Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 22

Якщо інформатор не мав особової картки, її заводили. Таким чином, кожний інформатор реєструвався двічі: в спеціальній картотеці інформаторів і в картотеці відділу Кочмара, де працював Рутковський.

Ця картотека зберігалася в сейфах, ключі від яких лежали в головному сейфі, а ключ від нього вже тиждень Максим одержав від Олега.

Сьогодні, побачивши, що Кочмар трохи «під газом» і в благодушному настрої, Рутковський підійшов до нього.

— Пам’ятаєте, пане Романе, — знав, що Кочмар полюбляє, аби працівники зверталися до нього напівофіційно, — колись ви обіцяли пускати мене на уроки німецької мови?

Кочмар хитро примружився.

— Пам’ятаю, я все пам’ятаю, мій друже, навіть нашу домовленість про те, що ви відроблятимете пропущені години.

— Звичайно, — відповів Рутковський без ентузіазму. Саме заради цього й заварив він усю цю кашу, однак Кочмар мусить думати, що працювати у вечірні години Максимові неприємно. — Я згоден відробляти ввечері, і, сподіваюсь, ви будете задоволені мною.

— Коли почнете?

— З завтрашнього дня. Три чи чотири рази на тиждень я приходитиму на дві години пізніше.

— І працюватимете до пів на восьму вечора?

— Так.

— Завтра я дам розпорядження Катрі.

— Може, вип’єте коньяку, пане Романе?

— З задоволенням.

Вийшовши з буфету, Рутковський ще здалеку побачив свого червоного «фіата» на стоянці навпроти радіостанції. Машина подобалась йому, спеціально вибрав червоного кольору, вирішив, що хоч це може собі дозволити: їздити в червоній машині…

Запустив двигун, увімкнув радіо й довго сидів, вільно відкинувшись на спинку сидіння й з насолодою вдихаючи гіркувато-терпкий запах нової машини.

Вдень телефонувала Стефа, пропонувала покататись, але він відмовився під якимось пристойним приводом. Бажав побути на самоті, «фіат» приносив йому зовсім нове, незнане дотепер відчуття затишності, відокремленості від зовнішнього світу. Максим закурив і знайшов сумну мелодію, сидів, слухав, і дивне відчуття того, що зараз хтось оберігає його від вируючого навколо життя, не полишало Рутковського.

Нарешті рушив, обминув Енглішер Гартен, вискочив за місто й мчав, не дуже розбираючи куди. Аби їхати, насолоджуватися музикою, швидкістю й запахом нової машини. І думати про завтрашній вечір. Бо завтра починається справжня робота, заради якої він скоро вже рік тут, у Мюнхені.

Згадка про завтрашній день протверезила Рутковського, він зупинився біля бензозаправочної станції, напроти якої світилися вікна кав’ярні, випив дві чашки міцної кави й повернув додому.

Максим вийшов на роботу о пів на одинадцяту. Зазирнув до Катрі Кубійович, секретарка заповнювала реєстраційний журнал.

Рутковський підкрався непомітно ззаду, полоскотав шию дівчини. Одмахнулась, як від набридливої мухи, і тоді Максим поклав на журнал плитку шоколаду. Знав Катрину любов до солодкого й час від часу дарував їй шоколад або цукерки. Катря, мабуть, розцінювала це як прояв симпатії, навіть більше, та боялася втратити прихильність Кочмара; їй і хотілося звабити Рутковського, й було лячно, тож вона потихеньку кокетувала з ним, весь час озираючись, чи не помічає чогось грізний шеф.

— Який ви милий, пане Максиме! — Про всяк випадок засунула шоколад під папери. — Шеф уже цікавився вами, і я сказала, що ви запізнюєтесь на дві години.

— Ви розумниця, Кетхен, і я не знаю, що б ми всі робили без вас.

— Ви завжди догоджаєте мені.

— Бо догоджати вам — обов’язок кожного чоловіка.

— У нас так мало справжніх чоловіків.

— Просто вони постаріли й втратили бойову форму. Крім нашого шефа: чомусь він тільки молодшає.

— Чому?

— В нього особлива причина…

— Яка ж?

— Цього я по можу сказати вам, Кетхен.

— Мені так цікаво… Скажіть!

— Заздрість з’їдає мене, Кетхен, чорна заздрість.

— А я чула, що панна Стефа…

— Усе, Кетхен, пізнається в порівнянні. Панна Стефа — чудо, та є ще жінки…

Катря непомітно озирнулася на двері Кочмаревого кабінету. Підвелася з-за столу, присунулася до Рутковського.

