Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 15

«Ти знаєш, що в неї мандавошки?» — говорить Дека, від чого в мене падає шухляда.

«Що?»

«Те, що почув».

Я підриваюся, ніби ненормальний, і біжу до себе. Вмикаю світло, скидаю штани, труси й оглядаю свою ковбасину. Це заняття нічого не дає. Тоді я швидко у блоці набираю в тазик теплу воду, несу до себе, зачиняюся й починаю голити все волосся, яке тільки росте в мене між ногами. От курка дебільна, от вівця! Господи, а може, в неї є ще тріпак, хламідії або сифіліс! Я попав! Згадую, що маю ще недопиту пляшку горілки (грам сто), яка залишилася з давньої пиятики, знаходжу її, наливаю на долоню й мию своє хазяйство. Від дикого, пекучого болю з мене виривається гаркіт, матюки, перемішані з глибоким хуканням. За дверима сусідки-музикантки запитують, чи все в мене нормально; о, так, так, це я від радості. Секунд через десять чую, як на бандурі починають грати Баха. Мені зараз не до класичної музики! В двері стукають. Дека. Він дивиться на мене й регоче. Мудак. Я одягаюся в чисте й повертаюся з ним до столу. Ніна знову липне, погладжує мені коліна, а я дивлюся на неї, ніби на зачумлену, й відмовляюся від усього, що вона пропонує з наїдків. Куди там далі їсти! В мене запитують, чого такий кислий. Що я можу їм відповісти, бляха! що? я ж до ранку, певно, й не засну! всіляка погань буде в голові роїтися. Поставте хоча би класичну музику, у мене смуток на серці, класичну, курва мать, музику!

ЧАСТИНА II

Дека запитливо дивиться, і я кажу йому, що обов'язково розповім, де я пропадаю вечорами. Він дорікає, що я помітно відсторонився, ходжу ніби мішком прибитий, відлюдкуватий, мовчазний, неохоче розмовляю, що мене неможливо застати вдома. Дека сидить у моїй кімнаті, п'є пиво «Губернатор», повільно відходить від тижневого запою, який перетворив його на дику тварину. Знайомі кажуть, що Деку збираються відрахувати з університету за хронічні пропуски, дякувати Богу, що хоч не за хронічний алкоголізм. Але Дека цим не переймається, а турбується про мене. Добре, кажу йому, я розповім про це тільки тому, що ти мій друг. У горлі стає важко, але я веду далі. Я люблю старшу жінку, старшу на дванадцять років (нормально мене накрило?), не подумай нічого поганого, я серйозно, словом, більше не знаю, як буду жити без неї, це не вкладається в голові, зрештою, не хочу особливо цим перейматися, бо ти ж знаєш, хто думає про завтрашній день, ніколи не втішиться днем сьогоднішнім. Дека уважно слухає, не перебиває. «Вона — причина такої вечірньої поведінки, я ходжу до неї, граюся з її донечкою, я... я дихаю нею, розумієш?»

«Розумію, — каже він і плескає мене по плечі. — Коли це у вас почалося?»

«Місяців зо два тому. Відразу після дня народження Тані. Пам'ятаєш, тоді, коли приїздили бандюки з Бобровиці. В один із тих днів я з Лідою познайомився на ринку, це так смішно було...»

«Ти казав».

«Ну, а далі пішло-поїхало. Часто бачилися в гоголівському корпусі, в читалці, пару разів проводжав. Що там казати... влип по повній програмі».

«У цьому нічого поганого нема».

«Да, тільки вона старша від мене на дванадцять років».

«Тебе це лякає?»

«Ні. Але деколи не по собі. Почуваюся — як би це сказати? — малолітнім шмаркачем».

Дека усміхається, каже, що я перебільшую і що треба бути сильнішим від цього, бо тоді так само болісно реагуватиму на глузування та цинізм всіляких випадкових ідіотів, які полюбляють насміхатися з інших, які лише й чекають нагоди, аби вставити підлі шпильки. Мовчки його слухаю й раптом усвідомлюю, що це так думає моя слабкість, яка деколи підкорює мене й робить, певно, жалюгідним.

«У вас просто так чи серйозно?»

«Не знаю, не знаю, не знаю...»

«Чьо псіхуєш?»

«Пробач. Зі мною такого ще не було».

