Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 31

Розібравшись із малюнками, я кінцево занепокоївся й пішов на пошуки. Прочинивши двері, відразу ж потрапив під дощ. Спробував кричати, але швидко обламався. Де вона могла бути? Я повернув за ріг, перейшов до сусіднього будинку. Пройшов до брами і на майданчику побачив Ольгу.

Вона стояла під дощем і якось дивно під ним прогиналась.

Підіймала руки догори, ніби ловила дощові краплі, і підставляла дощеві обличчя. Я тихо її окликнув, проте вона не почула. Я раптом зрозумів, що вона насправді гріється під дощем, що надворі тепер набагато тепліше, аніж у залізних стінах ленінської кімнати, і вона просто вийшла погрітись. Підставляє під теплі потоки охолоджену шкіру й відігрівається. Дивно було за цим спостерігати, вона мене мовби не бачила, ходила асфальтом, вимиваючи з тіла холод і застуду. І очі в неї далі були заплющені, так ніби вона ходила тут просто уві сні. Потрібно було забрати її, доки вона не вийшла за браму і не зникла в лісі. Спробуй зранку її знайди. Я тихо підійшов і торкнувся її руки. Вона розплющила очі й уважно подивилась на мене. Очі її в темряві були кольору синьої глини, якою піонери малювали своїх монстрів. Вона розглядала мене якийсь час, врешті звільнила свою руку й рушила до будинків.

— Ти ідеш спати? — запитала озирнувшись.

— Ну, іще б, — сказав я, не зводячи очей з її застиглого глиняного погляду.

— І припини на мене так дивитись.

Спали ми, ясна річ, погано.

Зранку сонце бадьоро виганяло вздовж соснових стовбурів дощові тумани, калюжі диміли, наче відчинені морозильні камери, птахи пили воду з темно-зеленого листя.

Ольга викручувала й витрушувала свою майку, намагаючись не дивитись у мій бік. Я теж почувався не кращим чином, мене мучили сумніви й докори сумління, можливо, я зробив щось не так, звинувачував я себе, можливо, нам потрібно було все-таки зайнятися сексом? І якщо потрібно — то для чого? Одним словом, почувався я справді, мов піонер, який ні на що не розраховував, а тут у нього ще нічого Й НЕ ВИЙШЛО.

— Германе, — сказала Ольга сухо, — сподіваюсь, ти нормально поставився до того, що було вчора.

— Так, — заспокоїв її я. — Особливо до цих журналів з картинками.

— Дуже добре, — сказала вона неуважно. — Дуже добре.

І пішла до дверей.

— Ти забула свої окуляри, — крикнув я їй.

— Можеш забрати їх собі, — Ольга навіть не озирнулась.

Я так і зробив.

Незабаром ліси закінчились, і навколо нас потяглися широкі, наповнені туманами й вологою площини, за якими в сонячному мареві тяглась і поставала легка й глибока порожнеча, розгортаючись просто з-під наших ніг у східному та південному напрямках, тяглась і всотувала в себе рештки води й зелену, наповнену світлом траву, втягувала ґрунти і озера, небеса і газові родовища, котрі світились цього ранку під землею, золотими жилами проступаючи на шкірі вітчизни. І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграда.

Тривога й сум'яття панували коло бензоколонок.

У кріслі, схиливши голову на руки, сидів і про щось думав Травмований. Поруч із ним розвалився на катапульті Коча, дико роззираючись навсібіч. А біля Кочі, на землі, притулився якийсь мужичок у пропаленому бойовому тільнику, поверх якого накинуто було ковдру, здається, ту, якою накривався я. Дивився мужичок нажахано й раз по раз ховав голову під ковдру. Збоку стояла перелякана Катя, тримаючи за нашийник так само перелякану Пахмутову, котра терлась об її голі литки й джинсові шорти. Виглядали всі п'ятеро знічено. Видно було, що чекали на мене, проте щойно я з'явився, почали відводити очі й напружено мовчали, чекаючи, аби я заговорив першим.

— Що таке? — насторожився я.

— Біда, дружище, — зафонив Коча.

Мужичок на землі теж пожвавився і якось ображено закрутився, ніби згадавши щось неприємне.

— А, манав я такий бізнес! — раптом зірвався Травмований. І підвівшись із крісла, зник у гаражі.

— Та що таке? — допитувався я.

— Бензовоз наш спалили, Гєра, — повідомив Коча. — Ось Петрович теж погорів.

Петрович висунув голову з-під ковдри і з готовністю закивав.

