Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 39

Максиміліан, як і раніше, сидів, привалившись спиною до літаючого кістяка.

— Принесли щось поїсти? — запитав він замість «здрастуйте». Я спересердя ляснула себе по коліну: самі ж ми наїлися, а про некроманта забули.

— Обійдешся, — повідомив Уйма. — Давай, шукай палицю якусь, каміння чи ще щось, аби цих тварюк розлютити, і…

І раптом замовк. Завмер, ніби прислухаючись.

Нічого не було чутно. Навіть вітру не було. Тихо тяглися в небо сірі й білі дими.

Уйма повернувся й, ні слова не кажучи, почеберяв назад. Попіл злітав усе вище, і людожер незабаром зник у хмарі.

— За бутербродом побіг, — промурмотіла я втомлено. Насправді в мене й думки не виникло, за чим побіг Уйма. Не вистачало ще й людожера втратити.

Некромант мовчав.

— Як ти тут? Бачив щось?

Некромант мовчав.

— Ти що, навіть не поцікавишся, як з нами повівся принц-саламандра?

— А як усі, так і він, — блимнув очима Максиміліан. — Від принца-деспота ледве ноги винесли. Принц-бранець усе одно що тінь: чи він є, чи його немає. Принц-саламандра послав вас подалі, навіть питати не треба. Досить одного погляду на тебе.

Я звела посох:

— А якщо я тебе поб’ю?

— А якщо я дам здачі?

— А якщо я Уймі все розкажу?

— А якщо…

Він замовк. Я теж почула: кроки, голоси, кашель. Ніби звуки боротьби. Попіл на плато зметнувся так високо, що закрив віддалені дими.

Я глянула на некроманта. Не хотілося, повертаючись до цієї нової напасті, залишати хлопчиська за спиною. Нащо ми взагалі його із собою тягли?!

Із хмари попелу вирвалися… Я відразу й не зрозуміла, хто це такі. Один, чорний з голови до ніг, тяг на плечі другого, білого. І слідом за ними бігли й репетували двоє — погоня? Потім один із «бігунів» зупинився і як уріже другому в підборіддя! Той захитався, миттєво замовк, повернувся й припустив назад, і відразу зник за клубами попелу.

Я впізнала Уйму, тільки коли він наблизився впритул. І вчасно: у мене в животі вже утворилася тверда гаряча грудка, ще секунда — і вона б вирвалась нагору, у груди, через ліву руку — у посох і на ворога. Уйма був аспідно-чорний: це попіл прилип до мокрого голого тіла. А той, хто лежав у нього на плечі, безсило хилитав руками. А той, що прибіг слідом за Уймою…

Принц-саламандра!

— Я наважився, — сказав мені принц. — Батько не правий. Країні вулканів не потрібен Майстер-Генерал, на нас жоден ворог не наважиться виступити, ми його лавою заллємо. А мені потрібна дружина. Рудоволоса. Я стільки разів дивився у вогонь, і мені було видіння…

Я перевела погляд на того, що теліпався на Уйминому плечі. Людожер скинув його на землю, точніше, на камінь. Я побачила скляні очі, ледь припорошені попелом, сталеву спицю в грудях…

— Полетіли! — заревів над моїм вухом людожер. — Максе, камінням у цих тварюк, швидко! Всі лайливі слова, які знаєш, що є сили! Миттю!

Некромант слухняно підхопив із землі камінь і досить влучно кинув його в кулю. Я злякалася, що прорветься оболонка, але вона тільки м’яко прогнулася, по кулі пробігли хвилі, й тьмяне червоне світло на секунду заяскравіло.

— Швидше, — прошепотів принц-саламандра. — Зараз прибіжить сторожа.

Я підняла посох, та вдарити побоялася: а якщо променем прорву оболонку? Вдалині вже чулися тупіт і брязкіт металу, а куля була усе ще холодна й важка, а єдиний ланцюг, що припинав її до землі, важко провис.

Уйма жбурляв у вогнекусів цілі брили й лаявся на дикій острівній мові. Максиміліан розчепірив два пальці на зразок рогатки й, бурмочучи заклинання, розстрілював кулю тьмяними світлими кульками завбільшки з волоський горіх. Я про себе відзначила: капосний хлопчисько, він такий небезпечний, а ми терпимо його поруч із собою, так ще й руки у нього вільні… Принц-саламандра стояв, завмерши й уп’явшись зеленими очима в ніч, звідки наближалася погоня.

Він дійсно дуже хоче оженитися на Алісії.

