Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 31

І відразу: “Стій! Стрілятиму!..”

Пригнувшись, Ульман побіг, обминаючи високі кущі й продряпуючись крізь зарості, які сягали йому до пояса. Навздогін вдарили автоматною чергою.

“Стій!” — І гупання важких чобіт.

Ульман вильнув убік — тепер треба завести їх якомога далі. Знову автоматна черга — кулі посипались у кущі. Ульман упав, боляче вдарившись, та відразу підвівся й побіг далі. А гупання чобіт все ближче, й знову кулі співають над головою.

Господи, в нього вже нема сил, і серце зараз вирветься з грудей…

І все ж Ульман біг та біг, а за ним, стріляючи й лаючись, гналися двоє есесівців. Вони збігли у видолинок, і Фрідріх з останніх сил почав видряпуватись на протилежний крутий схил… Тепер постать Ульмана різко виділялася на тлі зоряного неба. Один з солдати на мент зупинився, прицілився, послав довгу чергу

Ульман відчув: щось ударило в спину. Відразу зробилося легше, ноги заплелися, і він упав. Не треба більше бігти — серце вже не хоче вирватися з грудей і дихати не так важко. Ось тільки біль під лопаткою, та й він минає, солодка млість розливається по тілу. І небо — все у великих, яскравих зорях. Тепер він не поспішатиме і може досхочу намилуватись зоряним небом. Але чому воно падає на нього? І все ж добре — зоряне небо і чисте морозне повітря, таке чисте, що вмирати не хочеться.

Невже він бачить зорі востаннє?

Ульман ще встиг почути важкі кроки есесівців зовсім поруч. Отже, Гібіш пройшов. Старий усміхнувся — так і лежав з ясною усмішкою на біліючому обличчі.

А Гібіш біг вузькою стежкою, схлипував і біг, і автоматні черги все віддалялися від нього. Ось довга-довга черга — і тиша. Гібіш зупинився, обернувся й завмер, прислухаючись. Зараз постріли для нього прозвучали б найліпшою музикою. Але тиша, лише вітер шурхотить у кущах сухим листям.

Гібіш випнув шию. Ні — тиша. Стяг капелюха, постояв ще трохи і рушив, згорбившись. Ішов, ні про що не думаючи, бо знав — треба йти…

Вєтров, почувши постріли, насторожився. Лежав біля виходу з печери, готовий різонути з автомата по чорних кущах. Постріли віддалялись і нарешті припинилися. Лише тепер Вєтров подумав: напевно, Ульман і Гібіш наразились на патруль. Невже загинули?

На своєму віку Юрій бачив багато смертей. Вмирали друзі і зовсім незнайомі люди. Вмирали товариші, з якими спав під одною шинелею. Загинув командир, що в сорок першому виводив їх з оточення. Йому було лише двадцять два, він дуже хотів жити і не вірив, що вмирає. Лежав, поклавши голову на коліна Вєтрову, і дивився кудись в далечінь осмисленим, сумним поглядом. Зітхнув, заплющив очі. Вмер, наче заснув, тихо й спокійно. Добра, легка смерть, та вона вразила Вєтрова більше, ніж агонії — з прокльонами, криками і піною на губах.

Тепер, почувши постріли, Юрій уявив дві постаті в кущах — двоє старих і сивих лежать, припавши до мерзлої землі, а над ними перемовляються солдати з автоматами. Вчора вони могли разом сидіти в пивній, а в трамваї солдат пробачився б, штовхнувши таку ж літню людину, як та, що лежить під кущем. Тепер він байдуже пхає носком чобота холонуче тіло, дістає цигарки.

Хтось зашурхотів у кущах. Вєтров від несподіванки здригнувся, перекинув на ліву руку автомат. Припав до землі, пильно вдивляючись у зарості.

Самотня постать обережно просувалася до печери.

— Хто? — навів автомат Вєтров.

— Ви, Вєтров? — спитали замість відповіді.

— Так.

— Я — Гібіш. Ульман залишився там…

Юрій підвівся, пропускаючи старого до печери. При тьмяному світлі ліхтаря вразила мертвотна синява шкіри Гібіша, загострені риси його обличчя.

— Фрідріх Ульман залишився там… — повторив старий, невизначено махнувши рукою.

— Стріляли по вас? — запитав Вєтров.

— Вони кинулися йому навздогін і стріляли з автоматів…

— Хто — вони? — перепитав Вєтров, хоча зрозумів уже все.

— Есесівці, — ледь помітно поворушив губами старий. — Ми наразились на есесівців…

— Води! — покликав одного з хлопців Вєтров. Той поспіхом передав фляжку.

Руки Гібіша тремтіли і зуби цокотіли об флягу.

