Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 21

Тоді тут, за півкілометра, була шахта. Іноді, коли набридали ігри, вони сиділи на горбку й дивилися, як машина-підойма випльовує пару, як крутяться зверху колеса, намотуючи троси, як пихкають паровози, що котять потяги з вугіллям.

Від подвір’я шахти залишилися тільки купи порослої травицею цегли, рейки давно зняли, і тільки старожителі могли відрізнити колишній залізничний насип від звичайних нерівностей тутешнього ландшафту.

З-за шипшинових кущів почулося сопіння: хтось видирався крутим схилом. Фрідріх визирнув із своєї схованки, тихенько свиснув. Гібіш вилаявся:

— Бісове місце!

Ліг горілиць, підмостивши під голову теку. Відпочивши, запитав:

— Харчів узяв з собою?

Ульман поплескав долонею по мішку.

— Маю трохи…

— А лопата?

— Все, як домовились! — розсердився Фрідріх. — Чого прискіпався?

— Бо йдемо під землю, — рівним тоном відповів Гібіш, — і невідомо, що на нас там чекає…

Ульман закинув за плечі мішок.

— Рушили?

Штейгер ішов попереду. Пробиралися між кущами обережно, зігнувшись. Починалася заборонена зона, і можна було випадково наштовхнутись на есесівський патруль.

— Отам, за горбком, — вказав рукою Гібіш. Зупинився, витер піт з чола. — Відпочинемо.

Попереду стриміли вершини, голі, з рідкими соснами. Порізана байраками нерівна місцевість переходила в плоскогір’я. Праворуч, унизу, проглядалася асфальтова стрічка шосе.

Вони обійшли пагорб. Гібіш постояв, озираючись, і поліз у хащі ожини. Ульман, затуливши обличчя від колючих стеблин, продирався слідом. За хащами починалася галявина. Збоку, між низькими деревцями, — піщаний схил з ледь помітним отвором печери. Гібіш заліз туди, поманив Ульмана. Печера лише зовні здавалася маленькою: хід розширювався і зникав у темряві. Повіяло вогкістю, повітря було густе, й дихалося важко.

Гібіш поклав теку на сухий пісок біля виходу.

— Тут ми в цілковитій безпеці, — мовив і ліг просто на землю. — Перекусимо, відпочинемо і в дорогу…

Фрідріх розв’язав мішок, видобув хліб, маргарин та повидло. Приготував бутерброди. Гібіш дістав дві пляшки пива. їли мовчки, не поспішаючи. Допивши пиво, Гібіш поставив пляшки на видноті.

— Аби не забути, — пояснив. — Не тягти ж їх з собою у шахту.

Він сидів так, що світло падало на лівий бік обличчя. Ульман бачив лише одне око, волохату брову, щоку, зриту зморшками, вухо, з якого стирчали сиві і, певно, жорсткі волосини. Гібішеві вже сімдесят, а виглядає не дуже старим. Дивно: половину життя провів під землею.

Запитав:

— Людвігу, і що в тебе за секрет? Виглядаєш, як молодий…

Штейгер задоволено почухав потилицю.

— Дивись, усі помічають. Навіть молодиці задивляються. А що? — невесело пожартував. — Молодих зараз обмаль, то й ми з тобою, хоч і підтоптані, але ж чоловіки…

Ульман дістав сигарету, хотів уже переполовинити її, та передумав: все одно — остання перед дорогою; під землею палити не можна, і він має повне право викурити всю сигарету.

— Чоловіки, кажеш, — підхопив останні слова Гібіша. — А чи буває в тебе, Людвігу, таке відчуття, що ти взагалі не людина? Що все навколо існує само по собі, а ти лише жуєш, як худоба, йдеш, куди женуть… Що худоба в кращому, ніж ти, становищі: реве і хвицається іноді, а ти й мукнути не смієш…

— Буває і в мене, — погодився Гібіш, — та я жену такі думки. Адже недовго залишилося, Фрідріху, розумієш — недовго. Я зранку виходжу з селища та йду в ліс або в поле. Простуєш, навколо анікогісінько — й жити хочеться, ой, як хочеться! Як уявиш собі, що скоро кінець коричневим, — співаєш. Десять років собаці під хвіст пішло, розумієш, десять років, — дай боже ще стільки прожити! І думаю: невже я, старий дурень, не побачу такого життя, про яке мріяв, за котре ми з тобою, Фрідріху, всі сили віддали? Ні, думаю, побачу. З коричневими покінчимо — і вже дзуськи, все в свої руки візьмемо! І жити хочеться, аби одним оком це побачити. Тому й молодію… — закінчив, усміхнувшись ніяково і навіть сором’язливо.

