Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 30

— І для чого ти мені це розповів? — запитала Ольга.

— Ну як для чого? — здивувався я. — Ось, скажімо, вся ця ситуація з братом. Вона мені нагадує мої уроки німецької. Мені показують якусь картинку і просять розповісти, що я на ній бачу. А я, Оль, не люблю розповідати про те, чого не знаю. І всі ці картинки я не люблю. І не люблю, коли мене притискають до стіни, вимагаючи грати за чужими правилами. Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся. А щойно ти забуваєш про них, як виявляється, що ти нікому нічого не винен, і не зобов'язаний вигадувати різні дурниці про те, чого не знаєш, і що тобі, за великим рахунком, не потрібне. І тоді виявляється, що ти цілком можеш обходитись без усіх цих вигаданих речей, і що немає жодних правил. І взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже, й розповідати немає про що. І все це лише спроби тебе використати. На цілком законних підставах. Майже як у школі. Річ у тім, що ми давно повиростали, а до нас і далі ставляться як до дітей, себто як до недалекої, брехливої, нерозумної наволочі, яку потрібно постійно пресувати, вибиваючи з неї необхідні відповіді.

— Ну як це нічого немає? — не погодилась Ольга. — Ось ти ж є, правильно? І я є.

— Правильно, — погодився я. — Я є. А Ворошиловграда немає. І з цим потрібно рахуватись.

— Ось і з піонерами приблизно те саме було, — сказала на все це Ольга й непомітно для мене заснула.

Злива і не думала минати, вона далі гуркотіла жерстяною коробкою ленінської кімнати, начиняючи темряву монотонним стукотом. І чимдалі зимніше ставало в цих вологих піонерських стінах. Одяг мій — мокрий та обважнілий, тягнув мене на дно, як водолаза, і там, на дні, де закінчувався дощ і лежала густа, мов чорнило, темрява, було ще холодніше, і як я не намагався не звертати на це уваги, мені ніяк не вдавалося зігрітись. І Ольга теж лежала поруч, у своїй помаранчевій білизні, й тремтіла уві сні, і шкіра її холодно світилась, а коли я торкнувся її, то виявилось, що на дотик вона була, як річкова вода, — чутлива й прохолодна. Головне, подумав я, щоби вона не прокинулась.

Я торкався її волосся, мокрого на дотик, ніби занурював пальці в річкову поверхню, і поверхня ця була тихою й густою, так що не можна було нічого за нею побачити.

Я намагався дістатися дна і виловлював мушлі, боячись натрапити пальцями на чужі рибальські гачки, залишені кимось раніше. Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості, що, мовби перекотиполе, тяглись підводними течіями її тіла кудись на південь, у бік серця. І опускаючись за цими зеленими пагонами, я обережно торкався її м'яких вилиць, під якими западала темінь і шкіра було особливо тонкою, ніби павутина, що рветься на вітрі. Уві сні вона щось шепотіла, незрозуміло що, але вуста її ледь помітно рухались, наче вона говорила сама з собою, ставила сама собі питання, але не хотіла відповідати. І ключиці її просвічувались у темряві, схожі на морське каміння, відшліфоване хвилями. Торкаючись їх, я намагався відчути рух водоростей у глибині й чув, як б'ється її серце — розмірено й заспокоєно, мов соняшник, повертаючись за сонцем, що провисає в дощових небесах. І обережно, ледь чутно торкаючись її грудей, щоби не збити дихання, я опускався далі, і її шкіра була цупкою й пружною, як полотнища морських прапорів, що розвівались на вітрі, вказуючи напрямок руху хмар та птахів. І далі, вистежуючи рух крові її капілярами, я торкався її ніг, крихких порцелянових колін і майже невагомих литок, торкався пальців на її ногах, цяткованих лаком, ніби рештки чайних сервізів, і знову підіймався вгору, мовби здіймаючи пісок із річкового дна.

І раптом вона обернулась до мене, не відкриваючи очей, і теж обережно наштовхнулась на мене рукою, прослизнула під футболку і торкалась мене, як торкаються повітря.

