Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 24

— Фон Вайганг твій родич? — запитала дівчина. — Це він чи фрау Ірма протегують тобі?

В її тоні Карл вловив непідробну цікавість. Значить, заради відповіді на це та наступні запитання і влаштовано весь цей спектакль. Він майже точно знав, про що зараз розпитуватиме його Еммі, і не помилився. Дівчина ліниво потяглася і мовила байдуже:

— Тобі пофартило. Підтримка такої особи, як групенфюрер, — велика справа. — Секунду помовчала, раптом додала: — Навряд чи він робить це безкорисливо… Хоча, — запитала кокетливо, — може, ти подобаєшся фрау Ірмі?

Ось у чому діло! Шрікель розуміє: фон Вайганг не поселив би в своєму будинку людину без якогось наміру. Та гауптштурмфюрер хоче знати — якого. Що ж, є на диво переконлива версія.

Карл зареготав.

— За кого ти маєш мене, дитинко? Фрау Ірма — не для мене… Їй би скинути років п’ятнадцять… А ти хитра, — насварився пальцем, — та все одно, я нічого тобі не скажу. Хочеш дізнатися про наші справи з групенфюрером, адже так?

— Дурненький, іди сюди, — кивнула йому Еммі. Карл плюхнувся на тахту поруч з нею. Знову насварився пальцем.

— І нічого я тобі не скажу…

— Не хочеш, не треба, — притулилась до Кремера дівчина, — мене це зовсім не обходить. Хоча я не вірю, щоб фон Вайганг отак просто симпатизував тобі…

— А хто сказав, що просто так? Групенфюрер у мене ось де! — Кремер хвалькувато підніс кулак.

— Ну!.. — недовірливо підняла брови Еммі. — Ніколи не повірю…

— Точно! — вигукнув Карл. — Але це секрет…

Дівчина блиснула очима. “Потрапила рибка на гачок”, — торжествував Кремер. Присунувся до Еммі, прошепотів їй на вухо:

— Групенфюрер залежить од мене. У нас ділові стосунки і…

— Е-е… — махнула рукою дівчина, — це неправда.

— Їй-богу, — поклявся Кремер. — Він вважає, що брильянти та інші коштовності — краще, ніж акції.

— Мені так хотілося б мати перстень з діамантом. — Еммі зазирнула Карлові у вічі, і він зрозумів: дівчина повірила.

Але чи повірить Шрікель? Зрештою, Карл зробив усе, що міг. Лишалося тільки дограти роль. Що б на його місці зробив справжній Кремер?

Карл поморщився, але пообіцяв:

— Буде тобі перстень, мила…

Потягся, щоб обійняти дівчину.

— Чекай, я зараз…

Еммі легко відштовхнула Карла, зіскочила з тахти. Кремер промимрив щось невиразне, ткнувся обличчям у подушку, заплющив очі й удав, що відразу заснув. Чув шелестіння сукні, потім Еммі клацнула вимикачем, сіла на тахту, погладила його по щоці. Карл не поворухнувся, а коли дівчина притулилася до нього, невдоволено пробуркотів щось невиразне й повернувся обличчям до стіни.

Знову клацнув вимикач.

— П’яна свиня!.. — вилаялась Еммі. Зашелестіла сукня, грюкнули двері.

Карл посовався на тахті, зручніше вмощуючись, і скоро заснув.

Вранці його розбудив Шрікель. Карл заблимав, огледівся довкола і спитав:

— Де я?

— У нас в гостях… — засміявся Шрікель.

— Голова болить… — поскаржився Кремер. — У вас нема таблетки?

— Чи не краще?.. — гауптштурмфюрер потягся до пляшки з вином.

Карл з огидою скривився.

— Не можу навіть дивитись, — признався. — Дайте таблетку.

Шрікель вийшов. Карл уважно оглянув себе. Все, як треба: штани пом’яті, краватка розв’язалася, піджак валяється на підлозі. Почувши кроки гауптштурмфюрера, згорбився, спершись на долоні.

— Ну й вигляд у вас! — посміхнувся Шрікель.

— Нічого не пам’ятаю, — промимрив Карл. — Напився, як свиня.

— Пусте. Усі вчора перебрали.

— Я не бешкетував?

— Навпаки, були дуже ввічливим кавалером, і фройляйн Еммі просила…

— Стривайте, — перебив його Карл, — здається, я почав залицятися до неї?

Гауптштурмфюрер зміряв його пильним поглядом:

— Чомусь вона розгнівалась… Що трапилося?

Кремер провів долонею по чолу.