Повернувшись до кулі спиною, я піднесла посох. Згадала, як одного разу ми звільняли караван з піску — я утворила тоді цілий вихор, що розметав бархани…

Я крутонула посох проти годинникової стрілки. Спершу повіяло ледь-ледь, а потім раптом як зметнувся ураганище!

Увесь попіл і пил, що злежався на плато за невідь-скільки часу, в одну мить злетіли в повітря. Я захекалася; зникло плато. Зникла з поля зору куля, хоч я стояла за два кроки від неї. Зникли Уйма, принц і Максиміліан, і не стало видно Майстра-Генерала, який так і лежав на камінні.

Там, звідки наближалася варта, залунали перелякані крики. А вогнекуси нарешті прокинулися, засвистіли, засичали, і їхній шелест і свист звучав усе гучніше…

— Ліно! Ти де?!

Я кинулася на голос і налетіла на У йму, вдарилася в його м’який живіт.

— У корзину! Швидко!

Вогнекуси верещали, як армія сердитих чайників. Я зрозуміла, що не знаю, де «корзина». Не видно було навіть витягнутої руки. Я метнулася вправо-вліво, спіткнулася об тіло Майстра-Генерала й упала, обдираючи долоні.

— Уймо! Допоможи!

Він знайшов мене за голосом. Підхопив тіло (по моєму обличчю мазнуло холодною рукою мерця).

— Сюди!

Нарешті я намацала величезне пташине ребро. «Корзина» дрижала — куля рвалася з прив’язі.

— Принце, сюди! Швидше! Де принц?!

Принца не було. Я металася уздовж ґрат з ребер і ніяк не могла знайти вхід.

— Злітаємо!

Мене схопили за плечі й втягли на дерев’яний поміст. Посох застряг між пташиними ребрами, я мало руку не вивихнула. «Корзина» нахилилася, на мене наліг усією вагою Уйма, впилася в щоку тверда пориста кістка…

Ривок! Ланцюг не дочекався, поки мандрівники «віддадуть кінці», і порвався. Нас рвонуло догори, грудна клітка величезного птаха закружляла в повітрі, як іграшка на гумці. Сперло подих — я б точно задихнулася, якби не свіже повітря, що раптом заструмувало зусібіч.

Здійнята мною хмара попелу залишилася внизу. Ми підіймалися усе вище й вище до небес, над головою червоним сонцем сяяла куля, а просто в мене перед очима було плече Уйми — чорно-смугасте, зі струмками поту.

— Де принц?!

Він був тут. Сидів, учепившись у мертвого Майстра-Генерала, і дивився на нас переляканими очима.

— А де некромант?

У мене була таємна надія, що Максиміліана у поспіху забули.

— Я тут, — прохрипів хлопчисько. — Поки що… А-а-а!

Виявилося, Уйма сидів у нього на грудях.

Перемахнуло вже далеко за північ. Куля летіла над низькими хмарами, і ми спершу навіть ні про що не розмовляли. Відпочивали. Дихали свіжим повітрям. Незабаром я почала мерзнути. Підтягла ближче посох, почала гріти долоні на набалдашнику.

— З пилом — це ти чудово придумала, — сказав нарешті Уйма.

— Спасибі… Ваша високосте? Вам зручно?

— Холодно, — тихо сказав принц-саламандра. — Я не подумав.

Тонкий обтислий костюм, наче лускате трико, робив його схожим на акробата. Така штука ідеальна в розпечених підземних чертогах, але навряд чи здатна дати хоч крапельку тепла. Принц справді «не подумав», та чи був у нього час?

Я простягнула йому посох. Він поклав руки на теплий набалдашник, і я побачила, які в нього сині долоні.

— Ми б запропонували вам щось із одягу, але… — почала я. Безпомічно оглянулася. Уйма був лише в штанах. Моя куртка чи курточка Максиміліана явно не принцового розміру.

— Я зараз щось придумаю, — сказала я бадьоро. — Уймо, у тебе є ніж?

Я застромила ніж рукояткою в щілину. Незабаром лезо засвітилося червоним, але тепла від нього було мало. Вітер пронизував наскрізь. Напівголий і мертвий Майстер-Генерал лежав тут же, в усіх під ногами, і нікого не радував.

Я із занепокоєнням поглядала на принца. Той усе сильніше цокотів зубами.

— Нам недалеко, — сказала я, намагаючись його заспокоїти. — А незабаром сонце зійде, зігріємося…

Принц схилився над моїм ножем, я боялася, що він око собі виколе.