Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 14

«Малиш, — звертається до мене, — подай мнє грібочков». Я тягнуся за грибочками й подаю йому. Він задоволено хекає, каже: правильні грібочки, нічьо би нє єл, только грібочки. Я спостерігаю за його напарником, глибоко запалі очі, широкі вилиці, рубці над правою бровою і над ротом, чіпкий, гострий погляд... відразу видно, що він завжди на роботі. Сидить напружено, все уважно слухає, зважує, оглядає нас, ніби дослідник кроликів. Їсть мало, лише пасе за присутніми. Наливаю собі й Віті ще по одній, через деякий час знову. Пляшка закінчується. Я беру «Княжий келих», який стояв не відкоркованим, і хочу налити. Вітя показує, що не треба, такої не п'є. Потім дивиться на свого напарника:

«Міхал, нада „Смірнов"». Той каже, що не знає міста. «Малиш, — звертається Вітя до мене, — покажи таваріщу город».

«Нема питань, тільки збігаю до себе й одягнуся».

«Майо пальто накінь, так будєт бистрєє».

Вже на сходах, якими спускаємося на перший поверх, з Міхалом знайомлюся ближче.

«Віталік, студент».

«Міхал, просто Міхал», — усміхається він.

Непогано: просто Міхал, ніби просто Марія. Пальто, яке я накинув на себе, мені здається трохи заважким, машинально запихаю руки в кишені, здригаюся — під правицею натикаюся на холодний предмет, обмацую його пальцями, ніби сліпець обличчя незнайомця, йо — це волина! справжня волина! Мені страшенно кортить на неї подивитися. Вказівним пальцем погладжую гачок курка і від задоволення по тілу бігають мурашки, зброя завжди має незрозумілий вплив на людину. Біля входу до общаги сідаємо в синій «бемер», вирулюємо на Воздвиженську, потім на міст через Остер і їдемо в напрямку до центральної площі, де біля 1-ї і 2-ї університетських общаг стоять кіоски, і тільки в них можна знайти те, що треба. В першому кіоску — голяк, тільки в другому є «Смірнов». Продавщиця простягає пляшку через віконце, але Міхал несподівано хмурнішає й каже: «Чорт, нада с сінєй етікєткой, а такую он нє пьйот». Я дивлюся на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, яку тримає продавщиця, й запитливо на нас зирить, і про себе думаю: да один хуй, яку пити. Міхал питає, де ще можна купити горілку. «Поїхали», — кажу йому. Ми сідаємо в машину, і Міхал нервується ще більше: «Блін, гдє я єму ету водку достану, ми же нє дома, блін». Я пропоную поїхати на Березанівку, там, біля міської лікарні, є два кіоски, в них може бути горілка. Дорогою розпитую в нього, як справи Бери, яку йому статтю впаяли і таке інше. Міхал на мене запитливо дивиться й мовчить. Я знову задаю запитання, але він мене обрубує, тіпа, забагато, малий, треш.

«Ти шо — прокурор?»

«Да ні. Я буддист», — втягую голову в плечі.

«Хто?»

«Ну, це різновид розпіздяйства такий».

«Хє», — вигукує Міхал і просить повторити.

«Буддист я, хулі тут розуміти». Міхал дивиться на мене, як на повного придурка, і каже, що він також розпіздяй, але краще тримай язик за зубами. «Добре, більше не буду».

Вже біля міської лікарні він несподівано запитує:

«А ти шо, знав Беру?»

«Да. Він часто приходив до нас в общагу. Одного разу навіть фотки показував свої з В'ячеславом Чорноволом».

«З політиком?»

«Ну а з ким? Не з космонавтом же...»

«А Бера звідки його знав?»

«Не знаю. Чув, львівські пацани подзвонили, щоб Вова забезпечив охорону, коли той приїздив у Ніжин перед виборами».

«Да?» — видовжується обличчя Міхала.

«Вова — був серйозний дядя, — кажу я таким голосом, ніби розповідаю про легенду. — А це правда, шо йому корону вручали, а він відмовився?»

«А? — здригається Міхал, у темряві салону я бачу, що йому не дуже хочеться розмовляти на цю тему. — Та нє, нє знаю...»

Ми під'їжджаємо до кіоска з цигарками, пивом, горілкою та дрібним хавчиком, біля якого крутиться купка шмаркачів у чорних куртках і спортивних шапках, Міхал виходить, а я залишаюся його чекати. Я знову мацаю пальцями волину у кишені пальта, не стримуюся й витягую. Тримаю пістолет, як найбільшу цінність у своєму житті. Раптом я розумію: нехай іде до сраки буддизм із його запереченням зброї... пістолет прекрасний, важкий, його контури ледь зримо поблискують у темряві. Хороший «макар». Я обводжу запобіжник, зараз лише клацнути, перезарядити і можна стріляти. Цікаво, як поведеться Міхал, коли помітить дуло, спрямоване в його ідіотський череп? Клац — і бовдура нема. Ще один клац — для контролю — а потім за баранку, газу, розворот із пробуксовками — і в центр. Я уявляю, як вилітаю «бемером» на центральну площу, як на мене зглядаються люди на зупинках. Можна було би під'їхати до випадкової кралі, зупинитися біля неї і сказати: «Кроха, може, покатаємось?» Повертається Міхал, я швидко ховаю пістолет. Він сидить понурий і темний.

