинського, котрий діяв під прізвиськом “Референт”, про те, як він натрапив на партизанську схованку, а також протоколи допиту заарештованого Євгена Степановича Заремби. Щоправда, протоколами їх можна було назвати лише умовно, оскільки всі запитання лишалися без відповіді.