— Швидше! — мовив, утоливши спрагу. — Треба швидше йти під землю…

Коротко розповів про все, що сталося.

— Тепер вони шукатимуть вас, — роздумливо протяг Вєтров. — Викличуть собак і швидко будуть тут.

— Ха-ха!.. — зареготав хлопець років вісімнадцяти. Присунувся до Гібіша і дивився на нього цікавими очима. — Я не бачив гестапівців, котрі б насмілилися сунути носа під землю!

— Ти, Василько, ще багато чого не бачив, — розсердився Вєтров. — Якщо вони й не підуть за нами, то влаштують тут засідку.

— А ми тим часом, — вигукнув Василько, — закладемо вибухівку, і капець їхньому заводу!

— З-під землі іншого виходу нема? — обернувся Вєтров до Гібіша.

Той стенув плечима:

— Лише цей…

— Я хочу, — продовжував Вєтров вагомо, — аби всі знали: ми можемо повернутись лише до цієї печери. Зараз ще є шанси врятуватись. Коли вертатимемось, не матимемо жодного. Прошу всіх зважити на це.

— Пан Юрій хоче образити нас? — невдоволено пробуркотів чоловік, що сидів, спершись спиною на земляну стіну. — Чи, може, пан завагався сам? Ми з Юзефом, — кивнув на, товариша, який стояв поруч, — вирішили все давно!

— Ви? — різко повернувся Вєтров до Гібіша.

— Ульман загинув для того, щоб я провів вас.

— Тоді, — обвів усіх поглядом Вєтров, — не втрачатимемо часу. — Одною рукою підняв п’ятдесятикілограмовий рюкзак, закинув на плечі. — Рушили!

Гібіш ішов попереду, освітлюючи шлях потужним електричним ліхтарем. Через кілька десятків метрів хід звузився — в цьому місці штрек перетинала решітка з товстих, у палець, сталевих прутів. Гібіш з Ульманом трудились мало не всю ніч, поки перепиляли і відігнули їх так, аби можна було пролізти. Довелось трохи затриматися, щоб протиснути крізь вузький отвір рюкзаки. Далі штрек знову розширювався — ішли не згинаючись.

Василько, якого не охолодили ні перспектива смертельного бою з есесівцями, ні мокрі стіни і затхле повітря, пожартував:

— Як на кого, а мені все це нагадує звичайнісіньку екскурсію з благородною туристичною метою: відкрити двійко якихось паршивих сталактитів…

— Замовч! — буркнув Юзеф.

— Чого ж, — раптом підтримав хлопчака Вєтров, — нехай помеле язиком…

Другий поляк, пан Свідрак, — чоловік років під сорок, — здивовано озирнувся на командира: Вєтров завжди перший обривав балакучого Василька. Юрій підморгнув, і Свідрак зрозумів його — Василькова балаканина хоча б трохи відвертала і його самого, і Юзефа від похмурих думок.

— У нас у Сілезії, — вирішив підтримати розпочату хлопцем легку розмову, — є штреки, де можна лише повзти. У мене був знайомий шахтар з Катовіц, то він, прошам панства, розповідав…

Ніхто так і не дізнався, що розповідав пану Тадеушу знайомий шахтар, бо Гібіш зробив знак зупинитися біля невеличкого отвору в стінці штреку. Цей отвір на висоті грудей середньої на зріст людини раніше був завалений. Гібіш разом з Ульманом розчистили його.

— Далі, — махнув рукою старий, — фашисти перекрили штрек бетонними плитами. Вони вивчили всі підходи до заводу і врахували небезпеку. Раніше хотіли просто підірвати штрек, та інженери заперечували — завод був майже збудований, а від вибухів порода могла просісти й завалити підземні галереї. Ми підемо сюди, — вказав на отвір.

Василько, який стояв найближче до старого, покрутив носом, критично оглядаючи діру півметрового діаметра.

— Це ж собачий просмик, — мовив. — Чи далеко він тягнеться?

— Метрів тридцять. Далі буде легше — починається підземна печера.

— Я перший! — Юзеф рішуче скинув рюкзак з плечей.

— Чому ти? — образився Василько. — Я ж не гірший від тебе…

— Першим полізе Свідрак, — розпорядився Вєтров. — Він дужчий за нас, а хід, можливо, доведеться розчищати.

Пан Тадеуш прив’язав до лямки рюкзака вірьовку — аби не заважав вільно рухатись — потяг його за собою. Проповзав два — три метри і обережно підтягував рюкзак — не мотлох же якийсь, а вибухівка. За ним, сопучи, слідкував Василько; далі повзли Гібіш та Юзеф, останнім, як і раніше, був Вєтров.