Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 21

— Авжеж! — схвалив Карплюк. — Пан Іван має свою думку, і до неї треба прислухатися.

— І, саме виходячи з цих міркувань, ви перекажете її завтра Кочмареві? — втупився в нього Мартинець.

Отже, він не такий простий, Іван Мартинець, знає, з ким має справу, але мусить також знати, що проти Кочмара йому не поперти, на що ж розраховує? Мабуть, просто не може тримати язика за зубами. Є такий тип людей: нічого не пошкодує задля красного слівця.

Шия в Карплюка сама собою заховалася в комір, і голова докірливо схилилася вбік.

— Пане Іване, я по такий!..

— Такий чи не такий — побачимо.

— Клянусь вам, може, хтось… — недвозначно глипнув на Рутковського.

— Максима не чіпайте! — одразу зрозумів його Мартинець. — Він ще не розпаскуджений.

— І сам пан Лодзен йому довіряє.

— Усе вам відомо. Але… — Мартинець побачив, що дівчата несуть тарелі з наїдками. — Але сьогодні в нас шинка й червона риба. Вам відомо, скільки коштує червона риба, пане Карплюк? Добре, я не псуватиму вам апетит, проте маєте знати, що сьомга йде тільки під горілку, бажано «столичну», і саме таку ми сьогодні й питимемо.

— Набридло віскі, — згодився Карплюк і потер руки.

— Але сьогодні, — вигукнув Мартинець, — я частуватиму вас ще чимось! Вгадайте чим?

— Вірменським коньяком? — вилізла шия з коміра в Карплюка.

— Ні, панове, маємо горілку з перцем!

— Для жінок! Тільки для жінок! — запропонувала Стефа.

— Хоча б по маленькій чарочці… — попросив Максим жалібно.

— Тільки по маленькій, — махнув рукою Мартинець поблажливо.

Карплюк випив два повні келихи горілки, трохи сп’янів, налив по вінця третій, підвівся й почав патетично:

— Пропоную тост… Вип’ємо за нас, за наші ідеї!

— І ви маєте свої ідеї? — не без єхидства запитав Мартинець. — Цікаво…

— Так, маю, — гойднув головою Карплюк, — і завжди пишаюся з цього.

— Здається, під час війни ви працювали на київській біржі праці?

— Так.

— І скільки хлопців та дівчат відправили до Німеччини?

Карплюк втягнув шию в комір.

— Кожен робив своє діло…

— Звичайно, один просто стріляв з автомата в Бабиному яру, другий відправляв ешелони з робітниками.

— А що лишалося робити?

— Не знаю.

— Може, ви запропонували б іти в червоний партизанський загін?

— До речі, партизанські загони воювали тоді фактично разом із союзниками…

— Хочете сказати…

— Так, хочу. Об’єктивно ви були проти американців.

— Багато американців вважають помилкою, що підтримали Радянський Союз під час війни. Погомоніть з паном Лодзеном…

— Я знаю його точку зору.

— А якщо знаєте, чого чіпляєтесь до мене? Он Панченко — оберштурмфюрер СС, і ніхто йому не дорікає.

— Е-е, панове, — остудила їх Луцька, — чого вже сперечатися? Німці тоді були величезною силою, і з цього гріх було не скористатися…

— Так само, як тепер американці, — ствердив Карплюк.

— А ми можемо тільки базікати.

— Підгавкувати! — вколов Мартинець.

— Хіба важлива термінологія? — Стефанія допила горілку. Дивилася холодно. — Давно час зрозуміти, що без американців не буде ні нас, ні радіо, ні дідька лисого. Єдиний наш шанс — американці…

— Хочете ховатися за американськими багнетами? — Злість нараз закипіла в Максимові.

Луцька здивовано подивилася на Рутковського: що це з ним?

Однак Максим уже опанував себе: ну, чого вискочив? Тут усі, крім Гізели, якій геть байдужі ці проблеми — було б вино й музика, — співають однієї, може, на різні голоси, та хор, зрештою, єдиний.

А його діло — мовчати, слухати й запам’ятовувати. Так, так, Максиме Рутковський, мовчи й слухай, пий українську горілку з перцем, закушуй баварською шинкою і запам’ятовуй, бо пам’ять тепер — єдина твоя зброя.

Навесні Рутковський нарешті купив автомобіль. Вибрав «фіат» червоного кольору, гарну потужну машину, спроможну розганятися до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.

Цю подію відсвяткували після роботи у буфеті, й Максим на практиці впевнився, що «фіат» дає йому ще одну перевагу: тепер він міг спокійно утримуватися від спиртного, всі пили віскі та шнапс, а він — мінеральну воду, й ніхто не дивувався: зелений водій, і справді негоже з перших же днів сідати за кермо нетверезим.

Протягом зими Рутковський вивчав систему охорони та проходження документів на станції.

Робота починалася о пів на дев’яту, о десятій була п’ятнадцятихвилинна перерва на другий сніданок. Між дванадцятою й чотирнадцятою годинами до буфету привозили обід.

Закінчувалася робота о пів на шосту. Залишатися після роботи на станції могли чергові редактори, диктори, а також працівники, котрі мали на це спеціальний дозвіл начальства. Приблизно до половини восьмої вечора в кімнатах прибирали, о дев’ятій вахтер замикав їх. Кімнати замикалися тільки з коридора.

Виносити будь-які папери з приміщення станції суворо заборонялося. Правда, вахтери рідко коли контролювали портфелі й сумки співробітників РС, однак такі випадки траплялися, й винних у порушенні цього правила негайно звільняли з роботи.

Ще готуючись до виїзду за кордон, Рутковський детально ознайомився із структурою й напрямом діяльності радіо «Свобода», діяльності, спрямованої на проведення ідеологічних диверсій, підготовку провокацій, підтримку антирадянських елементів, а також на інші форми втручання у внутрішні справи Радянського Союзу і братніх йому соціалістичних країн.

Фактично шпигунська та ідеологічна диверсійна діяльність на радіостанції переплелися так, що іноді важко було відрізнити, де починається одна й де закінчується друга, Шпигунські дані використовувалися для ведення політичної, економічної й психологічної війни проти Радянського Союзу, а наслідки цієї ідеологічної диверсійної діяльності в свою чергу перевірялися шпигунством.

Рутковський докладно вивчив процес проходження таємної пошти на РС, отже, й повідомлень кореспондентів.

Спочатку така кореспонденція потрапляла до офіцерів розвідки, які працювали з секретною картотекою інформаторів радіостанції. До неї заносилися прізвища всіх, хто коли-небудь давав повідомлення для РС, точніше — для розвідки.

Потім донесення йшли до Джека Лодзена. Відділ, який очолював полковник, був фактично мозковим центром розвідувальної служби радіостанції. З української редакції по донесення ходила Катря Кубійович. Кожне з них реєструвалося в журналі. Копію донесення секретарка ховала до сейфа, оригінал разом з конвертом, де зберігалися дані про інформатора, одержував Роман Кочмар, він передавав його аналітикові для обробки.

Аналітик зазирав у конверт, де були дані про інформатора. Якщо це ім’я вже фігурувало в особовій картотеці відділу Кочмара, до неї вносилися нові дані, зібрані кореспондентом.