Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 9

А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто шествували.

Десь заграла музика, і вона лунала все голосніше.

— Слава королю!

— Прощай, Королівство!

— Слава Оберону!

— Слава магам дороги!

Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випрямилася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози — чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це останні хвилини мого тріумфу. Більше ніхто ніколи не назве мене магом дороги й не кине букет під копита мого коня…

Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися караваном коні й вози, карети й вершники — це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені маленьким.

Сірий кінь — оце розумний! — без жодної моєї участі зайняв своє місце, поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники покрикували на натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав.

— Гарольде… Гарольде…

Мовчання.

— Скажіть, майстре…

— Чого тобі?

— Що зараз буде?

— Вийде мер. Скаже кілька слів. Потім Оберон… його величність віддасть йому символічні ключі від міста. Просурмить сурма… До речі, ти не передумала?

Я промовчала.

Натовп захвилювався сильніше.

— Мер!

— Де?

— Там! Дивіться!

— Слава панові меру! Слава Королівству!

Із сідла мені було все чудово видно: на вкрите килимом підвищення піднявся товстенький, ніби бочка на ніжках, чоловік. Він виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вітер куйовдив ріденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевої від хвилювання лисини.

І майже відразу натовп відсахнувся від межі зімкнутих списів. Я сама підскочила в сідлі.

Оберон з’явився ніби й нізвідки. Він височів над усіма — над пішими, і над вершниками, і над мером, що піднявся на підвищення. Король гарцював на білому коні з дуже довгою гнучкою шиєю. Я придивилася й завмерла: морда королівського коня була схожа швидше на морду крокодила — зуби стирчали вгору і вниз. Шовкова біла грива то відкривала, то знову закривала від мене це зубасте рило…

Та все одно цей крокодилокінь був прекрасний у кожному своєму русі. Здавалося, він парить над землею. А може, так воно й було?

Король сидів у сідлі, злегка відвівши руку з великою білою палицею, на кінці якої мерехтіла червоно-зелена куля. Мабуть, це була чарівна палиця. Я хотіла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навіть кінь піді мною вже який спокійний, а й той здригнувся.

— Обе-е-рон!

— Слава королю!

— Слава!

У цьому гаморі потонули слова мера — той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так само спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…

Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Вперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце й іде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, чекає.

Цікаво, він узяв із собою стару куртку, як веліла йому мати?

Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон коротко кивнув йому й обвів площу очима. І сказав одне слово — ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

— Прощавайте.

І простягнув меру великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загуділи, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, складені хусточки…

А мене як шпилькою кольнули: значить, зараз уже засурмить сурма? І в мене не буде можливості для відступу?!

Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

— Ну що? Твій останній шанс повернутися. Давай…

Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій учитель дуже хотів, щоб я зникла геть і позбавила його клопотів.

Оберон на своєму крокодилоконі поволечки їхав уздовж каравану — від хвоста з господарськими возами, до голови, де було його місце. Іноді зупинявся й перекидався з кимось кількома словами.

Він усе ближче до нас… усе ближче… І часу на прийняття рішення все менше… менше…

Його кінь був зовсім близько, коли я побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів трішечки вилітає дим.

— Привіт, Ліно.

Я, як могла, випрямила спину.

— Добридень, ваша величносте, — і спробувала усміхнутися.

Оберон був серйозний.

— Ну що ж, вирішуй. Ти відправляєшся з нами чи повертаєшся до себе? — запитав він.

— А ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…

(Що я роблю? Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)

— А хіба я вам потрібна, ваша величносте? Я маленька…

Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.

— Звичайно, ти потрібна нам, — Оберон і бровою не повів. — Отже?

До полудня ми в’їхали в інше місто, меншеньке. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава» і «Прощавайте». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був надзвичайно розчарований, навіть пригнічений.

Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд — він був значно розумнішим за мене і сам ішов в строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це закінчиться?

Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася — поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий крокодилокінь Оберона.

— Втомилася?

— Ні, — сказала я, намагаючись випрямитися в сідлі. Спина боліла неймовірно.

— Хочеш, щось покажу?

— Хочу, звичайно…

— Перелізай, — він подав руку.

Я не зрозуміла навіть, що він задумав, усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику — і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого крокодила. Поперед мене — довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує з-за плеча каре око — розумне, майже людське.

— Поглянь. — Оберон сидів, позаду мене, я бачила тільки його руки. — Бачиш усіх цих людей?

— Бачу…

— А зараз подивись сюди…

Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці…

Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги — будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік… Вершника перед Гарольдом бачу… А там, гляньте-но, мій знайомий, гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?

Оберон прибрав руку, і я знову всіх їх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…

Подивилася ще раз крізь пальці Оберона — порожньо. Караван іде по пустинній дорозі.

— Чому це так?

— Звичайним поглядом ти бачиш два світи відразу. Поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього належиш.

— А… можна ще раз?

Його рука була білою й теплою. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка — висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.

— А це хто?

— Де?

Він швидко глянув у бік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила, вона ховалася за спинами натовпу).

— А-а-а… це… вона вирішила залишитися.

— Хіба так можна?

— У неї серйозна причина.

— Яка?

— Ну, Ліно, про це згодом.

Мить — і мене пересадили назад на спину мого коня. Крокодилокінь Оберона вигнув шию — і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.

— Коли розмовляєш із королем, — Гарольд, як і досі, на мене не дивився, — не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, то це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?