— Він зупинився, недалеко тут. Ну, а вони, значить, прямо в кабіну два фугаси й запустили. Чуть не спалили дружбана мого, — Коча потріпав Петровича по плечу. — Катька ось побачила, нас покликала, а то б зробили з Петровича шаурму.

— Я Пахмутову вигулювала, — пояснила Катя перелякано. — Якраз на трасі.

— Міліцію викликали?

— Викликали, аякже, — кивнув Коча. — А хулі міліція?

І так всі знають, хто це зробив. Тільки як ти доведеш?

— А Петрович що — нічого не бачив?

— Да зассить Петрович на них свідчити, — незлобиво промовив Коча, — да, Петрович?

Петрович приречено кивнув головою й побрів кудись за будку, обмотавшись ковдрою, ніби плаш-палаткою.

— Коча, як це спалили? — не зрозумів я.

— Нормально спалили. Не ми перші. Добре, шо не заправку.

— І що тепер робити?

— Я не знаю, Гєрич, — чесно відповів на це Коча, — закриватись треба.

— З якого хуя?

— Так спалять же, дружище. Якщо вони Петровича спалити хотіли, то що може бути далі? Петрович тут уже років двадцять шоферує.

— Я нічого закривати не буду, — відповів я.

— Як хочеш, — прохрипів Коча.

— Ти лишаєшся?

— Подивимось, — неохоче відповів він. — Старий я вже для таких качєлєй.

— А з бензином що?

— Новий купувати треба.

— А бабки?

— Бабок, Гєрич, немає. І не передбачається.

Коча, схоже, знову ніч не ночував, тому засинав просто під час розмови. Я пішов до Травмованого. Той виглядав теж розгублено й погоджувався, що бензоколонку справді краще прикрити. Принаймні на якийсь час. Якщо вже кукурудзяники підпалили бензовоз, на цьому вони навряд чи зупиняться, так серед них не заведено — спинятись, не завершивши почате. Мінтура, очевидно, нічого робити не буде, громадська думка теж, наскільки можна було зрозуміти, не на нашому боці, тому нічого хорошого з цього всього вийти не могло.

— Ну, а якщо не прикривати? — запитав я.

— Можна й не прикривати, — відповів Травмований. — Ти думаєш, я їх боюсь? Мені по хую. Але ти ось завтра поїдеш, а нас із Кочею засмажать, коли ми спати будемо.

— З чого ти взяв, що я поїду? — образився я.

— З біографії твоєї, — відповів Травмований. — Трудової.

— Що ти знаєш про мою біографію?

— Германе, — терпляче пояснив Травмований. — Що ти мені втираєш? Тобі добре говорити, завжди маєш куди повернутись. А нам що робити?

— Шура, — я теж спробував заспокоїтись і говорити виважено. — Давай так — я нікуди не їду, станцію ми не прикриваємо.

— Не їдеш?

— Не їду.

— Ну, не знаю. Сьогодні ти не їдеш, а завтра тебе шукай.

— Шура, сказав — не їду, значить, не іду.

— Ну, не знаю, — Травмований і далі сумнівався.

— Що з бензином робити будемо?

— Бензин купувати треба, — відповів Травмований. — Бабла немає. За спалений нам ніхто нічого не поверне, навіть не сумнівайся.

— Ну, давай так, — сказав я подумавши, — я дам свої гроші, потім відіб'ємо.

— В тебе є гроші?

— Небагато, — попередив я.

— Ну, давай, — сказав Шура.

Я попросив у нього телефон і набрав Льоліка.

— Льолік! — крикнув, почувши з того боку незадоволене дихання. — Як ви там, друзі?

— Гєра! — якось нервово заговорив Льолік. — Ну, ти даєш. Ну хто так робить? Коли ти будеш?

— Льолік, — перебив я його. — Послухай мене! У мене тут проблеми.

— Ти одружуєшся?

— Ні. Поки що. Але мені потрібні мої гроші.

— Навіщо?

— У мене проблеми, Льолік. З бізнесом.

— У тебе бізнес?

— В мого брата, я тобі розповідав.

— Ну?

— Коротше, мені потрібні мої гроші. Привезеш?

— Гєра, ти розумієш, що ти просиш? Я не можу все КИНУТИ Й ВЕЗТИ ТОБІ ТВОЇ ГРОШІ.

— Але мені дуже треба, — пояснив я. — Інакше в мене будуть ще більші проблеми. Давай, Льолік, виручай, останній раз.