Посеред темряви й води, що витікала з небес, ми лежали на розбитій канапі, обіймались сторожко, як піонери. Вона щось говорила сама до себе, я намагався не вмішуватись до її розмови не заважати їй, хай говорить, думав, і торкався її грудей. Вона стягла з мене футболку і щось говорила, притискаючись і ніби щось вичитуючи на моїй шкірі, якісь новини, які могла зрозуміти лише вона. Я не пам'ятав, аби хтось із такою увагою ставився до моєї шкіри. Вона вивчала її тихо й ретельно, наче шукала сліди від уколів або старі опіки, котрі вже давно заросли, але й далі боліли.

Я навіть подумав, що вона не пізнає мене, думає, ніби я — це хтось інший, хтось, із ким вона хотіла поговорити.

І коли схилилась наді мною зовсім низько, я потягнув її до себе. Але вона легко вивернулась і опинилась десь у мене за спиною й, нахилившись, сказала:

— Слухай, — сказала вона, не називаючи мого імені, — доки ми просто торкаємось одне одного, ми не заступаємо за лінію. Все гаразд, розумієш?

— За яку лінію? — не зрозумів я.

— За червону, — пояснила вона. — Все лишається на місцях. Але якщо ми почнемо цілуватись, ну, взасос, розумієш, — це все зіпсує.

— Все? — не повірив я.

— Все, — підтвердила Ольга. — Так що спи.

І, зіскочивши на підлогу, вийшла надвір.

Але я лежав у темряві й не міг заснути, розглядав відблиски на стелі, слухав стукіт за стіною, відчував, як дерева обступають будинок, і не міг зрозуміти, куди вона пішла, чому зупинилась. Я закинув голову, так що небо з землею помінялись для мене місцями, й подивився на стіну, завішану малюнками. Малюнки на білій стіні виглядали темно й таємниче. Малювали піонери переважно акварельними фарбами, лінії були жирні, виглядали вони важкими й наведеними коров'ячою кров'ю чи кольоровою глиною. Я почав розглядати ці малюнки. Поступово зрозумів, що розвішані вони були не просто так, що вони витворюють цілі історії, шматки якихось оповідей, як на церковних стінах, лише акварельними фарбами. На верхніх малюнках зображені були якісь дивні чоловіки зі зброєю в руках та тваринячими масками на головах.

Вони винищували цілі міста, рубали високі дерева й вішали на балконах домашніх тварин. Вони відрубували торговцям вуха й виколювали очі, приводили із пусток важких бойових слонів, що видихали струмені вогню й мали складчасті, мов у кажанів, крила. На інших малюнках жінки розводили багаття й палили в них іграшки та одяг померлих, випалювали одна одній на шкірі дивні знаки, які засвічувались у темряві й на які злітались чаплі та сови. Вибирали з-поміж себе найкрасивішу, саджали її до великої клітки й топили в ріці, пускали на дно, де навколо неї збирались тритони й морські дияволи, яким вона співала пісень і показувала картярські фокуси. Ще на інших аркушах, мальованих синьою глиною, в жінки народжувалась дівчинка з двома головами і відразу починала говорити. Причому — двома мовами, і ніхто не міг зрозуміти, що це за мови, і тоді дівчинку відправлено було в далекі міста, аби вона могла порозумітися з людьми.

І там, де вона зупинялась, починався якийсь страшний мор, падали з небес мертві птахи, і виповзали з нір напівпритомні змії, і чоловіки втрачали розум, слухаючи її слова, а жінки стрибали в річку і відпливали за течією, тримаючи на головах тюки з одягом та церковними книгами. На останньому малюнку зображено було чиїсь похорони, процесія з дітей та старих тягла дві розчинені домовини, в яких нікого не було, і всі сперечались, яку саме домовину потрібно закопувати. І навколо них стояли воли й чаплі, а над головами, в небі, літали зірки зі зміщеними орбітами. І діти, так і не визначившись, яку саме домовину слід закопувати, заганяли до ями великого втомленого вола й засипали його густою й в'язкою, як арахісове масло, землею. Бик стояв до пояса в цій ямі, ніби вкопаний німецький танк на позиції, із пащеки йому виривались невідомі знаки, які діти прочитати не могли, оскільки до школи не ходили й грамоти не знали. Вони лише стояли поруч, із заступами в руках, і слухали тварин, які намагались їм сказати щось важливе й загрозливе.