Дека дістає з пакета ще дві пляшки «Губернатора» — ми вже по три влупили — відкорковує обидві, одну простягає мені, я бачу, що він помітно пливе, обличчя розслаблюється, наливається кров'ю, очі блищать, а погляд стає розв'язним і важким. Дека каже, що вчора приходила Настя, вона дуже засмучена, аж постаршала на лиці; пауза... «Не муч її, — раптом підводить на мене погляд, і я не розумію, що він має на увазі, — ти знаєш, про що я». Дека підносить пляшку, по рухах його адамового яблучка, яке схоже на самостійну, незбагненну істоту, що пробралася йому під шкіру, видно, як він п'є великими ковтками; таке враження, що насправді й п'є не він, а та таємнича, невідома істота, і все пиво, яке Дека намагається залити собі в пельку, потрапляє в пельку тій істоті, що живе під шкірою, в його горлі. Господи, як страшно: це нагадує неприємні натуралістичні сцени з фільмів жахів, де з людини може вилізти щось — страшне, потворне, слизьке, липке. Розповідаю Деці про все це, а він лише каже: «Який же ти мудак, просто мудило рідкісне, я з тобою про такі серйозні речі говорю, а ти... влаштовуєш тут дитячий садок... Відпусти її», — закурює він і мовчки, дивлячись на мене, випускає дим. Розумію, що він говорить про Настю... на душі стає не по собі, лише безпомічно видихаю: «Я заплутався, старий, ти собі уявити не можеш, як я заплутався, о, тільки не треба мені тут проповіді читати про Тибет і про чотири істини, не поможе, я, бляха, скоро звар'юю». Коли навколо майже все доступне, тоді наші душі черствіють, тоді повільно, невпинно перетворюєшся на потвору, цинізму якої немає меж. Пригадую свого сусіда по кімнаті, який жив зі мною на першому курсі, але потім знайшов місцеву дівчину й поселився в неї. Тоді серед нас був модний екзистенціалізм, і мій сусід, начитавшись Камю і Сартра, міг цілий день лежати на ліжку, дивитися в стелю й тихо казати: мені все до лампади, абсолютно все, і взагалі життя не має значення. Я глузував і пропонував йому піти у Графський парк і повіситися, але він відповідав, що й це не має значення. Потім, на жаль, він почав брутально й агресивно ставитися до дівчат, які з ним зустрічалися, в його дурній голові з часом виробилося напівбожевільне уявлення, що саме жінки є найбільшим злом на планеті, що всі нещастя, війни, землетруси стаються через них, падлюк. Я згадую його й раптом сахаюся: невже і я перетворююся на такого ідіота? Ми ж не помічаємо тих незначних змін, що відбуваються з нами щодня, а все це, мабуть, накопичується, не спам'ятаєшся, як перетворишся на закінченого дебіла з купою нікчемних заморочок. Саме так минає життя — у виробленні й накопиченні заморочок, і чим далі, тим більше вони притуплюють здатність із ними боротися, адже тоді мусиш постійно змінюватися, виростати з себе вчорашнього, неприйнятного, противного. Я запитую в Деки: як справи в університеті, чи втряслося. Він байдуже махає рукою, каже, що кидатиме навчання, задовбало все це дешеве піжонство, на кожному кроці дешеве піжонство, найобразливіше те, що залежиш від всіляких дилетантів і маленьких, мстивих, дріб'язкових ліліпутів, які отримують насолоду від страждань інших, від страждань, яких самі людям і завдають.

«Та пішли вони всі... — кажу йому, — давай бахнемо, маєш ще пивко?» Дека дістає дві пляшки «Губернатора». «Всі вони — козли».

«Да, вони козли, — повторює він, — рогаті, за це і вип'ємо».

«За козлів?» — дивуюся я.

«Ні — за нас». Він перехиляє пляшку й п'є кількома довгими ковтками, пиво проливається й тече йому по підборідді, він недбало витирає його рукавом светра й сумно дивиться на мене, потім переводить погляд на політичну карту світу, що висить замість штори, повільно повзе поглядом по країнах, підводиться й показує на Тибет. «Віталя, — каже, обернений спиною до мене, — нам ніколи не вдасться себе змінити». Не розумію, що він має на увазі. Ми ніколи не станемо кращими, гівно це все. Навіть не знаю, що на це відповісти. Приходить Юля. Вона захоплено вигукує, що тут так тепло, а в неї дубак, що просто ховайся. Цілується з нами по черзі і всідається мені на коліна. «Бачила твою Настю в центрі на площі, з якимсь красивим мальчіком». У голову вдаряє кров, я аж напружуюся. Юля запитує, чи ми ще зустрічаємося. Пауза. «Мудак він рідкісний, — зневажливо каже про мене Дека, — мучить малу; дай їй спокій, класна мала, хай найде собі того, хто її буде на руках носити, ти ж на це не здатний, бо не хочеш ні з ким зв'язуватися, правда? Віталя, ти справді влюбився в ту викладачку, чи це понти?» Я огризаюся: да ну тебе. Юля серйозно заглядає мені в очі, потім поважно киває головою, ніби хоче сказати, круто.