— Якщо ви захочете… — прошепотіла багатозначно.

Однак надмірна Катрина прихильність не входила в Максимові плани.

— Я завжди хочу дуже багато, й вимагати цього від вас, Кетхен… Ми побалакаємо ще на цю тему… — Він теж сторожко озирнувся на двері Кочмара, й Кетхен одразу скисла.

Рутковський подумав, що все ж можна буде колись покатати Кетхен у «фіаті», хотів навіть запропонувати невеличку суботню подорож, та двері кабінету розчинилися й до приймальні визирнув шеф.

Вираз Катриного обличчя зразу набрав офіційного вигляду, й вона голосно, щоб почув Кочмар, промовила:

— Кожен факт вашого запізнення я фіксуватиму у відомості й потім зазначатиму, чи відпрацювали.

— Ділова постановка питання, — схвалив Кочмар. — Сьогодні прошу вас затриматися після роботи. Проаналізуєте два свіжих повідомлення кореспондентів.

— Слухаюсь, пане Романе.

— А зараз ідіть і працюйте! — Кочмар не любив, коли хтось із працівників, особливо молодих, крутився біля Кубійович.

Рутковський пішов не озираючись. Примітивний флірт із Кетхен залишив неприємний осад, і слава богу, що трапився пристойний привід для відступу.

Максим працював досить продуктивно й до кінця дня фактично виконав усю роботу, визначену Кочмарем на вечірні години. Хотів, аби ніщо не заважало ввечері зайнятися картотекою інформаторів.

О пів на шосту, коли всі, як по команді, підвелися й стали замикати шухляди, до кімнати зазирнув Мартинець.

— Ти чого, старий, не йдеш? — запитав у Максима.

Рутковський розповів, у чому справа. Іван щиро засмутився.

— А я розраховував на твій лімузин, — зітхнув він. — Свою тачку віддав у ремонт.

— Ти з Гізелою?

— Ні, старий, тут таку лялечку підчепив…

— Ну й мотай зі своєю лялечкою! — розсердився Максим. — Не знаю, що й казати Стефі.

— На фоні моєї зрадливості гостріше відчуватиме твою сталість. Крім того, така лялечка, що й Стефа здивується.

— Де відкопав?

— Заходжу вчора ввечері до «Краба». Знаєш, ресторан навпроти мого будинку… Сидить — і сама, просто неймовірно. Я її на абордаж, покомизилася трохи, але ж тобі відомо, я порожніх номерів не тягну; то, може, ми тебе почекаємо?

Максимові тільки цього бракувало, аби Іван зафіксував, що залишився на роботі ще на одну зайву годину.

— Завтра… Завтра давай свою лялечку, поїдемо в Швабінг, я вже домовився зі Стефою.

Мартинець пішов, а Рутковський, розклавши на столі папери, удав, що працює. З нетерпінням чекав приходу прибиральниці: чим раніше вона закінчить роботу, тим більше він матиме часу для ознайомлення з картотекою.

Прибиральниця була ще молода й досить приваблива жінка; Максим подумав, що Мартинець ніколи не обійшов би її увагою. У неї було красиве ім’я — Розалінда; але про це Рутковський дізнався потім, тепер же стояв, постукував од нетерпіння ногою й чекав, поки прибиральниця закінчить свою справу.

Нарешті жінка пішла, тепер вона працювала в сусідній кімнаті, де стояв стіл Катрі Кубійович. З приймальні вели троє дверей: до Максимової та Кочмаревої кімнат і ще одна в коридор. З Максимової кімнати можна було пройти ще до одної праворуч, де стояли чотири столи. Звідси також вели двері в коридор, отже, не мали прямого виходу до коридора лише кімнати Рутковського та Кочмарева, і саме в них стояли сейфи з ключами та картотеками.

Поки Розалінда прибирала сусідню кімнату — приймальню, як полюбляв називати її Кочмар, хоч, крім Катрі Кубійович, тут сиділи ще двоє співробітників, — Максим підготував апаратуру. Не мав ще практики й не знав, як швидко робитиме копії.

Почекавши кілька хвилин і упевнившись, що Розалінда пішла зовсім, Рутковський відімкнув головний сейф. Згодом його доводилося відмикати не раз, це стало звичним і буденним, але того першого вечора замок клацнув, наче пістолетний постріл, а може, навіть і голосніше.

Максим інстинктивно відступив. Постояв з хвилину, прислухаючись. Тиша, тільки кров гупає в скронях.