Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 11

Він випустив мій комір. Я ледве не впала.

Він відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.

— Навіщо ти била посохом по траві? — запитав він безбарвним голосом.

— Бо злякалася. Ти мене налякав.

— Я налякав, — повторив він з гіркою іронією.

— Послухай, Гарольде… Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?

Він так довго мовчав, що я вже вирішила — не відповість.

— Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «товстого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти навсправжки така тупа?

— Від ідіота чую, — сказала я холодно.

І ми посварилися навік-віки.

Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню — бувало, що стражник підсаджувався до кухарів, а єгер — до музикантів. Хтось співав, і дуже гарно співав, аж за душу брало. Майже скрізь сміялися — мандрівники ще не втомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією йшли у майбутнє…

Мені не хотілося сидіти біля багаття поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Тут жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води — ні, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пірнав на самій середині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він голий, а я ніби підглядаю. І, щоб не опинитися в делікатній ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.

Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи — не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся б до місяця, повисів би над водою, розвівши руки… Невже я ніколи не навчуся літати?!

Я опинилася в колючих кущах і довго шукала спосіб із них вибратися. А коли знайшла нарешті доріжку, то…

— Ой!

— Вибачте.

Я майже налетіла на нього. Він був одягнений в темне, а я заґавилася.

— Це ви вибачите, — сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. — Просто я не бачу в темноті.

— Правда? А я думав, що ви маг дороги…

Ну от. Якби він хотів навмисне мені досадити — гіршого знущання й не придумати.

— Ну звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темноті. Що тут дивного?

— Нічого, — він відступив. — Ну… ви йдете вгору? Може, вас провести?

— Не треба, — сказала я досить грубо. — Просто йдіть, а я за вами.

Він ішов швидко — ноги ж бо довгі. Я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від палаючих усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

— Це ви купалися?

— Я.

— А хіба не холодно?

— Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії — він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили…

— А ви підіть до багаття й погрійтеся, — сказала я.

— А ви зі мною за компанію?

Я розгубилася.

— Навіщо?

— Для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом, — він усміхнувся.

— А ви знаєте, що я з іншого світу?

— Звичайно.

Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла, було вже пізно.

Шестеро дівчат! Шестеро виряджених у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із завивками (і це ж у поході!), з підфарбованими очима. Одна схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотисте. Ще одна — руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву, якби її дещо облагородити. Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, набагато гарніші за мене. І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хіхікають.

— Ваші високості, дозвольте відрекомендувати вам Ліну, нашого нового мага дороги.

— Доброго вечора, — пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», виявляється.

Наречені принца!

Я озирнулася на свого поводиря…

— Ну і де ти швендяла? — запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він коротав вечір, давно прогоріло.

— Та так. Балакала з принцом, — сказала я недбало. — Розказувала йому про наш світ… Тебе ж це не цікавить?

Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо й розмріялася.

…А принц симпатичний. І купається в холодній воді.

Звичайно, ці його наречені… ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шість. Вони, звичайно, принцеси і все таке. Та з іншого боку, я — маг дороги!

Ну добре, нехай майбутній маг.

Звичайно, їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють і їм стукне по двадцять п’ять, я якраз підросту!

І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я — звичайно, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І прямо під час нашого танцю я почала злітати, злітати до стелі, тягнути його за собою…

— Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!

Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокрим від роси.

— Гарольде… Котра година?

— Ліно вставай, будь ласка.

Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.

Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом показуючи, що дуже радий мене бачити.

— Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.

— Ти впевнений?

Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей новий ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

— А що ми будемо… е-е-е… робити?

— Я тобі все поясню. Ходімо.

Табір спав, тільки яскраво палахкотіли багаття кашоварів. Гарольд відвів мене до обриву. При світлі нового дня я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом: колючі кущі, що в них заблукала, доріжку…

Над водою слався туман.

— Я все зрозумів, — бурмотів Гарольд. — Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе, як хлопця, і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде… Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла одинока квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Не виключено, що вчора на неї наступили.

— Урок перший, — хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. — Маг дороги повинен бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… це… деморалізований. Що означає — зневірився. Ось ви, дівчатка, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квіточці?

— А як? — запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всміхнувся.

— Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. Ти скажи лагідно: «Оживи», — і вона оживе.

Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.

— Оживи.

Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.

— Оживи! — сказала я голосніше. — Оживи!

— Нічого, — сказав Гарольд, усміхаючись з останніх сил. — Я ж тебе не підганяю. У всіх не вдається з першого разу. Потрібно ще спробувати. Передай їй свої сили. Ось ти свіжа, виспалася… А квіточка зовсім зів’яла… Шкода квіточку… Давай.