— Нічого не пам’ятаю, — відповів. — Повне провалля в пам’яті. Можливо, я дозволив собі зайве…

— Не страшно, — зневажливо махнув рукою гауптштурмфюрер. — Компанія інтимна й дівчатка без претензій. Плюньте.

Карл побачив: Шрікель тримається з ним зовсім по-іншому. Уже поінформований. Ось вона — влада грошей. Варто було гауптштурмфюреру дізнатися, що Карл займається крупними грошовими операціями, — і зовсім інше ставлення.

— Хочете подивитися на шедеври мистецтва? — запропонував Шрікель.

Кремер вагався лише півсекунди. Безнадійно махнув рукою.

— Мені глибоко гидкі зараз усі шедеври світу, — мовив плаксивим голосом. — Іншим разом.

— Тепер я вірю: ви справді нахлющились, — гауптштурмфюрер зареготав.

Повертаючись додому, Карл мало не стрибав од радості. Готуючи яму для Кремера, Шрікель сам потрапив до неї. Залишалося з’ясувати, чи брехав він, говорячи про евакуацію творів мистецтва. Ясно лише одне: ні він, ні Мюллер, ні той Дузеншен — есесівець з обличчям убивці — не розуміються на живопису. Правда, вони можуть займатись виключно організаційними справами. Недарма ж Шрікель пропонував Карлові подивитися на якісь шедеври — отже, картини є…

Кремер враз зупинився. А якщо картини — лише димова завіса?.. Відвертість Шрікеля, підозріла. Гауптштурмфюреру дуже хотілося, аби Карл повірив йому, — навіть запрошував подивитись на шедеври. В усякому разі слід робити вигляд, що він не сумнівається в щирості Шрікеля.

День минув у чеканні. Карл нікуди не виходив із своєї кімнати, валявся на канапі, удаючи хворого. Від обіду відмовився. Здогадувався: Шрікель цікавитиметься ним, і робив усе, щоб у гауптштурмфюрера не виникло жодних сумнівів.

Біля п’ятої Кремер вислизнув на вулицю. Не пішов до зупинки автобуса, а побродив гаєм, що починався за віллою Вайганга. Трохи підмерзло. Опале листя шурхотіло під ногами, на калюжах дзвеніли тонкі крижинки. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, Карл зупинив автобус уже за зупинкою: від сьогоднішньої зустрічі з Ульманом залежало надто багато, а береженого і бог береже…

Не встиг ще Кремер заховатися в закапелку, як почув кроки на сходах. Ульман, ідучи, спирався на слизьку цегляну стіну. Старий вивчив цей хід так, що не потребував світла: вісім сходинок, п’ята й сьома розбиті. Поворот, і ще десять. Купа битої цегли, вузька щілина замість проходу, ще чотири сходинки… Не здригнувся, коли Карл освітив його ліхтариком. Упевнившись, що перед ним Кремер, мовив пошепки:

— Можу порадувати вас… Ми висадимо в повітря цю бензинову крамарку… Але треба до біса вибухівки…

Карл знітився. Він не тільки не мав жодного грама вибухівки, але й не знав, коли вона буде і чи буде взагалі. А Ульман чекав прямої і точної відповіді.

— Вибухівка буде, — відповів. — Але ви самі розумієте, що роздобути її не так уже й просто. Доведеться трохи зачекати.

— Зачекаємо, — погодився старий. Він розповів Кремерові, як разом з штейгером Людвігом Гібішем через напівзавалений вентиляційний штрек і підземну печеру вийшов під галереї заводу. Встановити це було не дуже важко: зверху, крізь триметрову товщу землі, долинали глухі звуки, які підтверджували розрахунки Гібіша.

Найскладнішим, на думку Ульмана, було доставити вибухівку до печери, адже відразу за дорогою починалася заборонена зона…

Карл і радів, слухаючи Ульмана, і кусав пальці од роздратування. Півжиття за вибухівку! І треба ж, аби саме тепер провалилася Марлена Пельц!

Ульман поспішав на нічну зміну, і вони швидко розійшлися. Карл домовився, що старий час від часу дзвонитиме йому: зустрінуться, коли буде вибухівка.

Народу на виставі було небагато — півпартера. Це вразило Кремера: згадав натовп на площі перед Великим театром, благальні погляди — чи нема зайвого квитка? — згадав Катрусю, як сидить вона в темній простенькій сукенці, спершись на бар’єр третього ярусу, і під серцем занило, захотілося хоч на мить потрапити туди, побачити Катрусину усмішку, почути, як скаже вона, кумедно вимовляючи слова: “Я страшенно цікава, що то за опера “Борис Годунов”. Дай боже, абисьмо живі були, Петрику, переслухаємо всі опери”.