«Ну шо?»

«Хуйові діла», — каже Міхал і показує пляшку горілки «Смірнов».

«Ну, які проблеми?»

«С красной етікєткой, а нада с сінєй!»

Міхал несподівано вибухає тихою лайкою й стає схожим на перелякане, побите кошеня. Я знічуюся, а він і далі шепоче роздратовані фрази, ніби це допоможе. Думаю — нервова система в тебе геть посаджена, треба відпочивати, їздити на курорти, відвідувати масажистів, бо спишуть ні за цапову душу, спишуть і оком не моргнуть, зараз довго не думають... життя середньостатистичного бандюка рідко коли дотягує до сорокаріччя, це як шестерня, в котрої рано чи пізно поламаються зубчики і її просто викинуть на смітник; Міхал, подумай про це, подумай, ти ж хлоп не дурний, певно, й дітей маєш, а так себе по-школярськи поводиш... Зрештою, який із тебе бандюк, Міхал, ти ж плуг, руки маєш робочі, які звикли до лопати, морду, як у колгоспника, про тебе відразу вкурять, шо ти — му-му, герасим, а не бандюк; тобі б на заробітки їздити і фізично працювати... мало мати кулаки, як гирі, му-му.

«Чьо мовчиш?» — питає Міхал.

«Не знаю».

«Малий, слиш, Вітє скажем, шо весь город об'єзділі і нє нашлі».

«Нема питань, скажемо».

Ми повертаємося в кімнату Тані, де всі мовчки сидять і слухають, як Дека грає на гітарі. Вітя стоїть біля відкритого вікна й курить. При нашій появі пожвавлюється, зачиняє вікно, потирає руки й сідає за стіл. «Ну шо?» — дивиться на Міхала, який одразу швидко виправдовується, що пляшки з синьою етикеткою ніде не знайшли, перетрусили всі кіоски Ніжина, он, малий підтвердить, правда, малий, всі кіоски перетрусили, правда, малий, скажи, що всі кіоски, всі до одного; пауза; да, да, правда, всі кіоски, жодного не пропустили. Вітя кисло дивиться на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, каже: «Ну ладно, так і бить». Ми знову сідаємо за стіл. Обличчя Міхала поволі набуває здорового, усміхненого виразу, він накладає собі салат «мімозу» і їсть. Бляха, ці козли нічого не знають про становище Будди, що треба тягнутися до блага істот, які блукають у круговерті буття. Бляха, як вони мене розсердили... І це погано, що вони мене розсердили... і погано, що я розсердився, бо я знову втратив рівновагу, до якої так довго йшов, яку так довго шукав у своїй неспокійній душі. Через півгодини пацани з Бобровиці підводяться, дякують за гостинність, кажуть, що пора звалювати, ждуть діла. Ми залишаємося своїм вузьким колом, і я помічаю, що навіть атмосфера кращає, стає психологічно розрядженою, невимушеною. Дека бере гітару й грає, а ми його уважно слухаємо.

До мене несподівано підсідає брюнетка з Дебальцевого, але ніяк не можу згадати, як її звати. Ох, яке серденько! Вона поводиться весело, видно, що вино трішки накрило діваху, чеше мені на вухо всілякі дурниці: бачила, як я гарно танцюю рок-н-рол, але на неї не звертаю уваги, відверто тулиться до мене тілом, наче прагне, аби відчув її принади. Все нормально, рідна, відчув. Я пропоную вийти подиміти, вона погоджується, й одразу за дверима Таниної кімнати ми накидаємося одне на одного, збуджено облизуємося і таке інше, шастаємо руками одне по одному, в мене активізуються бойові ресурси і я тягну малу в рекреацію. Нам так добре, що ми забуваємо про все на світі, а мала від того, що оголюю груди й мну їх руками, починає реготати, аж заходиться. Спершу я оторопіло на неї зиркаю, може, в неї дашок поікав, таких баб із кожним роком стає все більше, береш її, затягуєш до себе, починаєш розігрівати, а в неї труби гнилі, каналізація тече, і ти весь по вуха у лайні її хворої психіки, але потім думаю, що, мабуть, так має бути, і продовжую. Саджу її на підвіконник. Господи, я раптом згадую, як її звати, адже Таня нас знайомила: Ніна. Я осипаю її шию поцілунками, шепочу, Ніна, зайчик, ще всілякі сюсі-пусі. Хочу натягнути її тут і тепер, це накриває з головою все моє буття і час, але на ній катони, а під ними колготки. «Мала, — кажу їй, — пішли». Ми завалюємо до мене в кімнату, я навіть не вмикаю світло, накидаюся на Ніну. Згодом, коли повертаємося до кімнати Тані за стіл, на порозі мене перестріває Дека й каже, що хоче зі мною поговорити. Я посилаю Ніні повітряний поцілунок, мовляв, зараз, маленька, підтягнуся.