Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 10

Так я стала частинкою Королівства.

Це чудово.

Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.

Розділ шостий

Квіти та змії

Як тільки закінчилися поля, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми — один за одним, високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.

Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо — він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще друга, окрім Оберона.

Заметушилися люди, забігали, запалали багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмиз збирати, ні бутерброди нарізати, як на шкільних пікніках. Мені одній із перших принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще кухоль чи то морсу, чи то компоту ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще скибку хліба — житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням змолотила й випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати, зникати, поки не розтануло зовсім.

А коли потім виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, поїти і нам догоджати…

Це супер!

Я відійшла вбік, вмостилася на травичці й звела погляд до неба синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмари білі-білі, і ластівки.

Я подумала: ось я і в Королівстві. Король — мій друг і скривдити не дасть. От хіба дійсно слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а ввічливість ввічливістю.

Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, їх кілька, шість, чи що? Навіщо так багато? Треба буде поцікавитися…

І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…

— Ну, розляглася! Вчитися хто буде?

З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд, рішучий і похмурий.

— А ти мене вчитимеш?

— Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.

Робити нічого — довелося мені встати з тепленької травички та йти за вчителем. Він привів мене на узлісся гайка, поставив на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.

— Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.

— Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

— Минулий раз не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі — отруйна змія. Визнач, під якою.

— Змія?

— Так! І годі перепитувати!

— А як визначити? Потикати посохом?

Гарольд, наче небіжчик, закотив очі під лоба.

Мені навіть лячно стало.

— Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш як!

— Отак, — він щосили стримувався. — Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.

— А як я можу посохом відчувати…

— Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!

Я слухняно взяла посох у нього з рук. Поводила туди-сюди… Нічого не трапилося. Гарольд стояв над душею, пожирав мене очима і всім своїм виглядом показував: щоб тебе змія живцем проковтнула, нездара.

— Я щось роблю неправильно?

— Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?

— Як антеною?

— Як посохом! Давай іще раз.

Я знову поводила посохом. Придивилася до купин — у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.

— Ось тут змія, — я навмання ткнула пальцем в одну з дір.

— Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.

— Я намагалася.

— Тоді шукай змію!

Мій посох рухався туди-сюди, як двірник на склі машини.

— Змія там, — я показала на іншу купину.

— Ні!

— Можливо, тут узагалі немає змій?

— Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчуги. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!

Він переборщив.

Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, вшкварила посохом по високій траві…

Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку, чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, присягаюся, стрибнула!) по палиці вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.

Боляче не було. Я струсонула рукою — змія впала і поповзла в траву. Миттєво.

На руці залишилися дві червоні цятки. І вони дуже швидко перетворилися на дві сині цятки.

— Ой, — скрикнула я.

Тут мене вхопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно, висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшною швидкістю, тільки трава зашелестіла. Впала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда — один-два-три…

Потім у мене ненадовго затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро, біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.

— Пропусти! — здавлено пискнув Гарольд.

Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.

— …Перехід межі. Якби це було взимку — я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна, і досить суха…

Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, згрузив мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.

— Це в долинах весна суха, — сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. — А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижаний фонтан за цих умов — найліпше місце для переходу…

Він узяв мою руку у свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до сліду укусу смарагдово-рубіновий набалдашник.

— …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас ще щонайменше тиждень спокійної дороги, а вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції… і недоліки, певна річ, якщо ви їх бачите.

Моя долоня із синьої й товстої на очах зменшувалась до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.

— Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками, мене турбує недостовірність нових відомостей…

Він випустив мою руку.

— Гарольде, я тобою незадоволений.

Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.

Він виходив із шатра, ледве волочачи ноги. Щоб підбадьорити вчителя, я наздогнала його й весело сказала:

— А я не злякалася.

Він глянув на мене, і я відсахнулася. Не потрібне йому моє підбадьорення. А от коли б я провалилася крізь землю… і чим швидше, тим краще.

— Гарольде! — від одного з господарських возів його погукала мати. — Що трапилося?

— Нічого, ма. Все чудово.

У голосі його бринів такий траур, що мати занепокоїлася всерйоз:

— Ти був у короля?

— Я зайнятий, ма!

І, щоб показати матері, що дійсно не має жодної вільної хвилинки, Гарольд схопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.