Ульман мовчав — думав. Потім мовив стиха:

— Таке відчуття, Людвігу, певно, не лише в тебе. Насувається гроза, одні бояться її, зачиняють вікна й ховаються в підвали, а інші виходять назустріч. Ти розумієш мене, Людвігу?

Старий не відповів. Сидів біля вузького входу до печери й дивився на червоне, мов кров, небо. Багряні відблиски грали на кам’яних стінах, вони здалися Ульманові символічними, наче провіщали народження нового дня.

— Мені зараз здається, — продовжував, — ніби потрапив на волю після ув’язнення. Кажу, що хочу, і не боюся, що хтось підслухає, не озираюсь, чи йде за мною гестапівська пика. Якось спокійно на душі в мене сьогодні. — Ульман потягнувся. — Навіть у тілі легкість з’явилася… Рушатимемо?

— Чекай.

Гібіш витяг з мішка дбайливо згорнуту брезентову спецівку, переодягся. Куртка стовбурчилася на ньому, відразу зробивши старого значно повнішим. Фрідріх критично огледів його, мовив єхидно:

— Як на мій розсуд, то пенсію тобі платити зарано. Країна вимагає від народу жертв, і фюрер просить вас, штейгере Людвіг Гібіш, знов спуститися під землю, аби своєю самовідданою працею хоча б на один день відстрочити падіння тисячолітнього рейху…

— Плювати я хотів і на рейх, і на фюрера! Зараз ми спустимось під землю для того, щоб на кілька днів прискорити кінець цього паршивого рейху. Аби не дорікали нам колись, що сиділи два старих дурні склавши руки і чекали, поки хтось інший дасть стусана під зад Адольфу Гітлеру.

Ульман почав одягати старі, витерті до блиску і не раз уже штопані штани, а штейгер розклав пожовклу від часу карту.

— Дивись, — тицьнув нерівним нігтем, — отут вхід до вентиляційного штреку. Оце печера… Штрек тягнеться ось сюди, — окреслив місце, — а ось тут є хід до підземної печери. Над нею починаються галереї заводу. Якщо хід не завалило, вийдемо саме туди, куди потрібно. Печера тут звужується і проходить на два — три метри нижче галерей. — Задумливо постукав по карті нігтем. — Сам розумієш, абсолютної точності бути не може, але, гадаю, не схибимо.

— Аби не завалило хід. Оце мене найбільше турбує.

— Таке вже діло… — розвів руками Гібіш. — Од бога…

Він перевірив ліхтарик, глибше насунув потертий шкіряний кашкет. Ульман озброївся відточеною солдатською лопаткою, мерзлякувато знизав плечима, підняв комір старенької куртки і рушив за Гібішем у темряву.

Дні минали для Карла Кремера в тривожному чеканні: прокидався і думав про ешелон цистерн, які сьогодні прогуркотять по рейках на Схід. Уявляв, як бензин з цих цистерн переливається в баки танків і літаків, як шалено мчать танки на траншеї, стріляючи в людей з червоними зірками на кашкетах. Може, тому — як не намагався бути завжди рівним і привітним у стосунках з оточуючими — іноді мимоволі в Карла проривалися нотки роздратування. Одного разу й сам помітив, що надто різко відповів комусь за вечірнім бриджем, але відразу опанував себе і поскаржився:

— Нерви в мене, панове, не витримують. Не знаю, як вас, а мене мучить ця невизначеність на Східному фронті. Здається, у нас там досить сил, щоб вибити росіян хоча б з Польщі!..

Шрікель, який став постійним партнером Карла, мовив розсудливо:

— Бережіть нерви, Кремере, бо навряд чи наш наступ почнеться до весни. Ми вже маємо сумний досвід війни в зимових умовах, і фюрер не дозволить генералам устряти ще в одну авантюру.

Після замаху на Гітлера есесівці були настроєні різко вороже до армійського генералітету, і в домі фон Вайганга відкрито критикували керівництво вермахту.

— Якщо б фюрер менше довіряв цим бундючним ослам у мундирах, — докинув третій партнер — есесівський офіцер, помічник Шрікеля, — ми б уже давно були в Москві.

— Не можна так огульно, панове, — втрутилася фрау Ірма. Сама вона не грала, та любила посидіти біля картярів. — Генерали Гудеріан і Манштейн довели…

— Таких, як Гудеріан і Манштейн, — перервав її чоловік, — можна перерахувати по пальцях. А ми маємо на увазі генералітет у цілому, який не виправдав сподівань нації.